Букер-2026. "Зірки" з короткого списку конають без спадкоємців

У фінал цьогорічної Букерівської премії вийшли самі важковаговики. У короткому списку опинилися, скажімо, три автори, які уже отримували відзнаку за найкращий роман англійською мовою. (Для масштабування новини: за всю історію премії лише чотири рази її вручали одному автору двічі). До них у компанію потрапив письменник, що є фактично одним із засновників жанрового канону. Іще: університетський поет, який раптом написав злющу сатиру. І разом із ними: дебютантка, уже широко відзначена за свою першу книжку читацькими преміями… Букер-2026 на фінальному своєму етапі — то таке собі літературне змагання монстр-траків, а обговорення короткого списку часто-густо скидалося на бійку футбольних фанатів.  

Магістральна тема короткого списку — спадщина (синхронно реалізується з генераційною темою довгого списку). А на церемонії нагородження багато говорили про пам'ять і прощення. І премію отримав найстарший із номінантів з багатим, багатющим доробком і очевидно високим внеском у мистецтво. Вибір журі став таким собі перформативним актом щодо головного повідомлення короткого списку: "Ви міркуєте про спадщину — дивіться, ми її формуємо". Кожна з шести книжок-фіналістів у різні способи кричить криком: ми все втратили, нам не вистачило одного біографічного життя, щоби підготувати наступників до криз-і-катастроф, які ми самі спричинили, всі генерації, що жили так, ніби вони останні на землі, ризикують такими зрештою і стати. Прекрасно написані і добре темперовані книжки уже не бідкаються, як їхні букерівські попередники, що не буде кому розказувати наші історії, вони ставлять під сумнів, що тих історій буде… І прошу фінал: "Кінець усього". 

Довгий список Букера 2026-го був розгубленим, короткий список — тривожним, лавреат — бентежний. Букер розіграв цей штормовий рік як по нотах, прошу глянути. 

"Black Bag", Люк Кеннард (Англія)

Прозу написав поет, бо Люк Кеннард передовсім поет і бути ним не перестає й у прозі, але якщо від "Чорної сумки" чекати те, що звемо прозою поета, то й не дочекатися можна. Перше, що нам повідомляє розповідач: він нудний і душний, всі люди в реалі, які поводилися б як розповідачі у сучасному романі, здалися б вам нудними, "набридливими родичами чужої вам людини". А за тим починає роздуми на десяток розділів, як сильно йому бракує грошей, скільки коштує в Лондоні обід, якщо то не каші з бурим хлібом і не фалафель, яким тебе часом пригостить добрий друг. Проза анти-поета, вибачте. Але як же красиво і ритмічно це написане, яка точна мова у Кеннарда і його докучливого розповідача.

Він — актор, йому тридцять сім, романтичних стосунків уникає, живе сам, його щойно нагодував друг Клаудіо, котрий заробляє з ігрових стрімів, і актор прямує на прослуховування. На нього чекає вистава про кліматичні зміни, щось там про Ноя і його кораблики. Але навіть туди його не беруть. У відчаї актор скролить оголошення в групі "крінжова робота для акторів" і погоджується брати участь в одному психологічному експерименті. Роль майже без слів. Для худорлявого чоловіка маленького зросту. Костюм — пакет для одягу, накриває чоловіка з головою, ніц не видно, взуття нема. Його завдання в такому вигляді бути присутнім на лекціях, він лежить на столі в задній частині аудиторії і час від часу подає ознаки життя. Ще за умовами контракту актор і в студмістечку має пересуватися в самому чорному мішку (перебирається в Клаудіо, той живе неподалік кампуса в елітному ЖК). Дуже скоро актор починає прогулюватися у мішку й у свої вихідні, а то й натягати на голову сумки співрозмовників, коли йому стає чомусь зле.

