П'ять років без Коена. Як Леонарду вдалося стати музикантом поза часом

Варто визнати, що навіть найвідданіші шанувальники поки що не надто гостро відчувають фізичну відсутність Коена на планеті. Справді, якщо ви не були родичем, близьким другом чи коханкою помершого співака, то навряд чи прокидаєтеся і засинаєте з думкою, що Коена більше немає, а світ чомусь не зупинився. Він і раніше міг представляти на суд публіки по одному альбому в десятиліття, концерти давати і того рідше, і вже дуже вкрай рідко з'являвся у всіляких новинах або коментував у ЗМІ якісь актуальні події чи нагальні проблеми – якщо взагалі робив це. Про проблеми та події Коен говорив у своїх піснях – і ці проблеми залишилися такими самими, якими були сто і п'ятсот років тому. Такими ж животрепетними вони залишаться і в майбутньому, на відміну від новин і сенсацій.

Коен писав музику поза часом — він не складав так званих "пісень, що визначають епоху", він ніколи не був частиною якоїсь музичної тусовки — не те, щоб він не хотів цього, але якщо і були творці-одинаки, то Коен був архітиповим одинаком, більшою мірою, ніж будь-який інший схильний до усамітнення автор-виконавець. До того ж жодна його пісня не "працює" на рівні ностальгії на ті часи, в які вона була написана або записана — ностальгії за шістдесятими, сімдесятими, вісімдесятими або дев'янистими. Всі його головні шедеври, такі як Susanne, Hey, That's No Way to Say Goodbye і Hallelujah, якими б автобіографічними та інтроспективними вони не були — насправді про сьогоднішній серцевий біль самого слухача, його радощі і тугу. І якщо хтось і зможе відчути ностальгію, слухаючи пісні Коена, то це буде тільки щемливі спогади про власні, глибоко особисті події та переживання. Говорячи про талант Коена, слід уникати навіть таких слів, як "творець" чи "професіонал" — він був саме майстром, який зі знанням справи ретельно й несміливо майстрував свої пісні-шедеври поза часом, а значить, напевно на віки.

Якщо мова зайшла про авторів-виконавців, то перша платівка Коена Songs of Leonard Cohen, випущена в 1967 р., якраз і була одним з перших зразків (а потім і еталоном) роботи того, кого в англомовному світі називають singer -songwriter, "співак-творець пісень". Ці сингери-сонграйтери – абсолютно особливе плем'я серед музикантів. Колись їх просто не існувало для шоу-бізнесу — обов'язки у поп-індустрії (за рідкісними винятками на кшталт рокерів-піонерів Чака Беррі чи Бадді Голлі) були чітко розподілені і кожен займався своєю справою – співаки співали пісні, а автори текстів та композитори ці пісні складали.

У Нью-Йорку, в офісній будівлі Брілл-Білдінг, працював цілий штат професійних авторів пісень, які увесь робочий тиждень, з дев'яти до п'яти, складали популярні хіти. Заради справедливості треба відзначити, що хоч це і була найнатуральніша конвеєрна робота, з офісів Брілл-Білдінг із вражаючою регулярністю з'являлися на світ справжні хіти. Можливо, справа була в особливому часі та особливих вимогах до самої пісні. Безсумнівно — у винятковому таланті та смаку авторів текстів і композиторів на ставці, серед яких були й такі брили, як співаки Ніл Седака, Керол Кінг і Ніл Даймонд, що прославилися потім. Хіти писалися професійними авторами та виконувались професійними співаками і такий стан справ цілком влаштовував усіх – і людей з індустрії, і публіку.

Проте у шістдесятих ця гармонія була порушена — приблизно в той же час по різні сторони Атлантики "Бітлз" і Боб Ділан підписали контракти з компаніями звукозапису і негайно почали вести свою революційну діяльність у галузі творення. І якщо "Бітлз" і Леннон з Маккартні зокрема спочатку писали та записували пісні, які за своєю структурою та змістом мало чим відрізнялися від плодів роботи професіоналів з того ж Брілл-Білдінга, то Боб Ділан пішов дещо далі. Якщо Ділану і доводилося ставити героя своєї пісні в стандартне становище молодого чоловіка з розбитим серцем, то він наділяв його не лише серцевим болем, а й запаленою уявою, а також інтелектуальним багажем. Багажем з вагою достатнім для того, щоб не просто захоплюватися предметом своєї пристрасті, а так вписувати його в систему світових культурних цінностей, що здавалося — прибери звідти цю саму дівчину, і все справді впаде.

