Бальзам Путіна: "Хунти" приходять і йдуть, а "наша Україна"
В першу військову осінь, коли по нашому і навколишніх селах почали надходити повістки і йти чоловіки, зустрівся мені в нашій західноукраїнської сільської маршрутці заробітчанин - тільки "звідти". З Москви. На будівництві працював. Добре там, говорив, в Росії: Москва, Пітер - красиві міста. Культурні люди. На канікулах син до нього приїжджав - десятирічний хлопчика - так він його посадив у машину і повіз на екскурсію. Пітер, Псков, Новгород - там кругом є на що подивитися. Кордон перетинав? Так як зазвичай. Такса та ж. Він людина бувала - знає, де стати, як тримати сумку, щоб на камери не було видно... В загальному, проблем немає з кордоном. А додому ненадовго - що тут сидіти? Ні роботи, ні грошей. А як же війна? Та йой, та хіба то війна? Заворушку якусь затіяли. Політики...
Війна, нагадаю, тривала всього півроку. Ті півроку, коли ми хотіли того чи ні - перетворювалися в тилові служби: збирали консерви, купували дюжинами шкарпетки та білизна, діставали каски і броники, прилади нічного бачення і тепловізори, знали, коли і звідки відправляється найближчий бус "до хлопців" і чого в ньому ще не вистачає, коли поруч з героями Небесної сотні на провінційних сітілайтах, перепоясанных траурною стрічкою, з'являлися особи перших полеглих на цій війні земляків.
"А що йому робити? - жалісно промовила сусідка, коли я поділилася з нею своїм здивуванням. - Хату побудував в два поверхи - потрібно закінчити. Доньки підросли - треба видавати заміж..." загалом, війна війною, а обід за розкладом.
Потім я перестала обурюватися, потім дивуватися, а потім - звертати увагу. У нашому і навколишніх селах більше половини населення на заробітках. У тому числі в Росії. Тому, коли вибухнула курйозний скандал з українськими заробітчанами - ветеранами АТО, яких у Москві ледь не звинуватили у підготовці теракту, я спочатку навіть не помітила. Тільки голова СБУ Грицак змусив мене прозріти - чарівної фразою про те, що наших ветеранів у Росію "заманюють", пропонуючи хороший заробіток. Що і говорити - просто нелюдське підступність...
Хто тільки їм спічі пише, нашим чиновникам?
І добре б тільки ветерани. Ну, заманили людей заробітком - це ж так природно. Але тут посипалися, як з рогу достатку: то дітлахи з київських шкіл подалися в Пітер з вчителькою російської мови, то групу українських художників творчих метаннях занесло аж у сам Великий Новгород. За кожною з новин тягнеться густий дим хейтспичей і патетичних вигуків в дусі "хто посмів", "як допустили" і т. д.
У МОН, коментуючи поїздку школярів, відповідають, що все законно і що власне міністерство і школа до неподобства відношення не мають. Діти на канікулах, вчителька у відпустці і взагалі "на неповної зайнятості". Всі поїхали в Пітер за власним бажанням, за згодою батьків у вільний від навчання час. З художниками все ще простіше - вони повнолітні і користуються конституційним правом на свободу пересування. До речі, беруть участь у високодуховному заході: тур по трьох Софиям - Київської, Полоцької та Новгородської - в рамках підготовки до 1030-літтю Хрещення Русі. Росія - Україна - Білорусь. Поки МВС забороняє священикам Московського патріархату служити капеланами в Нацгвардії, а в окремих військових частинах командири відбирають у священиків УПЦ МП ключі від "військових" храмів і передають священикам УПЦ КП (ходять чутки про негласної директиві з Міністерства оборони), особливої ваги набувають культурні й інтелектуальні зв'язки. Навіть якщо канонічна територія розвалиться слідом за СРСР, культура і наука підхоплять випало з рук патріарха Кирила прапор "слов'янської єдності".
Ну, ви ж не станете дорікати Російський центр науки і культури в Києві (входить в структуру Росспівробітництва) в тому, що він добре працює? Дійсно, працює на совість. За одне літо - як мінімум дві вдалі картинки для ростб: українські школярі в Пітері і українські художники в Новгороді. Що повинно показати телеглядачам, що культурні зв'язки з Україною не постраждали - як говорять всякі ліберали. Що Україна зовсім не "втрачена назавжди". Що "здорові сили" - молодь і творча інтелігенція - "з нами". Що "хунти" приходять і йдуть, а Україна залишається "нашої". Загалом, Путін не допустив жодних фатальних помилок у справі єдності імперії, що б там не кричали його критики.
Ні, до Російського центру культури і науки, як і до Росспівробітництво в цілому, я питань не маю - кожен, як може, відпрацьовує замовлення і заробляє на компот. Всі мої запитання - до співгромадян. До деяких з них.
