Букерівська премія 2025 року: "лідери" довгого списку. Як уникнути надто гучної реальності

Природний хід речей, те, що здавалося природним ходом речей в кожному з романів, порушує тут раптове втручання Реального – через погляд Іншого, на них хтось поглянув збоку. Реакція героїв на його втручання панічна. Раптом вони усвідомлюють себе через расу чи через вік, чи через інвалідність, чи через гендер, тощо: певна "секція" ідентичності стає запитом Реального і особистість зводиться лише до цієї "секції". Сказати, що ця історія некомфортна – нічого не сказати. Двоє азіатів обідають разом, вона старша, він молодший – мати і син, точно! Двоє південних азіатів починають жити разом, бо самотньо в чужій країні – це шлюб за домовленістю, точно! Юнак з Угорщини одружується з багатою старшою удовою – аааа, він аферист і злодій, точно! І героям уже несила опиратися: ну ок, ми мати і син, ок, про наш шлюб домовилися батьки, ок, я бандит-золотошукач, як скажете. Жоден із героїв з короткого списку Букера не чинить спротив хибним репрезентаціям, а зрештою підлаштовуються під них. Я буду, ким хочете, дайте мені спокій.   

Замилування (даруйте) стражданнями Іншого залишилися в довгому списку, в короткий перейшла провина Я-уцілілого в найрізноманітніших її проявах. Поки ви дивилися на Іншого, він поглянув у відповідь – і от тут почалася жара.  

 З шести романів, які вийшли у фінал Букера-2025, п’ять мають за протагоністів емігрантів, романи рефлексують досвід, в якому треба було полишити один штиб життя, адаптувати до кардинально іншого і при тому отриману фактично травму відмови-від-себе називати благом. В шостому романі герой все життя намагається набратися сміливості, щоби втекти (за логікою семіотики списків цього року саме цей роман мав стати б лавреатом, та і з художнього погляду твір — неабиякого хисту). Так, саме так виглядає розклад: Букер цього року міркує про те, які цінності фіксує світ, сформований втечами і світ, сформований адаптацією. Бий—Замри—Втікай. Тут, в шести книжка-фіналістах, герої або завмирають, або втікають. Ні, битися як опцію іще ніхто розглядати не готовий, іще рано, може, наступного року.

Бенджамін Марковіц, "Решта нашого життя" (США і Велика Британія)

Коли її сину Майклу виповнилася дванадцять, у Емі почалася любовна пригода на стороні, вони з коханцем відвідували ту саму синагогу. Емі заміжня за католиком-трудоголиком Томом Лейвордом, професором права, котрий не став письменником, як про те мріяв (власне, це він нам розказує всю історію, іншої перспективи не буде, лише Томова). Коли Том викрив зраду, то запропонував розлучитися, Емі наполягла зберегти шлюб заради дітей. Дійшли компромісу: як тільки молодша Міріам піде до коледжу, Емі зможе отримати розлучення, а Том – її спокуту, вибачення, реванш і свободу. На момент угоди Міріам було 6 років. 

Цього року Мірі виповнилося 18 років, триває її останнє літо вдома перед коледжем. Тому, до речі, лише 55 років, він так часто називає себе літнім, щосторінки зве себе хворим і літнім, а жінок які його оточують описує, додаючи обов’язково "як на її вік", так з кожним наступним розділом Том і Емі здаються все старшими і старшими. Том хворий і втомлений через це, лікарі сказали, що то наслідки важкого ковіду, але скидається, що щось із серцем не те. Майкл приїхав на пару днів до Мірі і та наполягає, щоби Майкл обслідувався у клініці. Хто б тут сина слухав. Майкл знав про роман матері, це його травмувало, він поступово віддалявся від батьків, зараз вчиться в аспірантурі в престижному коледжі, заробляє непогані гроші і з родиною майже не спілкується. Приїхав лише, щоби попрощатися з сестрою. 

