Андерсон проти "Оскара". Чи зможе "Одна битва за іншою" принести режисеру першу перемогу за 30 років

Прем’єра фільму "Битва за битвою", що відбулася у вересні, стала найобговорюванішою подією року — для багатьох картина була ще й найбільш очікуваною. Нові фільми Андерсона завжди ставали подією — але, як правило, уже після виходу в прокат. Проте цього разу, щойно стало відомо, що бюджет "Битви" становить рекордні для режисера 175 мільйонів доларів, а головні чоловічі ролі виконують Леонардо Ді Капріо та Шон Пенн, інтрига й азарт відчулися особливо гостро — про картину заговорили задовго до її прем’єри.

Здавалося б, Андерсон звертається до свого улюбленого Томаса Пінчона не вперше — одного з найбільш таємничих американських письменників із часів Селінджера; та й зірки першої величини — від Тома Круза до Гоакіна Фенікса — завжди охоче знімалися в нього… Але участь у "Битві" Ді Капріо (актора, який колись був найяскравішим уособленням поняття "молода суперзірка", "красень на постері" — а з роками став усіма шанованим майстром і навіть певним гарантом якості) разом із незвично великим бюджетом не могли не підігріти цікавість критиків і глядачів.

"Битва за битвою", що трапляється рідко, майже виправдала очікування. Багато представників кіноіндустрії назвали картину "миттєвим шедевром", маститі режисери на кшталт Стівена Спілберга говорили про фільм із хлоп’ячим захватом — ну а пересічний чесний глядач або приєднався до хору вражених кіноманів-професіоналів, або не знайшов у собі сил і бажання додивитися майже тригодинне полотно до кінця.

Андерсон і Томас Пінчон

Так, під час написання сценарію Андерсон надихався романом Томаса Пінчона "Вайнленд", виданим у 1990 році, дія якого розгортається у середині 1980-х, а точніше у 1984 році, році переобрання Рональда Рейгана на пост президента США.

У романі відчувався контраст між кінцем 1960-х — часами Річарда Ніксона, якого героя-активісти "Вайнленда" ненавиділи у юності — та тими самими 1980-ми, коли вже дещо постарілі персонажі змушені платити за минуле. При цьому фільм Пола Томаса Андерсона зовсім не є екранізацією Пінчона, а цілком самостійним твором, що запозичує лише деякі ідеї автора.

Події "Битви" відбуваються в Америці ХХІ століття. Америці частково вигаданій, частково домисленій, а ще такій, що нагадує те, що відбувається у США сьогодні — або передбачає те, що може трапитися найближчим часом. Вигаданій Америці, де водночас є кордон із Мексикою, і Том Круз, і смартфони. На відміну від роману, у фільмі не називають прізвищ президентів — впізнавання реальності забезпечує тривожна і параноїдальна атмосфера, а не конкретні імена Обами, Байдена, Трампа чи Камали Гарріс.

Перша частина картини відбувається на початку нульових, більша ж і основна — через шістнадцять років. За цей час світ майже не змінився — глядач не відчує жодної прірви між епохами, як це було між 1960-ми і 1980-ми у Пінчона. Ті самі автомобілі, ті самі поліцейські — хіба що герой відростив борідку з сивиною і набув навмисно недбалого вигляду, щоб здаватися старшим.

У революційній молодості героя Ді Капріо звали Петом "Пет із гетто" Келгуном, тепер — Боб Фергюсон. Колись він був легким на підйом, безстрашним і вірним ідеалам. Патрік був закоханий у свою соратницю, темношкіну революціонерку Перфідію (Тейяна Тейлор) — кохання було взаємним. Якось у них народилася донька Шарлін — десь між озброєними нападами на пункти утримання іммігрантів і пограбуваннями банків.

Втім, глядач, на відміну від героя Ді Капріо, бачить усе: під час виконання "революційних обов’язків" Перфідія мала доволі болісну інтрижку зі своїм запеклим ворогом — офіцером Стівеном Джеєм Локджо (Шон Пенн). Тож цілком можливо, що саме він є справжнім батьком Шарлін.

Поки Пет залишається вдома і доглядає за новонародженою донькою, Перфідія продовжує ризиковану діяльність і зрештою потрапляє в пастку — герой Пенна вмовляє її стати "пацюком" і здати своїх товаришів. Вона погоджується, але все одно не виживає у цій жорстокій історії. А Пет разом із Шарлін, перетворившись на Боба та Уіллу Фергюсонів, на довгі роки зникають у підпіллі — щоб згодом бути знайденими безжальним расистом, полковником Локджо.