Професор у такий спосіб повторює експеримент 50-річної давнини, він досліджує механізми звикання: "Нам подобається те, що чого ми звикли, — видихає доктор Бленд, — навіть якщо спочатку щось здається огидним чи некомфортним, при постійному контакті ми починаємо це приймати, а з часом отримувати від нього задоволення". Описаний у романі сюжет відтворює реальний The Black Bag experiment Чарльза Гоцінгера. Він спирається на mere-exposure effect Роберта Зайонца. Ефект знайомого або, інакше, принцип фамільярності передбачає: нам симпатичні люди і речі лише тому, що ми їх або про них знаємо. От роман Кеннарда симпатичний уже тому, що десь колись ми чули про експеримент Гоцінгера, автор "Чорного мішку" дуже круто працює на принципі фамільярності, іронічно його досліджуючи. В оригінальному експерименті в мішку сидів один із студентів, Майкл Крісвелл, він мав зберігати повну анонімність і заговорив лише в кінці експерименту, все ще перебуваючи в мішку, представився, коли увага преси до того, що відбувається, була шаленою. У списках випускників універу цього імені не знайшли. 

Одна з красивезних деталей, з якої стартує розповідь про експеримент — те, як актор описує мішок: "М’яка на дотик, але дуже міцна чорна шкіра, нагадує оправу Біблії короля Якова, тільки без золотого тиснення". Оцініть порівняння, воно про поширення і вплив: перше видання Біблії Якова було великим і пишним, набране готичним шрифтом і заквітчане, популярною ж книжка стала, коли її почали перевидавати в малому форматі, скромно переплетену і з латинським набором. Кеннар і міркує над умовами, коли щось стає не просто симпатичним, але впливовим і популярним. Актор воліє грошей і успіху, ми це чуємо ледь не в першому реченні. Нас зачаровує те, що мають інші, але не ми, хоча обираємо ми лише те, що уже знаємо, як ним користуватися… Бачите проблему? 

"May We Feed the King", Ребека Пері (Англія)

Дебютантка Ребека Пері продала комусь душу, щоби опинитися в шорті Букера-26 із романом про щасливу людину. "Чи можемо ми нагодувати короля" має всуціль схвальні відгуки критики і то заслужено. Історія розкладена на два голоси, де один належить працеголіку і фанату своєї справи, а іншій — людині, приреченій до роботи, до якої і не здатна, і не воліє. Інтрига й тонка драматична іронія полягає в тому, що один із героїв — король, а інший займається історичною реконструкцією. І щаслива своїм призначенням людина тут — не "оригінал", а саме "імітатор"… Ми уже від Беньяміна багато знаємо про наслідування у добу технічної відтворюваності, але на гадку нечасто спадало, спитати копію, чи вона щаслива своєю вторинністю. Пері спитала, отримала схвальну відповідь і зачарувала всіх її очевидністю і простотою.  

У головної героїні незвична професія, і вона дратується, звідколи почала в ній працювати і змушена відповідати на питання: "А як ти стала тією, хто ладнає історичні фуд-інсталяції?". Саме в цьому полягає її робота: вона вивчає і розшифровує архівні матеріали і за тим робить історично достовірні імітації-муляжі обідів-вечерь у середньовічних замках, перетворених на музеї. "Знайте: це я поклала гранат поруч із пирогом — і зробила це зовсім не випадково". У такий спосіб вона розказує історії людей, чиї покинуті замки її запросили перетворити на жилий простір. Фанатка своєї справи, до речі. 

Зараз є нове замовлення: в якомусь неназваному пам’ятнику історії та архітектури святкують 750-річчя, втім, не ясно чого: чи закладки фундаменту, чи новосілля, чи першої письмової згадки. Та менше з тим, їм треба зробити шість експозицій: у кімнаті короля, королеви, на кухні, в кімнаті служника, в коморі лікаря і відтворити сцену бенкету у великій залі. У архіваріуса замку достатньо інформації, аби вона впоралася з завданням, але раптом жінка починає тривожитися через цю роботу. Вона обирає особу і час "Яблучного короля", забутого історичного невдаху, і поволі оживлює його (буквально оживляє?). Тим часом її верне вид вигляду і запаху справжньої їжі, їй починають здаватися муляжами реальні речі і люди.  

Король посідає трон після смерті двох старших братів; середній брат заморив себе голодом після смерті жінки й немовляти під час пологів. Зовсім юний третій брат не готовий бути королем. Нова королева — енергійна, але неамбітна — закохана в помічника лікаря; король знає про цей зв'язок і не турбує зайвою увагою коханців. Спадкоємці ж самі собою не з’являться, знаєте, поки король теревенить зі служником і гладить котів.

