• USD 38.3
  • EUR 41.5
  • GBP 48.6
Спецпроєкти

60 років "британському вторгненню". Як острів'яни змінили світ рок-музики

60 років тому, у січні 1964 року, сталося одне з найзнаменніших музичних явищ двадцятого століття, "british invasion", тобто "британське вторгнення"

british invasion
Реклама на dsnews.ua

The Beatles

Так, Великобританія "вторглася" у Штати за допомогою музики, і виною тому були "Бітлз". Успіх їхньої пісні "I Want to Hold Your Hand" відчинив двері для безлічі британських груп, що пішли за "бітлами".

Та сама "I Want to Hold Your Hand", що стала ще восени 1963-го черговим гучним хітом на батьківщині, була створена Джоном Ленноном і Полом Маккартні в підвалі лондонського будинку батьків дівчини Пола, актриси-початківиці Джейн Ешер. Вони, як це бувало в ранні дні, і справді склали пісню разом — граючи на піаніно в чотири руки. Пісня вийшла стовідсотково хітовою, задерикуватою, і з мелодією, яку тижнями не можна було викинути з голови жодними зусиллями. Саме її менеджеру "Бітлз" Брайану Епстайну вдалося переконати видати у Штатах найбільший рекорд-лейбл "Capitol". У середині січня 1964-го сингл з'явився в головному хіт-параді Штатів, чарті журналу "Billboard" — і до кінця місяця впевнено просувався у бік вершини, у результаті став номером один.

Зараз вже просто неможливо уявити собі такі продажі музичного носія, вінілового синглу на 45 оборотів — платівочки, що легко вміщається в кишеню, і містить дві пісні (на зворотному боці "Capitol" видали пісню "I Saw Her Standing There", що рік тому в Англії відкривала дебютний альбом гурту). Лише у перші три дні в Америці було продано чверть мільйона екземплярів синглу (10 тисяч із них – у Нью-Йорку) – такого успіху в Штатах не досягав ніхто з Британії.

"Бітлз" знаходилися на гастролях у Парижі, коли дізналися, що "I Want to Hold Your Hand" очолила американський хіт-парад — і, звичайно ж, закотили шалену вечірку з цього приводу. Пол Маккартні вже неодноразово до цього говорив Брайану Епстайну, що група в жодному разі не вирушить на гастролі до Штатів, якщо вони не стануть там "номером один". Крім гастролей Британією, яку вони вже об'їздили вздовж і впоперек, а також міфічних виступів у припортових клубах Гамбурга на зорі кар'єри, "Бітлз" тільки двічі здійснювали закордонні тури — восени 1963-го вони були у Швеції, і ось зараз виступали у Франції. Тепер же, лише через кілька днів після завершення серії концертів у паризькій "Олімпії", бітлам треба було летіти через океан – вже у ролі королів поп-музики.

Але такої зустрічі в нью-йоркському аеропорту імені Кеннеді музиканти уявити не могли – на них чекали на зимовому холоді тисячі шанувальників із плакатами і ніхто, м'яко кажучи, не стримував емоцій, варто було четвірці бітлів почати спускатися трапом літака. Бітломанія поширилася за океан – і тут вона набула, ясна річ, ще більш гігантських та істеричних форм.

Прямо в аеропорту була ця чарівна прес-конференція з запитаннями-відповідями на кшталт: "Заспівайте щось! — Гроші вперед. — Чим ви пояснюєте свій успіх? — Якби ми знали, то зібрали б іншу групу і стали б менеджерами". Було заселення до нью-йоркського готелю "Плаза" — під прикриттям кінної поліції та з наступним співанням шанувальницями пісень-зізнань у коханні групі під вікнами.

Реклама на dsnews.ua

Ну і, звичайно, був легендарний виступ на надпопулярному телевізійному шоу Еда Саллівана. Це й справді сталося вже в іншому світі та в іншу епоху – тоді те, як "Бітлз" співають ту саму "I Want to Hold Your Hand" по телевізору подивилося понад 73 мільйони людей. За легендою, того зимового вечора в Нью-Йорку не було скоєно жодного серйозного злочину. А ще безліч підлітків, що побачили на екрані Джона і Джорджа з гітарами, Пола з басом і Рінго за ударною установкою, теж загорілося маніакальним бажанням зібрати свої групи — у Штатах з'явилися сотні тисяч колективів-початківців, багато з яких і справді прославилися. І ще тепер будь-яку британську групу в Америці сприймали як богів. На другій чи третій сходинці після "Бітлз" очевидно. "Британське вторгнення" розпочалося.