В останній вечір мати із донькою сваряться. Том тепер сам має відвести Мірі в Піттсбург. 

Іронічний, місцями дуже дотепний і завжди спостережливий Том дуже нечасто бере участь в розмовах близьких і друзів, він по природі спостерігач. Він вираховує алгоритми дій близьких, фіксує найбільш прийнятну реакцію і саме її роками видає: "Я не розраховую змінити світ… Пристаючи на думку когось, ти обираєш не думку, а людину". Він бачить: донька віддає перевагу футболу над балетом, що бісить її матір. Він робить висновок: футбол – це проста гоббсівська реальність, ти виживеш в ній чи ні, а от балет – це про мімікрію, про імітацію, ти або справиш враження живого або ні. Том зрештою возить Мірі і на футбол, і на балет.

У Тома зараз конфлікт на роботі, він є фахівцем із злочинів на ґрунті ненависті, нині у нього конфлікт, бо захисту потребує білий гравець в баскетбол, який позивається на команду, що дискримінує не-чорних гравців. І Том втомився від чергової потреби представляти білого заможного гетеросексуального цисгендерного американця як дискриміновану меншість. Але від справи не відмовляється. Просто обдумує, де є межа в концепціях справедливості. Про це, між іншим, пише дисертацію Майкл, про Джона Роулза: стосунки між сторонами назвемо справедливими, коли вони мають рівне співвідношення свободи і рівності, згрубша (це концепція Канта, якого прочитав Роулз – ключ до роману).  

Том вирішує замість повертатися додому відвідати давнього друга, брата, з яким втратив контакт, візитувати свою колишню дівчину. Він чогось шукає, сам не певен, чого. А знаєте, в яку мить закінчуються кризи душі? Коли щось загрожує існуванню тіла. І Томове серце болить все частіше.

 Сюзан Чой, "Ліхтарик" (США)

Початок цієї історії – загибель(?) Серка на березі затоки в передмісті великого Токіо. Батько і донька – американці, татусь більше року в Японії перебуває на викладацькій стипендії. Двоє пішли гуляти пляжем поблизу хвилерізів. Серк ніколи не вмів плавати, а от 9-річна Луїза плаває незле. Коли вони вночі не повернулися додому в орендованому будиночку вила мати Луїзи Енн, сильно хвора, як тоді вважали, на істерію, як згодом виявилося — на розсіяний склероз, вона не може сама вийти з хати, і, не знаючи японської, вона неспроможна нічого пояснити місцевим. Нарешті якось вдається мобілізувати поліцію і місцевих: Луїзу знайшли на лінії прибою, біля неї лежав ліхтарик Серка, на тому місці встановили пам’ятний знак, до якого довго потім водили туристів. А Луїза, коли опритомніла, нібито сказала лікарям, що батька забрали інопланетяни, нині ж під час примусового візиту до психіатра вона це спростовує: ніхто не вірить у версію з прибульцями. Серка – живого чи мертвого – так і не знайшли. Луїза звинувачує у смерті батька матір, Енн, поглинута хворобою, того майже не помічає.

Агент Малдер може спати спокійно, марсіани не прилітали, але так чи інакше, Чой написала таки книжку про прибульців. Вона рефлексує гостре підставове відчуття себе чужинцем. У кожного героя (включно з народженою у шлюбі в 1970-у в мирному США Луїзою) є таємниця походження, яка будь-якої миті може стати приводом для цькування. Всі в "Ліхтарику" живуть в напруженому відчутті небезпеки, що наближається, і ця небезпека у них акурат від моменту появи на світ. Отож всі тонуть у взаємній недовірі, один одному тут – провокатор, а напруження наростає. Ніби в шпигунському трилері якомусь, відзвуком якого та іншим ракурсом якого "Ліхтарик" по суті і є. 