У романі чергуються Я-розповіді декораторки і короля. Боже милосердний, наскільки її робота цікавіша за його, й не переказати! З мемуарів принца Гаррі не бачила такого нудного опису побуту британських королів. Король Пері відмовляється діяти, будь-що робити, ставати героєм Історії чи історії. Історикиня обирає саме цього персонажа, щоби розказати про нього за допомогою муляжів. Криза висловлювання і крах наративу робить всіх задоволеними… Всім заткатися і мовчки гладити котів — не найгірша ключова порада для ретрансляції її в шалено успішному дебютному романі.

Ааааа, до речі. Виставку про Яблучного короля відвідали сорок осіб.

"john of john", Дуглас Стюарт (Шотландія і США)

Зірковий шотландський прозаїк, автор хітового "Шаґґі Бейна" пише новий роман, чергову сильну соціальну прозу, її іще минулою зимою оголошують найочікуванішою книжкою року — несіть йому всі премії світу, скоро! Дуглас Стюарт відомий тонким психологічним малюнком, "Джон, син Джона" не вибивається з загального уявлення про прозу Стюарта: книжка препарує психологію чоловіка-пролетаря, але несподівано для цього автора місцями є навіть обнадійлива. 

Фокус переходить від одного Джона на іншого, з сина на батька. І добре, що ми знаємо, що коїться в їхніх головах, бо між собою герої майже не говорять. Проявити свої почуття в адекватний спосіб — ні-ні-ні, дякую, іншим разом, шотландські чоловіки нічого не відчувають, якщо ви не знали.

Молодший — Кел (Джон-Калум, точніше). Келу двадцять два. Старший — Джон, названий на честь Ієна – шотландської версії імені Джон, щоби легше адаптуватися в США, куди його батьки воліли, аби він емігрував. Джону сорок шість. Вони обидва пресвітеріани (з тих, хто вірить, що спасіння визначене наперед і від чеснот/гріхів людини не залежить). Джон дуже помітна в общині людина. Родина живе на острові, де набереться ледь сорок домогосподарств. Триває 1990 рік (є побіжна згадка: Том Форд щойно очолив Гуччі). 

На острові є фраза "острівне обличчя", воно означає людину, яка виглядає дуже старшою за свій вік. Обидва Джони, особливо старший — неймовірні красені, але так же нереально втомлені. Вони так само мають "острівні обличчя", хоча їх і не видно відразу. 

Кел зараз живе на материку, він поступив у художній коледж на дизайнера одягу, але не потягнув і перевівся у технічне училище навчатися на текстильника. Це їхнє родинне ремесло, батько виготовляє твід — вручну, як і більшість чоловік острова. Хто не текстильник тут, той рибалка. Нині Кел повертається додому до батька, бо, здається, помирає бабуся Елла (це мамина мама). Джон наполягає: він не кличе сина повернутися, це рішення приймає сам Кел, хоча батько відчайдушно за сином сумує, та бачить, що на острові "десь на краю Шотландії" тому нестерпно. Кел припускає: батько бреше про погіршення стану Елли, майже до кінця роману, ми так і думаємо, коли дізнаємося, що збрехала і заманила на острів Кела сама Елла. Так чи інакше Кел об’являється: п’яний, в подертому одязі, з фарбованим набіло довгим волоссям, витраханий випадковим чуваком, немитий і нещасний. 

У Джона теж проблема: побачив у місті колишню дружину. Мати Кела пішла від чоловіка до старшого брата Джона і родить тому дітей. В місті має репутацію месаліни, а Джон навіть собі не годний визнати: Грейс пішла від нього, бо дізналася про багаторічний роман, який триває між Джоном і Іннесом. Кел перечитує знову і знову "Осину фабрику" Бенкса, нікого на щастя не вбиває, але витримує побої батька і вирішує повірити Еллі, коли та нагадає: половина перемоги — це все таки якась, але перемога. Половина перемоги — той контакт, який зрештою встановлять Калум-Джон і Джон (мовчатимуть разом, а не поодинці).