Коен звернув пильну увагу на Ділана на кілька років пізніше, ніж це зробила решта світу – а світ перейнявся Діланом у 1963-му, коли вийшла друга платівка музиканта The Freewheelin' Bob Dylan. Коен познайомився з піснями Ділана тоді, коли сам задумався про кар'єру співака. Ділан був молодший за Коена на сім років, але Леонард відразу ж відчув, що він однієї крові з цим хлопцем – і справа була не тільки в єврейському походженні. Коен теж став складати пісні, йдучи дорогою, вказаною Діланом, але вирушив у такі місця, де навіть Ділан намагався не затримуватися. Якщо Ділан раз у раз надійно ховався за традиціями та стилістикою американської народної пісні, а також своїм колосальним почуттям гумору, то Коен вважав за краще виставляти себе напоказ цілком і повністю – і при цьому йому було зовсім не до жартів.

Тоді, в середині шістдесятих, Коен, не дивлячись на популярність та повагу у літературних колах, був розчарований відсутністю успіху та грошей. Не те, щоб він сильно потребував грошей. Від Ділана, який після прибуття з рідної Міннесоти до Нью-Йорка перший час ночував на диванах випадкових знайомих і грав у кафешках за гамбургер, Коена відрізняв ще й соціальний статус, точніше, статус його батьків.

Коен народився в 1934 р. у Вестмаунті, англомовному анклаві Монреаля, в ортодоксальній єврейській родині. Його мати Маша була родом з Литви, дідусь Коена по материнській лінії був рабином та відомим талмудистом. Батько Натан Бернард Коен був польським емігрантом, дідусь Коена по батькові, приїхавши з Польщі, встиг стати засновником і президентом Канадського єврейського конгресу. Батько Леонарда володів популярним у місті магазином одягу – і хлопчику з раннього дитинства була прищеплена любов до гарних костюмів. Звичайно, в молоді роки Коену доводилося ходити і в джинсах — але він не раз зізнавався, що в зшитому костюмі йому завжди було і зручніше, і звичніше.

Вже з наймолодшого віку Коена з однаковою силою подобилося як читання, так і написання творів – при цьому він міг читати звичайні дитячі комікси, а сам водночас писати набагато серйозніші речі. У дев'ять років, коли його батько помер, єдине, що допомогло хлопчику впоратися з горем — це можливість виплеснути всі емоції в невелику розповідь. Листок із твором він закопав у саду біля будинку – і біль стих. Через десятиліття приблизно з таким же ефектом Коен складатиме і записуватиме пісні, тільки ямка в саду стане конвертом платівки.

Після школи Коен навчався у кількох університетах, вигравав усілякі літературні конкурси, а період навчання та студентства він пізніше описував як "суцільна пристрасть, але без плоті". Йому доводилося відповідати власним віршам і прозі — оскільки він вів трохи більш добропорядний і респектабельний спосіб життя, ніж власний ліричний герой, Леонард взяв за звичку бути на бульварі Сен-Лоран в Монреалі. Там він проводив вечори та ночі, спостерігаючи за розвагами гангстерів і сутенерів, а відсипався після нічних пригод у своїй невеликій квартирці поруч із робочим районом Маленька Португалія.

Перша збірка віршів 22-річного Коена, "Давайте порівняємо міфології", вийшла 1956-го – у томик увійшли вірші, написані Леонардом у віці від п'ятнадцяти до двадцяти років, а саму книгу він присвятив пам'яті батька. Друга збірка вийшла через п'ять років і називалася "Коробочка спецій Землі" — до цього часу літературні критики називали Коена найкращим молодим поетом Канади, а то й зовсім "новим Джойсом". Але успіх у критиків не означав успіх комерційний — і якби у Коена не було грошей, які невеликими сумами надходили з заощаджень, що залишилися після батька, йому б довелося дуже туго в матеріальному сенсі. Коли в сімдесятих Коена запитали, що для нього означає успіх, він, не роздумуючи, ототожнив успіх з виживанням і здатністю виживати. "Раніше, на початку шістдесятих, мої книги продавалися в кількості кількох сотень екземплярів. Тепер вони розходяться сотнями тисяч", — констатував Коен.