Енн народила до зустрічі з Серком іще одну дитину, від старшого викладача. Вона віддала Тобі на усиновлення, але після його 18-річчя може з ним бачитися. В першу ж їхню зустріч Тобі кидається на електричну огорожу, виживає і медики діагностують йому пухлину в мозку. Після операції, юнак кидає родину і рушає мандрами задля самопізнання. Знову вони знайдуться в японському храмі. Тобі – страшна таємниця Енн. Іще одна тайна – її хвороба, яку важко діагностувати, але яка легко передати нащадкам. 

Серка звати Хіроші. Він кореєць, який народився в Японії під час Другої світової і звик вважати себе японцем, попри марні наміри його родини сформувати його корейську ідентичність. В імперії Хіроші був добрим учнем і вірним підданим, нині він мусить обирати: повертатися в країну, де він не був, вчити мову, якої не знав, вболівати за когось у Корейській війні, котра його не обходить. Його родина – заповзяті комуністи – виїхали в КНДР, лише одна з сестер залишилася в Японії і тримає контакт і з Хіроші, і з родичами в Північній Кореї. Оце головна таємниця Серка.  

"Скромніше, ти не обраний, не все, що з тобою стається – то чудо чи знак". З цією реплікою звертається епізодичний персонаж до другорядного – іронічно, адже саме вона виражає весь зміст роману. Поки ми вважаємо, що всесвіт рухається навколо нас, значення насправді мала людина-епізод, на яку звернули уваги. Як приборкати гординю? – Спитай Сюзан Чой. Її відповідь вмістилася лишень на 464 сторінках.

Кіран Десаї, "Самотність Соні і Санні" (Індія)

Історія великої родини ґуджаратів – біженців, що покинули захід Індії через війну з Пакистаном і оселилися в штаті Уттар-Прадеш на півночі. Цей рух з заходу на північ – символічний, звісно. Велика родина, де ніхто не почувається самотнім, а інакше його швидко дисциплінують. Історія починається з опису пишних святкових страв (матріарх тим часом рахує кебаби, щоби прислуга нишком не поїла) і з опису родинних ювелірних прикрас, що їх тримають у банку і раз на рік перевіряють (матріарх тим часом вимагає у клерка нових резинок для упаковок, не готова купувати упакування для рубінів за свої гроші). Міряти прикраси онучкам не можна, їсти теж треба обережно і мало-мало, вийдуть заміж тоді і наїдяться.  

Головна героїня "Соні і Санні", вивчаючи ретельно "Анну Карєніну", міркує, як можна написати великий роман про Індію. Можна написати про павичів і мусони, розказати про базари спецій і договірні шлюби – можна екзотикою спокусити білого читача. Але її непокоїть, що декоративні ззовні і порожні всередині байки принижують її націю, відволікають увагу під мільйонів людей середнього класу. "Чи зникне ця дилема, якщо надлишок історій дорівнюватиме надлишку життя в країні?". Вона вирішує писати постколоніальний спайсі-роман: бути громадянином колишньої колонії нині авторитетно, бути пораненим, буде відкинутим – це привілей, – пояснює вона свій вибір. І то має бути сімейний роман, бо те, що відбувається в родині, – це мініверсія того, що відбувається в країні. 

Такий саме роман, про який міркує Соня, дайбо’ іронічно міркує, абсолютно серйозно пише Кіран Десаї. 

1998 рік. Соня – онука великої родини – два роки як навчається на креативному письмі у Вермонті. Вона телефонує додому, ридма ридає і розказує, як їй одиноко посеред тієї зими. Родина вирішує познайомити Соню з онуком Полковника, юнак теж самотній. Колись родина адвоката і полковника мали спільний бізнес, вирішили заробити на забезпечені війська ковдрами під час Каргильської війни. Полковник адвоката обурив і дід Соні втратив гроші. Тепер він написав полковнику листа, що його онука – малоцінний товар, але Полковник йому боргує і може повернути борг цим шлюбом. 