The Rolling Stones

Наступними після "Бітлз" до Штатів вирушили "Ролінг Стоунз" — у червні 1964-го. Вони не прилітали до Штатів як тріумфатори – і весь захід був досить ризикованим. Група ще не мала в Штатах хіта номер один — що там казати, "Стоунз" навіть в Англії ще жодного разу не лідирували у хіт-параді синглів. Щоправда, у Британії Джаггер, Річардс та компанія могли похвалитися своїм надпопулярним дебютним альбомом, який 12 тижнів посідав перше місце у хіт-параді лонгплеїв.

Звичайно, група була дещо розчарована відсутністю такого ж величезного натовпу, який зустрічає групи в аеропорту, як це було у випадку з "Бітлз". Вони мали виступити на телевізійному шоу "Hollywood Palace", яке вів Дін Мартін, великий друг Френка Сінатри – людина зовсім іншого покоління та зовсім інших цінностей. Звичайно, американська телеаудиторія вже бачила і полюбила "Бітлз", але "Стоунз" були аж надто волохатими (до того ж, здавалося, рідко згадували про шампунь), аж надто гучними і аж надто розв'язними. А те, що виробляв цей губатий співак, Мік Джаггер, здавалося чимось несусвітним.

"Стоунз" безстрашно і безсовісно виступили в гостях у Діна Мартіна — і не звертали жодної уваги на його досить злі жарти, на кшталт "Ну ось, перед вами "Ролінг Стоунз" — мене так теж називали, коли я надто надирався (гра слів — слово "stoned", зокрема, можна перекласти як "сильно п'яний"). На сцені "Hollywood Palace" гурт виконав, серед іншого, класичну пісню блюзмена Мадді Уотерса "I Just Want to Make Love To You" — тим самим повернувши блюз Америці, точніше, молодій білій телеаудиторії, яка вперше почула цю музику саме у виконанні "Стоунз".

Незабаром "роллінги" зустрілися і з самим Мадді, коли приїхали записуватися на студію "Чесс" у Чикаго, святиню електричного блюзу — той саме займався фарбуванням стін і стояв на драбинці. На "Чес" гурт і записав свій перший британський хіт номер один – пісню "It's All Over Now". А вже коли через рік, влітку 1965-го, "Стоунз" випустили і свою першу підкорювальницю американського хіт-параду — гімн покоління "(I Can't Get No) Satisfaction" — у Штатах їх скрізь і всюди приймали з таким самим захопленням і істерикою, як і "Бітлз".

The Animals

Напевно, "The Animals" — найзабутіший з усіх представлених тут гуртів. Звичайно, якщо хтось змусить себе напружити пам'ять, то згадає хіт гурту "The House of the Rising Sun", переспів за Бобом Діланом американської фолк-пісні. Але саме "The Animals", що утворилися в Ньюкаслі грали особливий в Англії середини шістдесятих блюз — з шаленим, первісним вокалом Еріка Бердона, що констрастує з ліричним органом Алана Прайса. На жаль, саме цей склад The Animals проіснував недовго – до 1966-го року, і потім почалася зовсім інша історія.

Але та сама "The House of the Rising Sun" насправді втерла ніс і діланівській версії, і багатьом популярним пісням інших гуртів та співаків середини шістдесятих. У цьому трансатлантичному хіті, випущеному влітку 1964-го року, просто не було нічого зайвого – і кожна нота, кожна секунда звучання били прямо в ціль. Група опинилась у Штатах восени 1964-го – слідом за "Бітлз" і "Стоунз" — і з того ж аеропорту імені Кеннеді групу супроводжував мотоциклетний кортеж, за яким шанувальники та шанувальниці намагалися наздогнати автомобілі. Потім були сварки, був гурт "Eric Burdon and the Animals", потім Бердон співав із повністю "чорним" американським складом "War" — і це був особливо захоплюючий досвід. Він живий і здоровий, йому 82 роки — і остання платівка Бердона "Til Your River Runs Dry", з тим блюзом, який може заспівати тільки він, вийшла 11 років тому, у 2013-му.

