• USD 27.3
  • EUR 30.9
  • GBP 36.4
Спецпроєкти

Більше не краще, а гірше. Кому шкодить перебільшення втрат від Голодомору

Раніше перебільшення втрат від Голодомору було зумовлене як відсутністю надійних джерел, так і потребою зберегти пам’ять про нього. Однак тепер, коли колишні проблеми подолані, перевищення втрат вже шкодить Україні і заважає осмисленню Голодомору

 

Світлина з фонду документів особового походження Миколи Боканя,  Галузевий державний архів Служби безпеки України
Світлина з фонду документів особового походження Миколи Боканя, Галузевий державний архів Служби безпеки України
Реклама на dsnews.ua

Питання про кількість загиблих від голоду в роки Голодомору українців було і є актуальним для нашого суспільства. Задовго до проголошення незалежності серед українців закордоном ствердилася як "хрестоматійна" оцінка у 7–10 млн загиблих. Зроблена вона була в умовах замовчування радянським режимом самого факту Голодомору та відсутності надійних верифікованих джерел. Головне ж, що висновки були зроблені без врахування думки найближчих до демографії українських науковців діаспори – Володимира Кубійовича та Всеволода Голубничого.

Відносність цієї цифри відзначив ще 40 років тому професор Сорбонни Ален Безансон. Виступаючи 4 червня 1983 р. на мітингу у Парижі з нагоди відзначення 50-річчя Голодомору, він, зауваживши про "чотири мільйони чоловіків, жінок і дітей", які владою були "примушені померти голоду" у 1933 р., наголосив: "У цілому демографічний дефіцит за тридцяті роки на Україні становить приблизно сім мільйонів осіб. Тим самим в абсолютних числах це бойня, яка арифметично дорівнює винищенню євреїв Гітлером". І далі він підкреслив, що "штучний голод, п’ятдесяті роковини якого ми сьогодні відзначаємо, лишається майже невідомим". Отже, цифра "не менше 7 млн" вживалася в контексті Голодомору значною мірою для того, щоб зробити Голодомор відомим та зберегти пам’ять про нього.

голодомор
Довідка про смерть селянина. З фондів Державного архіву Сумської області

Фахові оцінки проти емоційних

В останні роки існування СРСР цифру в 7-10 млн. втрат підхопили деякі українські політики та громадські діячі. Водночас з кінця 1980-х – початку 1990-х років почали відкриватися закриті раніше архіви, невідомі джерела ставали доступними для дослідників, що надало науковцям можливість формувати зважені та обґрунтовані оцінки втрат. Їх діапазон у підрахунках українських та закордонних дослідників коливався переважно в межах від 2,6 до 4 млн загиблих.

Після 2008 року колективом провідних демографів України та США (Олег Воловина, Наталія Левчук, Омелян Рудницький та ін.) було здійснене масштабне і ґрунтовне дослідження наявних джерел, в тому числі і з російських архівів, під час якого було максимально можливо враховано і чинник міграції населення – як добровільної, так і примусової (депортації). Прямі втрати від викликаної голодом надсмерності у 1932–1934 рр. демографи оцінили у майже у 4 млн (3,94 млн ), разом з ненародженими у ці роки дітьми (0,6 млн) – 4,5 млн.

Певний час в українському суспільстві співіснували два типи оцінок – фахові (наукові) і, назву їх так, емоційні, і то не викликало незборимих непорозумінь. Та згодом, попри юридичне визнання Україною і низкою інших країни Голодомору геноцидом, тобто після того, як Голодомор став відомим у світі, і навіть попри наголос на тому, що не кількістю втрат визначається характер злочину, низкою осіб у доволі агресивній формі (аж до закликів до репресій щодо тих, хто аргументовано доводить меншу цифру) суспільству почала нав’язуватися думка про те, що справжній патріот не може назвати цифру втрат менше 7 млн втрат. Внаслідок такого нав’язування визнана тим чи іншим дослідником чисельність втрат від голоду в роки Голодомору нерідко почала ставитися в пряму залежність від дефініції Геноциду: не підтримуєш перебільшену чисельність жертв – значить не визнаєш Голодомор геноцидом.

Реклама на dsnews.ua

Не беруся визначати теперішню основну мотивацію (адже проблеми дослідження Голодомору, як і меморіалізації Бабиного Яру, давно вже стали "лінією фронту" в інформаційній війні проти України і тому причин може бути чимало), але зауважу, що в дискусії про втрати постійно стикаюся з порівнянням втрат українців від Голодомору з втратами євреїв від Голокосту.

Таке "рівняння" на Голокост було б хоча би формально коректним, якби механізм обох геноцидів – Голокосту і Голодомору — був однаковим.

Але це не так. Вони засадниче різняться.

Голодомор як геноцид українського народу (нації)

Нагадаю, що у статті II ухваленої в 1948 р. "Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього" під геноцидом розуміються дії, "вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку".

Нищення нацистами євреїв цілком підпадає під намір знищення етнічної групи як такої. Образно кажучи, там, де вони мали необмежену владу, нацисти знищували євреїв саме за те, що ті народилися євреями.