Шон Пенн і Ді Капріо

Що до Шона Пенна та його Локджо — Пенн, легенда Голлівуду середнього покоління, демонструє свої старі акторські фокуси перевтілення, що з роками стали абсолютно бездоганними з технічного погляду. Локджо — це демонізована, посилена, дегуманізована версія ще одного персонажа Пенна — Сема Доусона з чуттєвої драми "Я — Сем" (2001).

У тій стрічці Пенн грав чоловіка з інтелектом семирічної дитини — як і Локджо, у Сема теж була донька. Але якщо Сем обожнював свою дитину і робив усе можливе, щоб йому дозволили залишитися з нею, то карикатурно незламний Локджо прагне знайти свою доньку, щоб знищити її як доказ власної слабкості. За роль Сема Доусона Пенн не отримав достатніх овацій — але расиста Локджо сучасні академіки навряд чи проігнорують. Тож Пенн цілком може отримати свій третій "Оскар" — після статуеток за "Таємничу ріку" (2003) і "Гарві Мілка" (2008).

Що стосується Ді Капріо — він знову, явно свідомо, грає людину, абсолютно позбавлену зовнішньої привабливості. У Бобі Фергюсоні немає жодної харизми Гетсбі чи героїв "Відступників" (про ролі 90-х і говорити не доводиться). Зате Фергюсон може бути по-справжньому смішним — але не жалюгідним. Те, як Ді Капріо зображає люблячого батька, який не проти випити чи щось "вжити", — і кумедно, і зворушливо водночас.

Революційний пафос Фергюсона теж смішить — але саме в щирість його переконань, а не його соратників, віриш найбільше. Так, Ді Капріо знову займається самопародією, як у хітовому "Не дивіться вгору" (2021) — але цього разу Андерсон допоміг створити гротескний, унікальний образ.

Бенісіо дель Торо чудовий у ролі "сенсея" Серхіо Карлоса, який навчає карате Уіллу (Чейз Інфініті — справжнє відкриття року). Саундтрек Джонні Ґрінвуда з "Radiohead" і "The Smile" не залишив байдужими тих, хто розуміє цінність кіномузики. Операторська робота — теж на висоті: сцена погоні пагорбами, вкритими асфальтом, має всі шанси стати такою ж хрестоматійною, як гонитва за метро у "Французькому зв’язковому" (1971).

Головне питання

Чи перевершив себе Пол Томас Андерсон настільки, щоб після тридцятирічної кар’єри й одинадцяти номінацій нарешті отримати "Оскар"? І чи зможуть академіки виправдатися після того, як цього року нагородили далеко не видатну "Анору" Шона Бейкера?

Андерсон, колишній телеведучий і актор, зняв свій перший фільм у 1996 році, але по-справжньому привернув увагу після виходу "Ночей у стилі бугі". Тоді, коли багато режисерів по обидва боки Атлантики наслідували Тарантіно, Андерсон знайшов власну мову — не менш новаторську та захопливу. Його героям бракувало видовищності, але вони були випуклими, живими, книжково складними. Марк Волберг у фільмі прославився, зігравши наївного хлопця, який став порнозіркою.

Потім була "Магнолія" (1999) — грандіозна спроба пояснити людству, що випадковостей не існує. Спроба вдалася настільки, що Інгмар Бергман оголосив себе її прихильником. Том Круз зіграв одну зі своїх найкращих ролей — секс-гуру, який веде телевізійну програму "Зваб і знищ".

"Магнолія" видалася комусь надто амбіційною — тому Андерсон зняв "Любов, що збиває з ніг" (2002), дивну романтичну історію з Адамом Сендлером у нехарактерній ролі. Фільм отримав нагороду в Каннах за режисуру.

За цим послідував шедевр — "Нафта" (2007), епос про нафтового магната, якого гроші перетворили на монстра. Деніел Дей-Льюїс отримав "Оскар", Андерсон — ні: у 2008 році перемогли брати Коени.

Після "Нафти" Андерсон знімав дивне кіно — "Майстер", "Вроджений порок" (більш прямолінійна адаптація Пінчона), "Лакрична піца". "Примарна нитка" (2017) — витончена драма про любов, відому лише закоханим, знову принесла Дей-Льюїсу блискучу роль. Але у 2018 році Андерсон знову залишився без статуетки.

Тепер слово за "Битвою".