Але перш ніж він остаточно зважився кардинальним чином змінити свою долю і взятися за гітару, Коен ще мав випробувати захоплюючу пригоду як у географічному, так і в творчому і серцевому сенсах. Леонард отримав якісь літературні гонорари – і вирішив за ці гроші на якийсь час виїхати з Канади. Монреаль, в якому сніг на вулицях міг лежати по шість місяців на рік, Коен змінив на один із найсліпучіших у своїй первозданній красі грецьких островів, Ідру. У першій половині шістдесятих на острові можна було спокійно і безбідно прожити рік або більше на ту тисячу доларів, яка була у Коена — а ще на Ідрі не було жодного автомобільного руху, зате були десятки таких же богемних мандрівників з Європи та Америки. Леонард практично відразу познайомився з білявкою з Норвегії на ім'я Маріанна, яка приїхала на острів разом із маленьким сином і колекціонувала там коханців, доки не зустріла Леонарда — у дверях однієї з численних місцевих таверн.

Час, проведений на Ідрі, був одним із найщасливіших у довгому житті Коена – якщо в рідному Монреалі, не дивлячись на популярність у літературних колах, у суспільстві нормальних людей та добропорядних обивателів він вважався натуральним ізгоєм, то на Ідрі він нарешті відчув себе у потрібному місці та в потрібний час. Не можна сказати, що він вів здоровий спосіб життя в компанії Маріанни та їх численних друзів – на острові він мало їв, сидів на "колесах", що зводили його з розуму, алкоголю теж приділялася підвищена увага. Але Коен ще й був без пам'яті закоханий і буквально невпинно працював над новою книгою – щодня, після символічного сніданку. Він мав норму – не менше трьох сторінок на день, при цьому він ще принципово не ховався в тінь і не ховав голову від сонця. У результаті написаний на Ідрі роман "Прекрасні невдахи" сам Коен охрестив не прозою, а "сонячним ударом". Це була його найбезкопромісніша книга – більшість критиків тоді вважали її маренням, але були й такі, хто називав "невдах" роботою генія. Незабаром Коен зрозумів, що не може постійно перебувати на Ідрі – йому були потрібні переживання і досліди, які він міг знайти лише у великих мегаполісах, віч-на-віч з темними вогкими вулицями або в компанії випадкових друзів і подруг на одну ніч.

Серйозних грошей "Прекрасні невдахи" передбачувано не принесли, і Коен знову надовго виїхав з острова – цього разу до Нью-Йорку. Там він з гідністю, легкістю та елегантністю увійшов до місцевого артистичного кола, завів знайомство з Енді Ворхолом, а також з більшістю знаменитих постояльців знаменитого богемного готелю "Челсі" — особливо близько він зійшовся зі співаками Дженіс Джоплін та Джуді Коллінз. Саме Коллінз Леонард заспівав свою пісню Susanne — хоча сам не був упевнений, чи можна назвати його творіння піснею у загальноприйнятому значенні. Але Коллінз переконала скромного Коена, що це не просто пісня, а справжній шедевр, до того ж Коен дізнався, що за час його літературного самітництва на малолюдних островах і в зашторених монреальських мансардах стандарти в поп-музиці та принципи написання пісень сильно змінилися — тоді він і почув нарешті ім'я Боба Ділана. Незабаром вони познайомилися, а потім Коен без особливих зусиль отримав контракт з фірмою Columbia, тією самою, яка випускала діланівські платівки.