The Kinks

А ось із лондонським гуртом "The Kinks" у Штатах трапилася по-справжньому скандальна історія. Третій сингл гурту, вічнозелена класика "You Really Got Me" (цей вступний жалючий риф і справді дав початок будь-якому "важкому" напрямку музики, а вийшла пісня ще восени 1964-го) не тільки очолив британський хіт-парад, а й увійшов до десятки найкращих у Штатах.

На гастролях в Америці гурт опинився у 1965-му – вже встигнувши оскандалитися на концерті в Уельсі, коли почалася бійка між барабанщиком Міком Ейворі та гітаристом Дейвом Девісом. Скінчилося тим, що Ейворі огрів Девіса частиною ударної установки – і той знепритомнів. Поліції барабанщику довелося розповідати, що інцидент був частиною шоу, і він перестарався.

У Штатах, мабуть, чули про те, що сталося. Гастролі почалися добре, але потім The Kinks записувалися для телевізійного шоу Діка Кларка під назвою Where the Action Is. Як згадував у своїй біографії лідер колективу Рей Девіс, з'явився якийсь джентльмен, представився співробітником телекомпанії та звинуватив гурт у запізненні. Джентльмен був явно не в дусі, явно не був англофілом і став розмірковувати на предмет того, що якщо вже "Бітлз" зробили це", то кожен англієць не повинен приїжджати до Штатів і будувати в країні кар'єру. Хтось із музикантів пустив у хід кулаки — і в результаті Американська федерація музикантів заборонила "The Kinks" гастролювати в США протягом наступних чотирьох років.

Це був тяжкий удар для групи. Адже саме в другій половині шістдесятих (та й у всі наступні десятиліття) майже кожен британський колектив, що поважає себе, найбільше сил і часу віддавав саме гастролям у Штатах — і саме там зароблялася більша частина грошей.

Але немає лиха без добра. Починаючи з 1966-го року, з платівки "Face to Face", гурт "The Kinks" записав серію унікальних, істинно британських платівок, пройнятих духом старої доброї вікторіанської Англії. Особливо це стосується альбому "The Kinks are the Village Green Preservation Society", прослуховуванням якого не погидував би і Шерлок Голмс, сидячи біля каміна на Бейкер-стріт. Цих платівок явно не було б, якби група, як і інші, займалася на той час гастрольним туром Америкою. "The Kinks" давно розпалися, але Рей Девіс продовжує записувати чудові сольні альбоми — цього разу натхненні музичним пластом Америки.

The Who

Якщо англійська публіка думала, що після шумності та нахабства "Стоунз" (або "The Pretty Things") її вже нічим не здивуєш і не проб'єш, то вона глибоко помилялася. У глибині молодіжної субкультури "модів" зародився гурт "The Who" — ймовірно, найгучніший і неконтрольований на планеті на той момент. І нехай вокаліст Роджер Долтрі в середині шістдесятих ще не обзавівся своїм знаменитим левовим риком, але гітарист Піт Таунсенд, віртуозний басист Джон Ентвістл і особливо легендарний і досі барабанщик Кіт Мун творили таке, про що раніше не можна було прочитати навіть у фантастичних романах, не те, що в музичній пресі.

До того ж, Піт Таунсенд був чудовим автором пісень, а оскільки 1965-й рік, мабуть, був роком повсюдних "гімнів поколінь", то Піт написав один такий і для The Who, нетлінну My Generation. Пісню почули і полюбили і в Штатах, як і дебютний альбом гурту, але за океаном гурт опинився лише у 1967-му. Щоправда, опинився дуже вчасно. "The Who" влітку того року виступили на першому поп-фестивалі в історії, знаменитому "Monterey Pop" — заявці гіпі на своє право на існування, у тому числі й у сенсі великої музики. Дивним чином, традиційне биття своєї гітари Таунсендом і аварію барабанів Муном не йшли в розріз з атмосферою миру та любові – як, до речі, і ритуальне спалювання свого інструменту Джиммі Гендріксом.

Потім, через два роки, "The Who" виступили і на ще більш легендарному фестивалі у Вудстоку – остаточно закохавши у себе ціле покоління. Записавши у 1969-му знакову платівку "Tommy" (те, що тоді називали "рок-оперою"), у нове десятиліття "The Who" входили королями – і на сцені видовищністю та музичною акробатикою цілком могли конкурувати з "Лед Зеппелін". Починаючи з вісімдесятих (після смерті Муна 1978-го) гурт то розпався, то збирався знову – останній на сьогоднішній момент альбом "The Who" вийшов у 2019-му.

    Реклама на dsnews.ua