"Будь ласка, не бійся". Як Павло "Паштет" Белянський написав смішну книжку, від якої не хочеться сміятися

Мене роками зачаровувала фінальна сцена "Дому, де розбиваються серця" Бернарда Шоу. Нині вона в моєму сприйнятті актуалізувалася дуже несподіваним синхроном із першою сценою нового роману Павла "Паштета" Белянського (ні, це не закрита цитата з Шоу, просто показовий збіг). 

У п’єсі Шоу, події якої припадають на самий початок Першої світової, знуджені люди гуляють заміськими просторами, пліткують, намагаються нудно кохати один одного, намагаються не зраджувати; аж от налетіли літаки, скинули бомби; знуджені люди наповнилися адреналіном та жахом і одна пані викрикує радісно: "А от би вони ще й завтра прилетіли!". 

У першій сцені роману "Будь ласка, не бійся" Белянського чоловік середнього віку поруч із сплячою дружиною, обережно, щоби не розбудити її і дорослих доньок у сусідній кімнаті листає новини в телефоні, не може стримати своєї радості і захвату, чує поодаль вибухи, схожі на травневу грозу, обережно перелізає через сплячу дружину і в маленькому коридорі крихітної квартири вибухає радістю: "Почалося!.. Війна!". 

Очевидний перегук сюжетів, еге ж? Але один нюанс: там, де історія Шоу закінчилася, історія Паштета тільки-тільки починається. Але один момент: там, де у Шоу є туга за подіями, за чимось, що хоч якось надає сенс людському існуванню, у Белянського оселяється гротеск від пересичення, перепрошую, доленосними подіями. Життя героїв Шоу минає в "прекрасну добу" до Першої світової: щасливі люди воліють собі чужої біди. На долю генерації дяді Колі, котрий радіє війні, випало уже стільки всього, що й повномасштабна може викликати піднесення штибу "Ого, цього іще не було! Майже зібрав упосліджене бінго нікому-не-потрібного-досвіду! Який я молодець!". Зрештою, дядю Колю в цей момент оповідач порівняв з олімпійцем, який стискає золоту медаль: війна для дяді Колі — той тріумф, на який він довго і важко гарував. Нещасні люди потребують нарешті обґрунтувати причину своїх бід.   

Роман про війну починається з репліки, яка щиро війну вітає. До того ж репліка відсилає вільно чи не вільно до того, як писали війни ті, хто її в очі не бачив. 

Отже? 

Отже, твір буде їдучим, гротескним і від того дражливим — отже, хороший то буде роман, треба читати. 

Тут я зроблю невеличку паузу спеціально для міркувань про авторів, які пишуть про війну, маючи при цьому чи не маючи бойового досвіду (отой же омаж Шоу у будь-якому випадку саркастичний, це ж ясно). 

І для цієї розмови акцентую абсолютно прекрасний момент роману, бездоганний в своїй багатозначності і вміщений при цьому лише в п’ять слів. Мізансцена: перший ранок повномасштабного вторгнення, штаб батальйону територіальної оборони Києва, колишня напіврозвалена амбулаторія — два поверхи і підвал, ними носяться дезорієнтовані чоловіки, хтось натягав збройових ящиків, розставив їх вздовж стін і влігся спати, подалі зачинений кабінет командира роти, нестабільна черга добровольців, яких записують в журнал. І от ці три слова "Автор сидів у кутку підвалу". Він там якраз клацає одним пальцем по клавіатурі, переносячи дані із заповнених вручну анкет у комп’ютер. У цьому світі автор теж не розуміє, де й що відбувається, чому він тут і нащо робить те, що робить. Він не той, хто упорядковує хаос історії, а той, хто підкорився йому… Звісно, що Автор – це позивний бійця, заступника командира роти. Але дотеп же вийшов нівроку. (До речі, Автор пише от дуже погані вірші, до гротескного погані вірші, звідки й позивний)    

Та даруйте, бо буду цей блискучий іронічний момент на самому початку роману інтерпретувати цілком по-структуралістськи: Автор записався в Тероборону, забився у куток, нема йому коли гарантувати вам трактування твору, самі працюйте, шановні. 

Одна сюжетна лінія "Будь ласка, не бійся" продовжує розпочату в першій сцені історію дяді Колі. 