Під час роботи над дебютним альбомом Коен чітко знав, як повинен і буде звучати готовий запис – пісням з мінімальними аранжуваннями потрібно було "дихати", найпомітнішим, а іноді й єдиним акомпанементом мала бути акустична гітара. У приміщення студії на прохання Коена принесли велике дзеркало в людський зріст – Леонард звик грати на гітарі вдома, сидячи у кріслі перед дзеркалом. На гітарі він навчився грати – точніше, акомпанувати собі – ще у студентські роки. Якось у парку біля будинку матері Коен звернув увагу на молоду людину, яка грала на гітарі для кількох захоплених дівчат. Вони познайомилися, хлопець виявився іспанцем, і Коен попросив показати йому кілька акордів – що хлопець і зробив, а потім приходив кілька днів додому до Коена та оцінював результати його домашньої практики. На третій день іспанець не з'явився — Коену вдалося тільки з'ясувати, що той наклав на себе руки. Про причини самогубства Леонард так ніколи і не дізнався, як і про те, з якої саме частини Іспанії молодий чоловік приїхав до Канади та чому. Від хлопця у житті Коена залишилися лише шість розучених ним акордів – і саме з їхньою допомогою Леонард і написав майже всі свої пісні.

Барабани, пишні оркестровки і тим більше соло інструментів під час запису дебютного альбому не віталися — центром кожного треку став сам голос Коена, озвучений, що оживший і наділений характером і звичками героїв пісні. Строго кажучи, це був зовсім і не текст – це були вірші, одні з найкращих віршів, написаних людиною у ХХ ст. За кожною піснею була своя історія – з тих, що могли статися серед звичайних буднів лише з поетом. Ну а якщо сама історія в реальному житті була надто буденною, з кількома деталями та рядками Коен перетворював її на гарну легенду, яка могла б передаватися з покоління в покоління.

Та ж Susannе написалася роками раніше в Монреалі, після того як Леонарда запросила в гості дружина його друга-художника — і лише пригостила його чаєм, у якому плавали шматочки апельсина. Все інше, так хвилююче описане Коеном у самій пісні, було не так плодом його уяви, як продовженням реальності в іншому, ще красивішому світі. Пісня Sisters of Mercy була написана Леонардом за кілька годин, доки він спостерігав, як у ліжку готельного номера сплять дві його нові подружки – пакувальниці з магазину, де він ховався від снігової бурі. Ну а пісня So Long, Marianne була присвячена коханці з Ідри. Маріанна все ще залишалася головною любов'ю Леонарда, але часу він проводив з нею все менше, поділяючи своє життя з нею і своє життя успішного автора-виконавця стіною, двері в якій для Маріанни не існувало.

Та сама перша платівка Songs of Leonard Cohen ("Пісні Леонарда Коена") вийшла у грудні 1967-го. Коен одразу став шанованим серед тих меломанів, для яких навіть Ділан був недостатньо елітарним і витонченим – з самого початку Коен сприймався як живий класик, втілення всіх міфів та легенд про благословення та прокльони, пов'язані з поетами та поезією. Особливим успіхом і любов'ю, дуже часто буквальною, він користувався у жіночої аудиторії, інтелектуалок, що підбадьорилися або знайшли себе за часів сексуальної революції, яка саме тоді знаходилася на своєму піку. Коен був старший, мудріший і, зрештою, респектабельніший за багатьох тодішніх хіпі – але він був потрібен цьому поколінню, як і воно йому. Для покоління кінця шістдесятих Коен був живою книгою, що співала, яку необхідно було прочитати – щоб розмовляти з життям на рівних. Самого ж Леонарда молодь навчала справжньої свободи – тієї, яка раніше існувала для нього лише в мріях і рядках.

1970-го Коен виступив на фестивалі, який проводився на острові Уайт – він ділив сцену з The Doors, Джімі Хендріксом та The Who. Графік виходу учасників постійно порушувався і в результаті Коену довелося виходити до багатотисячної публіки глибокої ночі – його буквально витягли з ліжка, він знаходився під сильною дією седативних препаратів і замість концертного костюма Коен просто накинув плащ поверх піжами. Це могло стати повним провалом – але Коен, спокійний, як удав, буквально загіпнотизував натовп своїм тихим голосом і перебором акустичної гітари. Він звучав і виглядав так, як могли звучати і виглядати цар Соломон та Вічний Жид, причому одночасно – і особиста харизма Коена разом із магією його пісень працювали одна на одну з незворотними для публіки наслідками.