В першу чергу, звичайно, до наділеною владою - адже вони теж висловили своє обурення тим, що українські школярі їдуть в країну-агресор і т. д. Але що саме повинно було стримати школярів та їх вчительку? Кордони відкриті, потяги ходять, літаки літають, досвідчені люди знають і "таксу" і де стати і як підняти сумку, щоб на камери не видно було - загалом, в плані свободи пересувань нічого не змінилося. І взагалі ця "країна-агресор" існує переважно "на експорт" - ми вимагаємо, щоб міжнародні організації визнали цей статус за Росією, але самі для себе поки ніяких істотних обмежень так і не прийняли. Навіть ветеранам АТО голова СБУ може тільки "порекомендувати" утриматися від поїздок в РФ.
Я не прихильник старозавітної формули "око за око" і тому не запитую у влади, чому в Москві українська бібліотека фактично розгромлена, а структурний підрозділ Росспівробітництва в Києві продовжує свою надзвичайно ефективну роботу. Але втім, справа тут не в старозавітних максимах, а в умінні бути послідовним. Якщо у нас в правовому полі введено поняття "держава-агресор" і РФ виявляється у цьому статусі, то чому структури цієї держави так привільно почувають себе у столиці нашої нібито "ворожої агресії батьківщини? І це питання, як ви розумієте, не до МОН, а до СБУ.
Створюється враження, що статус "країни-агресора" у нас - м'ячик для політичного жонглювання. Наприклад, в якості політичного аргументу можна вимагати "офіційно визнати Росію країною-агресором" буквально від кого завгодно "неугодного" - від ЗМІ, від церковного керівництва, що від територіальних громад, від окремих політиків. "Визнати" - це щось на зразок формули лояльності до чинної влади, yes, my liege - а не реальний правовий статус, який вимагає в першу чергу від неї, від влади, якихось конкретних адміністративних рішень і дій.
"Війна", "країна-агресор" і "агресія" стають для нас все більше риторичними фігурами. Притому що ми кожен день стикаємося (хто в більшій мірі, хто в меншій) з її реальністю - біженцями, економічними труднощами, моральними дилемами, раптовими спалахами ненависті, просто психологічної опустошенностью - ми її не бачимо. Вона постійно вислизає від прямого погляду, потрапляє в "сліпе пляма", витісняється взагалі з поля зору. Так, я розумію, на те вона і "гібридна війна". Але створюється враження, що ми (по цей бік майже неіснуючої кордону) охоче граємо по нав'язаних нам правил гібридності.
Інакше важко пояснити принципове небажання внести в ситуацію хоч дещицю ясності. Окреслити "межі війни" - межі, за якими не просто закінчується рукоподаваемость або лояльність до влади, але закінчується законність. Порожню формулу про "протидію державі-агресору" потрібно наповнити абсолютно певним змістом, що не залишає можливості для різночитань. Я не кажу - назвати війну війною. Гаразд, припустимо, у нашої влади є підстави цього не робити. Але можна хоча б перестати користуватися "агресією" і "державою-агресором" як своєю приватною власністю? Можна не рядитися в камуфляж і не лізти на броньовик, якщо не збираєшся стріляти і якщо "у нас немає війни"? Можна не роздмухувати завтрашня радість від того, що "США дадуть нам летальна зброя" - тому що навіщо нам летальна зброю, якщо війни немає? Чи можна, наприклад, закрити кордон для безперешкодного в'їзду-виїзду, якщо є "країна-агресор" (а значить, війна теж є)?
Відповідь, розуміє, негативний. Ні, не можна. Тому що якщо "війна" або, з тим же успіхом, якщо "війни немає" - це визначеність, яка невигідна владі ні по цей бік кордону, ні за ту. Тому одвічне питання про хрест і труси залишиться висіти в повітрі - риторичне, нерозв'язний і загадковий, як сама російська душа.
За міру "уставания" - не стільки від війни, скільки від самого цього питання - люди будуть приймати індивідуальні рішення. Хтось буде щось знімати - під дружний несхвальний виття, а хто-то что-то одягати - теж під дружний несхвальний виття. Відсутність державної політики в серйозному питанні війни і миру таке зручне для влади, яка перетворила це питання важіль для вилучення народних емоцій, виявиться для влади ж згубним в довгостроковій перспективі.
Сильні емоції при частому вживанні призводять до вигоряння. Але це не проблема для влади - вигорання політичних емоцій у громадян було б їй дуже вигідно. Але палка має два кінця: якщо громадяни змушені самі (в індивідуальному порядку) вибирати - "мир" або "війна", "ворог" або "брат", воюємо і з ким, або співпрацюємо і як, це означає, що влада, якій громадяни делегували повноваження, не виконує свої прямі обов'язки. Що живуть вони в "безгосударстве". Рано чи пізно вони це зрозуміють.