Все замовчуване скидається на ганебне. 

Далебі, найчастіше і кожен із героїв зрештою в романі рефлексують поняття "корисності". Бути корисним, бути потрібним в цьому світі — значить, бути коханим і любленим. Одна Елла збунтує (а вона зачинателька всієї драми, нагадаю, а драму не можна відкладати, каже один із героїв): "Хочу, щоби моє право жити в цьому домі не залежало від того, наскільки я корисна іншим його мешканцям". І піде вечерю готувати. А от Іннес характеризує їхні з Джоном стосунки: "Скільки років граємо в цю гру, мета якої — вияснити, наскільки мало ти можеш мені запропонувати, наскільки мало я готовий прийняти". І намагатиметься покинути коханця, спочатку залишивши йому детальну інструкцію, де саме його знайти і як повернути.

Так, в драмі є обов’язковий елемент невідкладності, ми згодні зі Стюартом. 

"The Disappears", Марлон Джеймс (Ямайка)

Марлон Джеймс був фаворитом букерівських перегонів, так, він уже має одного Букера, але більше дивує, що він не має по одному за кожен свій роман. Марлон Джеймс — живий класик, напівбог довгого роману, орієнтованого на детективний сюжет, письменник, який легко і невимушено ладнає шалено складні архітектурні конструкції, а при тому його проза взагалі не виглядає штучною. В короткий список "Зникомі" стрибнули чи не відразу з типографії. Джеймс написав панорамний роман, де в центрі — репресивні практики, скеровані на гомосекуалів. І ні, то не "порядок денний", то гучне слово про узурповане державою право на насильство. Епіграф з Книги Левіт: "І будете втікати, коли ніхто за вами не гониться" — про наслідки порушення завіту з Богом, нагадаю, про тих, хто не підкорюється вищій владі. Між іншим, цей епіграф відсилає до іншого роману, де так само є в одному з перших речень цитата з Книги Левіт, і з яким Джеймс дискутує і який часом переписує — до "Пісні Соломона" Тоні Моррісон.

(Якщо колись пробували переказувати романи Джеймса, то знаєте уже: марна ця справа, наперед перепрошую за невдалу спробу.) Є чотири часові площини: 1988, 1994, біографічний час одного героя від 1940-го до 1990-х, початок 2000-х. Едді у 1988 веде за собою в щоденниках левову частку історії, він білий, бельгійсько-ямайський студент із дуже заможної родини. У Кінгстоні, що на Ямайці, вісім квір-чоловіків вирішують репетирувати разом і таємно п’єсу "Fortune and Men’s Eyes". Репетирують потай, бо то непроста п’єса. "У немилості долі й людських очей" написав канадієць Джон Герберт у 1967 році, це тюремна драма, за героя там юний гомосексуал, котрий намагається вижити у колонії для малолітніх; п’єса Герберта — одне з гучних висловлювань про те, що основою всіх модерних репресивних практик є насилля, скероване на гомосексуалів. Вони планують таки виставу показати, режисер Гавелок Тітус (оцініть ім’я і переказуйте вітання Шекспіру, з якого й Герберт назву п’єси потягнув) має намір зруйнувати вщент "крихкий міф про чоловічу сексуальність гомофобної Ямайки". Зустрічі акторів-аматорів — і гурток розширення свідомості, і групи підтримки, ці восьмеро тримаються один за одного. На них нападають, хтось ретельно організував натовп і натравив його на "гейський шабаш" (це часи пікові для епідемії СНІДу, треба зважати, наскільки легко було спровокувати моральну паніку). Одного з гуртка убивають, другий дістає важкі поранення, двоє просто зникають. Едді тієї ночі пропустив репетицію і вцілів. Роман — розслідування цього злочину, яке будуть вести Едді разом із іншим актором Джорданом, ми побачимо стенограми їхніх розмов з очевидцями і учасниками події (одне зі свідчень і один із героїв, в голові яких ми зрештою опиняємося — погромник-убивця). 