Ну а що стосується жінок, то Коен завжди відчував гостру необхідність у жіночому суспільстві та увазі – на різних рівнях, і тепер насолоджувався ними сповна. На гастролях у сімдесятих цілком повсякденним явищем був, наприклад, візит за лаштунки до Коена якоїсь шанувальниці-аристократки — і жінка, відкинувши всякі забобони, пропонувала Леонарду провести після концерту з нею ніч десь у "придатнішому місці". Але навіть те, що на гастролях звичайної рок-н-рольної групи могло обернутися бардаком, шаленими оргіями та викиданням телевізорів з готельних номерів, у коенівському колі відбувалося так, ніби за сценою і в гримерках розігрувався приголомшливий спектакль — іноді глибокодумний, іноді абияк глибокодумний, інколи чуттєвий, але не вульгарний. Насправді максимум, що міг дозволити собі тоді в турне Коен – це скупатися голяка о п'ятій ранку в басейні готелю, що він і робив регулярно, якщо йому дозволяла адміністрація.

Ну а щодо божевілля, то одного разу на початку сімдесятих Коен побажав виступити в госпіталі для душевнохворих. Коен вважав, що саме ці надламані люди, які перебувають не просто на краю прірви, а вже поглинені нею – і є його справжня цільова аудиторія, а не дами-інтелектуалки. Ці концерти у сімдесятих стали регулярною практикою. Одного разу один пацієнт почав голосно і надривно запитувати у Коена, що особисто він, хворий і втрачений, означає для нього успішного та улюбленого публікою. Коен припинив співати, підійшов до хворого і обійняв його з такою силою, що чути було, як хруснули суглоби.

Що стосується світу рок-н-ролу, то в музичному сенсі вся коенівська "рок-н-рольність", що приховується або стримується, на повний зріст проявилася лише одного разу — на платівці 1977-го Death of a Ladies' Man. ("Смерть жіночого угодника" ). Той альбом записувався під повним контролем шаленого продюсера Філа Сектора, знаменитого винахідника "стіни звуку" — коли інструменти, що грають ту саму партію, записувалися кілька разів і доріжки накладалися одна на одну. Спектор був не просто надто ексцентричною людиною. Тоді він почав виявляти ознаки справжньої неадекватності і під час роботи над записом кілька разів прикладав заряджений пістолет до шиї Коена — заявляючи при цьому, що любить його. "Дуже сподіваюся на це, Філ", — доводилося відповідати Коену. Робота була завершена порівняно малою кров'ю і платівка виявилася найдивнішою в дискографії Коена — тоді важко було уявити іншого співака та автора, якому б ще меншою мірою підходили громоподібні, нахабні та розгонисті аранжування Спектора. Практично всі пісні були наскрізь просякнуті сексуальною тематикою, причому цього разу Коен був як ніколи прямолінійний і не надто турбував себе метафорами – ну а трек Don't Go Home With Your Hard-On має повне право вважатися найрознузданішим у великому коенівському каталозі. .

До речі, Коен і раніше складав пісні, текст яких міг змусити почервоніти і когось на зразок Міка Джаггера — як у випадку з Chelsea Hotel № 2 з чудової платівки New Skin for the Old Ceremony, присвяченої Дженіс Джоплін і в якій, зокрема, є рядок про оральний секс зі співачкою. Але тоді відвертість деталей лише наголошувала на трагічній і безжальній атмосфері самої пісні – тут же слухач уперше мав справу з чистою водою гедонізмом. "Злий геній" альбому Death of a Ladies' Man Філ Спектор помер у січні цього року у в'язниці – він відбував ув'язнення після того, як суд визнав його винним у вбивстві.