Це просто таки гротескно-сатирична від кости і крові швейківська історія: малоосвічена людина, не ясно, чи недоумок чи прикидається полудурком (суто за рецептом Гашека), такий чоловік потрапляє до війська (о, про порядки у війську Белянському є що сказати і він це каже). І ідіотизм дяді Колі оприявлює рівно такий же недолік системи, куди він залетів. Дядя Коля — роботяга, записався в київське ТРО добровольцем, за піксельними штанами (добра річ, для рибалки годиться) його помилково прийняли за ветерана. Дядя Коля бере собі позивний "Тесак", йому радять, мовляв, обери позивний "Старий", "Дід" чи "Лисий", який ти "Тесак" трясця твоєї матері. В кожному підрозділі є свій Старий, Дід і Лисий, дядю Колю намагаються максимально типізувати, він же так само з усіх сил підкреслює свою нетиповість, що повільно переходить у недоречність. Тесак, коротше. 

Проблеми, в які влазить дядя Коля, трапляються не через брак ініціативи, а через надлишок. То диверсантів попреться самостійно шукати — в жилому будинку поблизу, зваливши з посту. То стрілятиме по зірках з переляку, переплутавши з дронами, з криком "Гину, але не здаюся". У кульмінації його історії дядю Колю підселяють на заправку, котру вирішив віджати командир роти (йой, віджати заправку для сучукрліту — то таки сакральний сюжет, дасться бачити!), дядя Коля там так обживається (перекриває в’їзд, ламає вивіску, відлякує відвідувачів), що на точку приїздять рєшали… 

От правда, сильно гашеківська історія про Тесака.  

Друга сюжетна лінія — про бійця з позивним "Автор".  

За мирних часів Олексій Міліненко був комерційним директором всеукраїнської торговельної мережі. Недавно, цієї ж зими, він гучно відсвяткував ювілей. Має квартиру в Києві, улюблений будиночок за Києвом, сувору дружину і маленьку донечку, яку любить безмежно. У той будинок в області Олексій вивозить своїх дівчат, а сам нишком записується в ТРО, де тихо жахається, в яких масштабах розкрадають гуманітарку і скільки випадкових людей потрапляє на допит "у гаражі". Він тоне в цьому безладі. Дружина з донькою опиняються в окупації і тепер задача Автора — врятувати їх. 

Якщо здалося, що на контрасті з дядею Колею Автор має пройти "шлях героя", збагнути, чому він на війні і навчитися чогось, то десь так воно і буде, але не аж так прямолінійно. Хочу процитувати один із останніх діалогів за участі Автора і все ви про нього зрозумієте насправді: 

"--Курва! Блять! Курва! 

– Перепрошую? 

– Кажу, курва блять! – крикнув у телефон Автор. – Обстріл, курва блять! 

– Добре, — відповіла дівчина [операторка, у якої Автор хоче купити камін у будинок, який уцілів в окупації – Г.У.]. – Я почекаю. Я тут, я з вами. Добре". 

Щоби в сатиричному творі правильно налаштуватися на викривлений світ, має бути там якась контрольна група. Звісно, що є вона й у "Не бійся". 

Кожен розділ завершує імітація посту якогось бійця з київської тероборони, він тут за протагоніста. Його пости пафосні (пам’ятаєте, в якому високому регістрі писалися повідомлення в соціальних мережах в 2022 році, цей регістр в романі відтворений дуже точно) і дуже щирі. З цим персонажем трапляється такий же армійський єралаш, як з Автором і Тесаком, але у нього є переваги: він знає, чому він тут і що саме він робить. Він доцільний. Цей юнак — мета, до якої прямують інші персонажі роману. Власне, це він проходить шлях героя. 

Його остання поява в романі: "Не бійся. Це вихід. Вихід — це коли наші гармати палять по ворогу" (ці вибухи синхронізуються з діалогом Автора, який я процитувала так, ніби події з ним і з анонімним бійцем остаточно синхронізувалися, злилися їхні досвіди). І тут нам нарешті пояснюють назву роману: "Будь ласка, не бійся – так мале дівча заспокоює іграшкову ляльку, сидячи на лавці біля під’їзду". Страх дитини цілком реальний, хоча він і не проявлений в реальності (хтозна, чого злякалася мала в просторі, який апріорі здається мирним — на лавочці біля будинку). Піклується мала про істоту, їй дорогу, хоча й неживу. Її прохання не боятися звернене до того, хто не може почути, і сприйняти, і діяти. Ясно, що вона говорить до ляльки, бо боїться сама. І реальний в цій історії хіба страх. 