Соні і Санні бачитися в США не збираються, у кожного є тут свої стосунки і то люто проблемні та й приховані. Соні – коханка відомого художника, який за точним визначенням "експлуатує свій безум", Соні при ньому – екзотичний трофей. Санні живе з білою жінкою, чия родина походить з імперських чиновників і вона добре відтворює ту риторику, так ніби расистка тримає при собі одного кольорового, щоби не здаватися расисткою. 

За пару років Соні і Санні нарешті зустрінуться на похоронах Полковника, коли дві родини уже розсварили остаточно. І сюрприз-сюрприз: вони один одного вподобали з першого погляду. А тут стається 11/09 і ставлення до азіатів в США міняється… Ця книжка безкінечна.  

"Самотність Соні і Санні" – про упередження, дуже претензійна при тому книжка, хіба що вона всуціль саркастична, але не схоже на те. От два фрагменти буквально зі спайсі-роману, наприклад. Коханець Соні влаштовує істерику, коли вона намагається відтворити страву його матері (яка виросла в колоніях) і готує рис з імбирем, від самого смаку імбиря він навісніє і переходить на расові образи. Наречена Санні телефоном скаржиться, що все в хаті просмерділося карі і вона дихати не може через ту спецію, якою Санні присмачує геть чисто все. Санні тихо коментує підслухану розмову: нема такої спеції як карі, карі – суміш різних спецій. Такі сцени і репліки Десаї тонко і точно деконструює (та при тому її герої запросто плутають поляка і румуна, та хто бо має час розбиратися з усіма тими східноєвропейцями). 

Кеті Кітамура, "Прослуховування" (США)

Старша акторка (вона залишиться без імені) приходить на зустріч із юним прегарним актором Ксавьє. Вони обговорюють класичну стрічку режисера Мурата "Частини мови", акторка добре знає цю роботу, Ксавьє є її фанатом, зараз акторка репетирує нову виставу, яка точно стане хітом, торкаються в розмові і цієї роботи. Вони спілкуються і поводяться як люди, які звикли бути в оточенні тих, "чия робота полягає в тому, що нав’язати світові свою реальність". З Ксавьє вони збоку виглядають нібито жінка 48 років, яка купила собі на вечір коханця 25-ти років. 

Ксавьє наполягає, що є сином акторки, тоді я вона стверджує, що ніколи не народжувала. Ситуація з визнанням материнства на кшталт визнання батьківська уже саркастична, але тут вона передовсім видовищно-перформативна. Ксавьє імітує її поведінку – ті самі жести, ті самі інтонації голосу, та сама міміка. Нібито успадковане, має натякнути його поведінка, але вона бачить: це ті жести-інтонації, які вона використовувала при роботі над певною роллю в кіно і театрі. Він наслідує жінок, яких вона породила, стверджуючи що є і сам її породженням. Ксавьє отримує роботу асистента режисерки, яка ставить виставу, в якій грає акторка, а Томас – чоловік акторки – який уже не раз бачив дружину з цим юнаком, починає підозрювати подружню зраду. 

А потім щось клацає і в наступному розділі вона – таки мати Ксавьє, а Томас – його батько, і нам розказують історію цією родини.   

Те, що не відбулося, повертається як подія. Неіснуюче може бути річчю. Несказане – словами і звуками. Ключ до головної теми роману дає акторка, коли міркує про своє з Томасом рішення не мати дітей: "Люди говорять про дітей як про подію – тоді щось сталося, вони забувають, що відсутність дітей – це теж щось сталося, не питання відсутності і нестачі, це своєрідна присутність в світі, така саме самостійна подія". Людей і речі відзначає їхня нестача.

Банальний сюжет про любовний трикутник Катамура пише максимально холодно і відсторонено, перетворюючи його на досить таки моторошну вівісекцію персонажів, які грають в естетські ігри, що авторці не подобаються. 