Наступного разу Коен шокував своїх шанувальників уже у вісімдесятих, коли вийшов альбом Various Positions. Платівка з'явилася 1984-го, після п'ятирічного періоду тиші – пізніше, у дев'яностих та нульових шанувальникам Коена доводилося звикати і до більш тривалих відрізків життя без нових пісень Коена. Тоді ж у момент коли голка програвача опускалася на доріжку платівки і починали звучати вступні такти пісні Dance Me To The End of Love, першою реакцією більшості шанувальників музиканта було щире здивування — після чого хотілося бігти в магазин і з'ясовувати у продавців, кого і що їм засунули в конверті з портретом Коена на обкладинці. І справді було від чого схопитися за голову – дешеві синтезатори награвали жахливе "умца-умца", у найкращих традиціях якихось пострадянських ресторанних лабухів дев'яностих (ну а якщо пам'ятати про хронологію, то цілком логічно було б припустити, що це вони надихалися Коеном, як би блюзнірсько не звучали такі порівняння та припущення). Сам голос Коена був нижчим, грубішим і прокуренішим, ніж ще кілька років тому. Все це було не так вже й дивно – Леонард справді мало співав останнім часом, зате курив ще більше, ніж зазвичай, а практично всі нові пісні він написав на синтезаторі. Синтезатор був модель, що мало не кишенькового розміру і був куплений в якомусь магазині в Монреалі. Проте ці пісні залишалися піснями Майстра – і коли збентеження проходило, можна було розчути, що самі по собі нові пісні – не меншою мірою шедеври, ніж найзаслуженіша класика минулого, а в чомусь навіть перевершували її. Одним із номерів була геніальна Hallelujah — пісня, написання якої могло б виправдати будь-яке існування, навіть якби людина, яка її склала, не написала б більше ні рядка і взагалі не ворухнула б і пальцем. Насправді ця пісня, цей гімн, виправдовував усе – і життя, і смерть, і кохання, і його відсутність.

У вісімдесятих Коен записав ще один альбом — платівку I'm Your Man. На цьому альбомі синтезатори звучали вже більш витончено, впевнено і не так по-кабацьки – мабуть, через вражаючий комерційний успіх попередньої платівки було закуплено інструменти дорожчі. Голос Коена остаточно знайшов глибину і породу — він і раніше володів відомою манерою, але тепер його вокал став мати справді унікальні якості. У властивій йому на той час іронічній манері Коен проголосив в одній із найкращих пісень альбому Tower of Song, що "народжений із даром золотого голосу", що було досить провокаційною заявою для людини, яка все життя стверджувала, ніби не вміє співати. Але факт залишався фактом – голос Коена став діяти на слухачів і особливо слухачок вже буквально на тактильному рівні.

Платівка зробила Леонарда справжньою поп-зіркою, до того ж Коен посилено гастролював і навіть давав інтерв'ю на телебаченні на її підтримку – у 90-х він виступав уже як не тільки шановний і улюблений, але ще й популярний класик. Але на честь Коена він не став загравати зі своєю новою, масовою аудиторією і тим більше лебезити перед нею. Апокаліптичний альбом 1992-го The Future виявився одним із найпохмуріших і зловісніших його дисків — там було мало надії та співчуття, зате була гола правда, яка оголювалася безкомпромісно, нещадно і навіть зловтішно. З новим альбомом Коен знову вирушив до масштабного туру – і тут у нього почали здавати нерви. Щоб розслабитися та відпрацювати концерт, Коен щовечора перед виходом на сцену випивав кілька пляшок вина – і у фізичному та особливо в емоційному сенсі, враховуючи безпросвітність нових пісень, це був найважчий тур у кар'єрі.

Після його завершення, залишившись наодинці з собою, Коен відчув себе зовсім погано – і звернувся за допомогою до свого давнього знайомого, наставника буддійського монастиря Кедзана Джош Сасакі Роші. Дзенський монастир знаходився недалеко від Лос-Анджелеса – і Коен спочатку попросив Роші просто дати притулок йому там на якийсь час, поки йому не стане легше і не зникне отруйна його депресія. Монастирські будні виявилися суворими і дуже скоро Коен втік звідти — але, зібравшись із силами, повернувся і затримався в монастирі на довгі п'ять років, до 1999-го. Він повністю відгородився від зовнішнього світу і просто прислужував у монастирі та особисто за своїм духовним учителем, Роші. Його посвятили у ченці 1996-го – Коен взяв собі ім'я Джікан, тобто Мовчання. Напевно, вперше за все своє життя Коен був по-справжньому щасливим – якщо під щастям розуміти спокій та впевненість. Те, що він написав, а пізніше і записав у студії десять нових пісень — альбом так і називався, Ten New Songs — стало великою несподіванкою як для самого Коена, так і для його шанувальників. Це була непохитна, безтурботна у своєму спокої та впевненості платівка – впевненості її автора у своїй любові та своїй самоті, впевненості у самому собі та світі за вікном, яким би він не був і яким би не мав бути.