Дівчина в телефонній слухавці і лялька на руках у малечі — одне те саме в синхронізованих досвідах автора і анонімного тро’шника, це ті, яким можна делегувати свій страх і відразу по тому попросити не боятися.  

І це дівчата, і це важливо.

Щось насправді не тойво з жіночими персонажами в романі, це сильно кидається в око і, очевидно, є частиною авторського задуму. Паштет уміє писати жінок, це доводить його попередній роман "Битись не можна відступити". Тут же таке дивне коїться. 

Старша за чоловіка (це перше, що нам про неї скажуть) Тетяна Борисівна, яку муж зве Борисівною, народила пізню дитину (боже-боже, я уже років двадцять не чула такого визначення і побудови персонажа на цій характеристиці). Тепер жінка реалізує в малій Марусі свої задавнені мрії-невдачі типу уроків балету, до яких дитина не надається. Борисівна весь час сичить і гримить, зі зморшками від стиснутих невдоволених губ. Це дружина Автора. 

Друга — мати Колиних доньок. На першій же сторінці ми бачимо її в розтягнутій старій футболці швами наверх і без трусів, бо тисне, яка некрасиво спить і сильно хропе, худа як тріска, висохла стара, коли відкриє рота в книзі, тут же почне кричати і скандалити, "сука", — підсумує-натякне чоловік: мовляв, три жінки в хаті, собака й той — сука. Є кілька сцен, де дружина Колі і його доньки (Ангеліна й Антоніна, "провісниця" і "супротивниця" буквально) приходять під ворота штабу і кличуть Колю, і просять віддати їм Колю. Це така придуркувата по-хорошому пародія на Антігону, яка благає віддати для учти тіло загиблого брата, що від сміху стає аж незручно. 

Але глибше ці характери не відкриються, попри те, що нам покажуть, як і у який спосіб виживає в окупації Тетяна. Так і будуть ті жінки сексистськими мультиками, вибачте, будуть виключеним Іншим. 

Відома річ: аби сформувати уявну спільність з Таким-Самим треба вигадати Іншого, на Нас не схожого. Чоловіче товариство на війні уявляється через виключення з нього жінки як ціннісного антогоніста. Не понять того бабам. Саме від дружин втікають Актор і Тесак на війну. Так само у фіналі саме жіночі постаті — те, що допомагає контролювати їхній жах, спричинений війною. Нібито мазохістський жест насправді: своєю втечею в ТРО чоловіки добровільно відрізають себе від Великого Іншого (а тут це жіноча постать) і це момент самозвільнення, чоловіки відриваються від власної суб’єктності, що її гарантує тут жінка, щоби стати частиною чогось більшого. Страшенно цікавий цей момент для воєнної прози, не часто його в ній бачу саме в такій реалізації.

І якщо вже зайшла мова про контрасти і контрапункти, то давайте глянемо епіграф? Буде сильно помічне. 

За епіграф править вірш божественної Едни Сент-Вінсент Міллей "Молитва до Персефони". Це один із найвідоміших текстів про сакральні жіночі простори, які мають силу врятувати тих, хто потрапляє під їхню опіку: тут вона, яка не потребувала мене, маленька самотня дитина загублена в пеклі, будь для неї Персефоно, скажи: "Люба моя, тут не страшно, тут не аж так страшно". Врятувати загублену в пеклі дитину, забрати до себе її страх спроможна та, яка сама загубилася в пеклі, але уже навіки, яка пройшла шлях від викраденої дитини до цариці підземного царства. 

І ой, як тут заграє всіма відтінками сакруму те, що в першій сцені роману повідомлення про початок війни ми отримуємо під гучне хропіння жінки Тесака, яку кілька разів назвуть кощавою, кістлявою, кістяною; прошу Баба Яга, провідниця між світами, яка хоче рятувати дурну дитину, а та від неї втікає чимдалі глибше в страшний ліс.  

Такий-от, вибачте, тут путь героя. Така-от смішна книжка Паштету написалася (подякувала йому за це). Кожна проза Павла Белянського має цю впізнавану інтонацію: моторошно і саркастично. Тішить бачити, що він цій інтонації не зраджує й в "Будь ласка, не бійся!"… Я сподіваюся, ніхто ж не обманувся назвою і не очікував, що то буде терапевтичний роман.