Дві частини роману: в першій Ксавьє категорично не є її сином, у другій він безумно ним стає. Їх складно поєднати навіть, суто механічно, і передбачити. Але слід звернути увагу на фразу, після якої ці дві частини починають функціонувати як одне ціле. Вони зустрічаються перед театром і акторка відзначає, що в трупі лише вони двоє – азіати. І сама себе питає: чому б спостерігачам, виходячи з расової упередженості, і не припустити, що вони – мати і син, якщо вже вік і стать у них для того підходящі. І от після цього починається сюжет, де Ксавьє стає її сином. Акторка розігрує ту виставу, яка задовольнить упередження білого глядача, яким азіати всі між собою схожі, наче всі вони – генетично споріднені.

"Прослуховування" – таки абсурдна проза, але не в тих аспектах, які очевидні, зрештою, надто реальне запросто стає абсурдним. 

Давід Салай, "Плоть" (Великобританія і Австрія)

Початок 1990-х, Угорщина. Іштвану 15 років, вони з матір’ю переїхали до нового міста. Старша сусідка допомогла з облаштуванням, просить і собі про послугу: її чоловік має хворе серце, а Іштван міг би зарадити з закупами. Походи до супермаркету завершуються порцією шомлойської галушки і кримінальним сексом. Їй 42 роки і вона регулярно ґвалтує підлітка. Іштван не розуміє, як може відчувати одночасно огиду і жагу. Іштван освічується їй, вона перериває їхні стосунки. Він вривається до її квартири, випадково штовхає її чоловіка зі сходів, той гине. Іштван на три роки опиняється у виправному закладі для неповнолітніх… Іштвану випаде бути багатим-знаменитим, але завершиться ця байка там, де почалася – в квартирі поруч з крутими сходами в неназваному угорському містечку.

"Плоть" складають розрізненні фрагменти з різних етапів біографії Іштвана. От він закоханий в падчерку свого дядька, дівчина з ним фліртує, але має види на іноземця, то й відмовляє Іштвану, той з горя заключає контракт з військом. У наступній історії Іштван повертається додому з Кувейту, закидується наркотою і лікується від посттравматичного розладу. Наступний слайд: Іштван два роки як емігрував до Англії, рятує чоловіка від хуліганів, той дає йому кар’єрний старт: сплачує за ліцензію приватного охоронця, вчить протоколам взаємодії з багатими клієнтами. За тим іде фрагмент, в якому Іштван працює водієм і охоронцем у заможного старшого чоловіка і на нього западає трофейна дружина боса… стоп, далі в сюжеті будуть сюрпризи. 

Відчайдушно пласкі діалоги: "Хочеш? – Ок. – Подобається? – Все гаразд. – Вибач. – Не кажи так. – Ок. – Не кажи так. – Добре. – Не кажи так", і бесіди такого штибу триватимуть сторінками (героїв Салая депортували з книжок Салі Рунні тепер вони поводяться, як Сторонній Камю). Прицільно поверхові бесіди і така саме стратегічно пошматована історія зачаровують – вони свідчать про авторську майстерність Салая, така вкрай недолуга з позиції красного письма форма конгеніальна історії Іштвана. До купи герой себе зібрати не може, розпадається на рольові моделі і вимоги інших людей, розпадається на функції, котрі йому відводять. 

Суб’єктність Салай проблематизує через секс. На ранок після першого секс-контакту сусідка вибачається перед юнаком: "Даруй те, що сталося на днях". Іштван підвисає: її слова створили враження, що щось сталося з її волі, хоча всю ніч він думав, що це було щось, що робили обидва і на що була воля двох. Він поступливий настільки, що складається з бажань інших людей. Іштван потрапляє в нове середовище, котре його формує, але потім, довершивши роботу з конструювання, виштовхує його як елемент, що порушує екологію. Іштван – дуже пластичний, але динаміка спільнот така швидка, що він не встигає трансформуватися під нові і новіші запити.