Але незабаром час безтурботності у світі Коена добіг кінця – одного дня виявилося, що він практично немає грошей. З'ясувалося, що довгі роки Коена обкрадала його менеджер та близька подруга – крім того, зникли й гроші, які Леонард відкладав на той час, коли остаточно відійде від справ. Тепер грошей не було не тільки для того, щоб підтримувати звичний для нього спосіб життя, – їх не вистачало навіть для того, щоб вести звичайне життя нормального пенсіонера. Коен виграв справу в суді, але для того, щоб поправити своє фінансове становище, йому довелося вирушити до масштабного дворічного світового туру 2008-го – вперше з початку дев'яностих. На той час Леонарду було вже 74 роки, але це були найуспішніші гастролі в його кар'єрі у всіх сенсах. Коен, який завжди недолюблював гастрольну рутину і потребу постійно перебувати в центрі уваги, раптом почав відчувати майже юнацький захват і азарт від перебування в колах яскравого світла. Його надихала сама початкова безвихідь його становища і те, що він просто змушений був вирушити по світу з концертами, щоб заробити собі на шматок хліба і безбідну старість — ну а жінку, що обікрала його і сіла у в'язницю, він продовжував вважати своєю подругою. Квитки були розпродані по всьому світу — з таким зворушливим обожненням публіки Коен, котра виросла, подорослішала і навіть зістарилася на його піснях, ще не стикався, тому на кожному концерті намагався віддавати все, що був здатний дати. Цього разу Коену акомпанував чудовий склад музикантів, які дуже дбайливо ставилися до його пісень, але по можливості намагалися розцвітити і поглибити часом надто аскетичні студійні оригінали – ну а сам Леонард багато жартував, наприклад, перераховуючи всі медикаменти, які змушений був приймати під час туру ( ця тирада могла прозвучати, наприклад, перед виконанням пісні Ain't No Cure for Love ("Від кохання немає ліків").

Після завершення гастролей від нього з нетерпінням чекали на новий альбом – і через два роки, 2012-го, нарешті з'явилася платівка Old Ideas. Коен повною мірою, і навіть виправдав очікування шанувальників – всі його Музи розмовляли з ним на всі голоси, а він вибирав з цього хору найправильніші, найнеминучіші слова і єдино можливий і слушний нагоди мотив. Відтепер до самої смерті Коен випускатиме новий альбом кожні два роки – такої продуктивності він не демонстрував з кінця шістдесятих. Але в цих останніх розділах не спостерігалося ніякого поспіху і бажання похапцем висловити все те, що не виходило сказати довгі роки — ні, це були вивірені, прицільно точні коенівські платівки.

Коли йому виповнилося 80, Коен знову почав курити. На обкладинці свого останнього прижиттєвого альбому You Want it Darker, що вийшов за кілька тижнів до смерті, Коен був зображений у темних окулярах і з сигаретою в руках — він уже отримав і прийняв запрошення від тієї дами, спілкуванням з якою був наповнений увесь альбом. На You Want it Darker Коен розмовляв зі смертю однією мовою і цей діалог не можна було слухати, не затамувавши подих. На той час у Коена було діагностовано лейкемію, у свій останній листопад п'ять років тому він уже не залишав стін будинку в Лос-Анджелесі, хоча ще в жовтні зміг бути присутнім на пресконференції з нагоди виходу нового альбому.

Він помер уві сні — Коен пішов тихо і не грюкав за собою дверима. Більше того, варто поставити один з його альбомів – і він опиниться в одній кімнаті з вами і розповість про те, що відбувається сьогодні у світі краще та докладніше за будь-які новини.