Українцям Кремль влаштував геноцид як національній групі. Щоб покарати за минулий та попередити можливий майбутній спротив, щоб упокорити та зробити слухняним українське суспільство. Нагадаю, що Стаття 1 ухваленого в 2006 р. "Закону про Голодомор 1932-1933 років в Україні" звучить саме так: "Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу". А "Український народ", згідно наявного в преамбулі до Конституції України означення, це "громадяни України усіх національностей". На початку 1930-х рр. – це громадяни УСРР (так зазначалося і в довідках про смерть). УСРР була такою собі квазідержавою, яка несла в собі для Кремля небезпеку перетворення на реальну державу. Наголошу, що у даному тексті поняття "українці" (без означення "етнічні") і "Український народ" вживаються як синоніми. Тобто українці – це всі громадяни тогочасної УСРР.

Іншими словами, на теренах УСРР Голодомор був геноцидом за національною, а не етнічною ознакою. За саме по собі етнічне походження не карали і на теренах РСФРР, де етнічні українці постраждали насамперед у тих регіонах, які мали потенціал на злиття з Україною. Кажучи словами із Конвенції, Кремль побоювався розширення територіальних меж української національної групи, що могло зробити українців для нього ще небезпечнішими.

Таким чином, Голокост (злочин проти євреїв) та Голодомор (злочин проти українців) мали різну природу і, відповідно, різні завдання.

Наша сила — в правді

Повернімося до демографічних втрат. Нерідко у дискусіях про кількість втрат від голоду в роки Голодомору доводилося чути щось на кшталт: "А хіба євреї не завищили кількість втрат під час Голокосту? Чому їм можна, а нам – ні?".

 В першу чергу скажу про себе. Вважаю, що називати і поширювати можна лише обґрунтовану цифру, якою б вона не була. З’являться реальні обґрунтування 7 чи 10 млн втрат – буду про них розповідати. Наразі ж за усіма параметрами вони виглядають як беззаперечне перебільшення, тоді як українці і без того понесли надвеликі втрати.

Тепер про мотивацію для перебільшення втрат від голоду в роки Голодомору. Вона хибна у своїй основі. Якщо ретельніше розібратися, то з’ясується, що перебільшення втрат позбавлене практичного сенсу для тих українців, які готові використати начебто ідеологічно корисний фейк на благо України. Адже інформаційні можливості наших опонентів і ворогів (це вже про ідеологів російських окупантів та їхніх союзників) у розвінчуванні створених українцями фейків значно потужніші, аніж наші у їх поширенні. Саме завдяки потужній пропагандистській машині Росії свого часу вдалося застопорити процес визнання Голодомору геноцидом у світі, що мало зрушив з місця навіть після початку російської агресії.

Втім, небезпека розвінчування свідчить про зайвість пропаганди перебільшених втрат насамперед у розповіді "назовні". Дослідження ж природи і наслідків Голодомору переконало мене у шкоді від перебільшення втрат перш за все для самих українців. Спершу прийшло розуміння, що перебільшення цифр втрат де факто засвідчує менший ніж то було насправді спротив українців діям Кремля, а то й зовсім його ігнорує. Але ж українці не лише помирали. Вони виживали, боролися і зрештою – ціною величезних жертв – навіть "побороли" Кремль, змусивши його відмовитися від комуністичного штурму та повернутися до часткового застосування економічних стимулів господарюванні як на селі, так і в місті.

Призвідники Голодомору

До усвідомлення беззаперечної і засадничої ідеологічної шкоди від такого перебільшення мене підштовхнули вже згадані апеляції на кшталт "Чому євреям можна (перебільшувати), а українцям – ні?".

Коротко: бо чим більшою визнається кількість загиблих від голоду в роки Голодомору, тим автоматично збільшується кількість українців (в тому числі і етнічних!) – призвідників Голодомору, тоді як більша кількість жертв Голокосту навпаки збільшує кількість неєвреїв – призвідників Голокосту.

Поняття "призвідники" чітко означила сучасна дослідниця Голодомору Дарія Маттінглі. Якщо коротко, то призвідники Голодомору – це ті люди, дії яких спричинилися, безпосередньо або опосередковано, до смерті мільйонів українців, що стала наслідком вилучення всього продовольства. Причому призвідниками Голодомору ці люди є незалежно від того чи вони діяли (з ідеологічних або особистих мотивів) активно і добровільно, чи були лише виконавцями і діяли під примусом. Зрозуміло, що використання цього терміну жодним чином не заперечує того факту, що саме Кремль є організатором геноциду.

В роки Голокосту на підконтрольній нацистам території створювалися юденрати (єврейські адміністративні органи), без яких, за твердженням відомої дослідниці тоталітаризму Ганни Арендт, кількість загиблих євреїв була б меншою. Але юденрати були обмежені у просторі. Та й прямої участі у вбивствах (а для Голокосту характерна саме така смерть) діючі на їхніх теренах допоміжні єврейські органи не брали. Тоді як смерть від/внаслідок голоду під час Голодомору була "гібридною" – вона приходила не напряму від ката, а була як правило результатом безпосередніх дій призвідників Голодомору, тобто діяльності тих, хто вилучив продуктові запаси або знайшов чи вказав на схованки продуктів.