Джеймс уміє писати насилля, яке не полишає місця для думок про справедливість чи відплату. "Я думаю, що зло — це вибір, і безперервний". Це репліка належить уцілілому. "Зникомі" вкрай саркастичні. Джеймс задумав неймовірно амбітний роман і створив шедевр.  

"Тhe things we never say", Елізабет Страут (США)

Елізабет Страут. Хіба треба щось додатково пояснювати? Майстриня писати психологію перехідних станів, писати натяками, підтекстами, писати напівтонами. Її книжки — блискучі розвідки з психології людей, котрі насправді мало б кому були цікаві: якісь старші пані і пани, що переживають тихо свої маленькі печалі. Кожна її проза — в яблучко. Новий роман теж: до того ж з усіх романів лонгу і шорту цьогорічного Букера "Речі, про які ми ніколи не говоримо" — єдиний очевидно і акцентовано політичний твір, ба більше: пряме політичне висловлювання авторки, дуже при цьому незручне, давайте назвемо його антитрампістським навіть. Букер знав, що робить, підсвічуючи правильно цю прозу.

Флосі Макдональд овдовіла минулого року, її чоловік був худим суперкритичним професором математики. Відтоді щовівторка Флосі ходить до гриль-бару на набережній Массачусетса з Арті Демом, де розказує, яким засранцем був покійний і як вона за ним скучила. Нині їхні останні посиденьки: Флосі переїздить в Огайо до доньки Софії. Арті повернувся додому і відчув себе такий самотнім, що захотів померти. Це його історія, до речі, не Флосі. Хоча… в кінці роману зрозуміємо. Поки що це історія Арті.

Арті та Іві живуть у шлюбі тридцять чотири роки, і її продовжують бісити його білі шкарпетки. Арті — учитель історії і помічник футбольного тренера, обожнює свій човен з вітрилом. Йому п’ятдесят сім. У Арті з Іві є син Роб, високий і худорлявий чоловік, йому двадцять вісім, він ІТ-шник на підрядах у міністерства оборони, Роб одружений зі старшою жінкою, вдумливою піаністкою, але оголошує, що йде від дружини, бо раптом запав на юну клептоманку. 

Арті стає складно в школі, після пандемії і в наступні три роки він помітив, як змінилися діти: вони не сперечалися і не вибухали на уроках, вони байдужі, їх важко розговорити, вони тривожні і поглинуті тривогою. В один із уроків Арті викликають на пряму розмову через вибори, що от-от відбудуться і через те, що Трамп може знову стати президентом. Арті йде на пряму розмову, розказує про становлення влади нацистів, він щирий і учні це цінують. Тільки Арті легше не стає: він в шоці від того, що країна прямує до диктатури (коли Трамп перемагає, директор цієї школи застрелиться). І хіба що може попередити сина вшиватися скоріше з країни. А ще Арті хоче померти, поки "його країна вчиняє самогубство". Нестерпно воліє смерті. Він намагається втопитися, але його рятують. Уже спочатку роману ми знаємо, що Арті помер, ми читаємо про його останні роки життя, але причини смерті до фіналу неясні. 

І знаєте, це не історія Арті. Книжка — про Роба. 

Він — такий собі агент впливу, що вважає себе агентом порядку, чия присутність змінює оптику й долі молодих людей: учнів Арті й його сина. І в фіналі роману лише, зв’язавши всі нитки, читачі дізнаються: всі біди і тривоги молодих людей походять від ганебних вчинків людей з генерації Арті. Всі дорослі діти з цієї прози побиті подружніми зрадами їхніх батьків. І прикметно: в поколінні дітей всі герої — чайлдфрі. Та Арті не може зрозуміти, звідки така висока тривога у його учнів, навіть не припускає, що він сам може бути її джерелом. Арті цієї миті зайнятий, він постійно міркує про свободу волі, особливо, ведучи смол-токи на вечірках середнього класу про "події" в Україні і Гаазі (не говорячи слово "війна" вголос, звісно що) і вибухаючи всередині себе: "Чому люди ніколи не говорять про насправді важливі речі?!". 

Зрештою, Арті дійде висновку: життя — дуже приватна річ, тому про неї і не говорять, а свобода волі якраз і полягає в цьому замовчуванні того, що тобі реально важливе. Кращий друг Арті голосує за Трампа. Вони просто припиняють обговорювати політику.

Із цієї історії можна було зробити кілька яскравих газетних заголовків. 

"The End of Everything", М. Джон Гаррісон (Англія)

М. Джон Гаррісон вигадав у 1970-х всесвіт і там поселився, він автор хітової серії про Віріконіум, одна з ключових постатей спекулятивної фантастики і англійського фентезі. З початку 2010-х Гаррісон не писав великої прози, видавав окремі збірки оповідань, оприлюднив мемуари, але романів не було до 2020-го, коли його проза зібрала всі жанрові нагороди. "Кінець всього" став і довгоочікуваним, і неочікуваним одночасно: після попереднього хіта наважитися на експеримент було складно б, та й автору, вибачте, за вісімдесят зайшло. Букер нечасто пускає до своїх лав суто жанрових авторів, Гаррісон вперше потрапив до списків нагороди і відразу вийшов у фінал. Та в перемогу цієї прози мало хто вірив, сприйняли номінацію як знак пошани.

Нагородження саме цього роману в 2026 році найвищою нагородою для англомовної прози стало відвертою несподіванкою. 

А книжка між тим нівроку, місцями феєрична з сильними відзвуками НФ 1950-х. 

Постапокаліптика, не аж таке далеке майбутнє, бо 40-річний персонаж згадує ковід свого дитинства. Майже все живе на планеті винищили ігетті (iGhetti) – щось незрозуміле, але величезне, живе й агресивне (хто це є, принципово є непоясненим, здається ігетті — то метафора, що жужмом має означити всі тривоги нашого часу, від вибриків ШІ до світової війни, всі рецензенти судомно шукають якихось натяків на конкретні тривожні події 2020-х, але не розпізнають нічого, що має означувальне в реалі). 

Філіпу Тененту під сорок, він все життя живе на узбережжі і містечку Далстон-он-Сі, переїхав іще дитиною до старої тітки-художниці Марлі, так і залишився жити — серед таких саме збирачів. Океан виносить артефакти, вони підбирають їх і адаптують. Але обмеження на адаптацію є, скажімо, використовувати такі речі для будівництва вважається поганим смаком і ледь не прокляттям. Війна з ігетті триває. Люди посилено роблять вигляд, що все ок і живуть собі, вдаючи з себе нормальних (знайомо звучить, га?). Громади все ще згуртовані, але жодної інституції уже нема. 

Нині Тенент збирається йти звідти і то назавжди, каже малознайомій сусідці користуватися його речами, бо не повернеться. Зустрічає оточення Тенента цю новину щирим сміхом. А поки що Філіп тягне додому щось, розміром з немовля, це гаджет чи істота, хтозна. Це якийсь шматок твердого желе, який швидко регенерує, набуває людської форми, вчиться мови, тощо. Марні гидиться, а Тенент дивним чином до істоти(?) прив’язується і вирішує з тим малим помандрувати вглиб острова (материк, напевно, уже не існує, принаймні його ховає густий і, здається, отруйний туман). Ого, а таких-от істот, що можуть мімікрувати під людей навколо виявляється достолиха.

Найсимпатичніший момент книжки — моральні сентенції Марлі, майже 80-річна жінка страждає від легкої форми деменції і коли вона вчергове "провалюється", то наставляє Філіпа: скажімо, залиш гроші в магазині одягу, навіть якщо в касі нікого нема. Філіп тим часом живе з мародерства, як і сама Марлі, зрештою. Люди Гаррісона надто пригнічені, щоби дбати про сенс і зміст своїх вчинків. Це уже й не тривога навіть. Це вкрай люта втома від необхідності виживати (і це теж прозвучало знайомо, правда ж?). Але треба чомусь триматися за комунікаційні ритуали — до кінця триматися і після кінця теж. 

Отже, хочете почути головне послання Букера-2026? — 

Світ застиг у передчуттях свого кінця, не маючи за душею, що передати у спадок порожнечі, яку сам і породив. Проблема в тому, що кінець давно уже настав. Все погане уже сталося і це уже не наші проблеми.