Націонал-соціалісти на підвладних нацистам територіях не допускали євреїв до участі у владних органах та місцевому самоуправлінні. Тому чим більшою називається кількість єврейських втрат від Голокосту, тим меншим є відсоток тих, у чиїй загибелі може бути частка (якщо її взагалі визнають) провини службовців різних структур юденратів, і тим більшою серед призвідників Голокосту є частка неєвреїв. А з огляду на природну обмеженість владного ресурсу самих нацистів, ця неєврейська частка цілком закономірно автоматично поповнюється місцевим населенням.

З Голодомором і, відповідно, українцями ситуація протилежна. Адже УСРР за визначенням була "українською", тобто про недопущення українців ("громадян УСРР") до владних органів комуністичного режиму не могло бути й мови. До того ж на початку 1930-х активно здійснювалася політика українізації, однією з головних рис якої було залучення до влади етнічних українців.

Немає сумнівів у тому, що у реалізації політики Кремля і, зокрема, до створення ситуації голодної смерті шляхом вилучення усього наявного продовольства взяло участь чимало українців. Якщо не рахувати спеціальні каральні органи, то все одно таких було багато. Однак не слід забувати й іншого – навіть серед представників влади на місцях було чимало тих, хто чинив спротив намірам Кремля. Про це відомо не лише зі спогадів, а й з карних справ проти таких "саботажників". Зрозуміло, що далеко не усі представники місцевої влади (від бригадира колгоспу до голови райкому чи райвиконкому) із тих, хто рятував, були заарештовані.

Але прихильники перебільшених втрат таких рятівників по суті не беруть до уваги!

І це далеко не все. Дуже часто життя залежало від тих пересічних громадян, які до владних органів взагалі не належали. Але які теж – з різних причин та мотивів – могли стати призвідниками Голодомору. Але могли і ухилитися.

Автор цих рядків у 2008 р. редагував перевидання в Україні свідчень очевидців Голодомору, зібраних в США комісією Джеймса Мейса в 1980-ті роки. І саме звідси – з незаангажованих подальшим проживанням в СРСР спогадів вже дорослих на час Голодомору людей – хочу навести приклади як про пересічних призвідників цього злочину, так і про тих, хто зміг протистояти злочинним діям Кремля.

Василь Гай (народився в 1918 р., Зіньківський район на сучасній Полтавщині) згадував про допомогу від зятя:

"І він дуже нам помагав, бо в їхньому хуторі Троянівка ніхто з голоду не вмер.

Пит.: Чому?

Від.: Бо там активні люди. Один одного не видавали і не доносили, розумієте".

Тобто якщо не було того, хто вкаже, де приховане те чи інше продовольство, то шанс вижити значно підвищувався, "зовнішні" активісти навіть із сусідніх сіл часто не могли знайти прихованого.

Але були й інші приклади, яких теж можна назбирати чимало. Григорій Самійленко (1915 року народження, село Тулиголове Кролевецького району на Сумщині) згадував:

"Ось приходить дитина до школи, а вчителька питає: "Чи хтось з вас сьогодні хліб їв? Підніміть руку". Дитина, як дитина, знаєте, вона підняла руку. Зараз же батьків беруть і кажуть: "Що ж ти брешеш? У вас хліб є, а ти кажеш, що нема". Ну, й щось було, знайшли".

Ця умовна вчителька, як і кожен, хто видав сусіда чи просто перебував у складі "буксирної бригади", яка "вичищала" продовольчі запаси селян – це і є призвідники Голодомору. Таких було багато – про це свідчать спогади тих, хто вижив. Хоча навіть у складі такої бригади можна було діяти по-різному.

Але також бачимо, що каральних органів, як й інших зовнішніх сил примусу, не могло вистачити для того, щоб зробити Голодомор всеохопним. Там, де місцеві мешканці одне одного не видавали, там, де вони допомагали одне одному, могло вижити (і виживали!) набагато більше українців.

На жаль, – і це підтверджують наведені демографами величезні цифри прямих втрат (3,94 млн ) – місцевих призвідників Голодомору було справді чимало. Але ж багато було і тих, хто рятував інших! Можливо, ті, хто наполягає на втратах не менше 7 млн, частіше справді мають українофільські мотиви. Але фактично вони значну частину тих українців, які вижили самі чи допомогли вижити іншим, записують до числа призвідників Голодомору! А що вже говорити про цифри у 10,5 чи навіть 13 млн, які пролунали у вересні на організованій Національним музей Голодомору-геноциду конференції?

Наостанок повторю: українська історія багата емоціями, подіями і фактами. Тому не варто щось вигадувати, і тим більше у напрямку, який негативно характеризує українців. То аж ніяк не збагачує наше минуле. 

    Реклама на dsnews.ua