У фіналі він сидить в материній квартирі, куди переїхав підлітком. І тут нарешті нічого ніколи не міняється, навіть ті самі плями на стелі. Не Угорщина тобі, а суцільний Неверленд, країна загублених хлопчиків. 

Ендрю Міллер, "Зимова країна" (Велика Британія)

Мартін Лі давно уже живе у будинку для людей, які потребують піклування, молодша донька час від часу його відвідує, зі старшою роками уже не сходилися. 19-річний Стівен Сторі (його прізвище – Історія в сенсі байка, а не хроніка, зауважте), сусід по кімнаті Мартіна, важко переживає загострення шизофренії, але його раптом почали готували до виписки. Тоді Стівен вдягнув костюм, випив пуделко пігулок – і щойно Мартін знайшов його тіло в пральні, включив сигналізацію та через переляк втік із закладу. Зранку про смерть Стівена і спробу втечі Мартіна повідомили Еріку Перрі. 

Ерік – лікар з Лондона, один із двох тутешніх лікарів, другий – досвідченіший, але емігрант десь зі сходу і йому менше довіряють суто через екзотичне прізвище і зовнішність. Геббі Міклош насправді єврей, який уцілів в концтаборі, але про це ніхто не хоче чути. Ерік приїхав працювати в провінцію мовби виклик комусь кинув і дружину-аристократку з собою взяв, Ірен тут незвично і незручно, шлюб почав потріскувати по швах. Тепер Ерік шукає розради у коханки-алкоголічки, а Ірен вбиває свої дні, обдумуючи, які закуски подати за вечірці, прислухаючись до своєї 4-місячної вагітності і спостерігаючи за сусідами. 

По сусідству живуть Рита і Білл Сіммонс – фермери, які вирощують курей і тримають молочне виробництво. Білл покинув навчання в Оксфорді і вирішив, що він – фермер (марні його ті сподівання). Батько Білла звався Сомогий, він емігрував під час війни звідкись зі східної Європи, Білл це приховує. Рита – колишня танцівниця, нині вона швидко втомлюється, вона теж вагітна, на меншому трішки терміні, багато спить і читає бульварні романи про інопланетян. Обоє з подружжя певні, що зробили помилку з тою фермою. Рита – донька Мартіна, до речі.

Хоча "сторі" гине на самого початку роману Міллера, якраз історія тут все і вирішує – в сенсі приватної тихої історії п’ятьох людей, але йдеться нараз і про історію з великої літери, про доленосні події, що міняють розвиток країни. День, з якого починається розповідь в "Зимовій країні" припадає на середину грудня 1962 року. 1962-1963 року Англія пережила лютий природний катаклізм – Великий Мороз. Ірен і Рита обговорюють вечірку на День подарунків, а ми уже маємо тримати в голові: 26 березня стартують сильні снігопади з заметами понад шести метрів, в небезпеці будуть люди і тварини. Власне, та сніжна вечірка стане кульмінацією роману: в ізольованому просторі у вимушеному співіснуванні герої почнуть оголюватися. А на такому морозі того краще було б не робити.  

З усього короткого списку британського Букера саме проза Міллера підпадає під визначення "суто англійський роман" як ми його собі уявляємо. На тлі визначні події, катаклізми навіть – рукотворні і ні. На передньому плані – родини в сільській місцевості, який живуть на позір благочинним життя, у всіх на виду, але тримають камінь на серці. Міллер так віддано працює з шаблоном, потенціал якого нібито давно уже втрачений, що пише таки цікавезний роман. 

Вони всі посеред того морозу переконані, що втеча у внутрішнє життя врятує їх. Але було б куди втікати.   

Переможця Букерівської премії 2025 року назвуть 10 листопада. Наразі фаворитами премії є мильна опера Кіран Десаї. Журі відзначає в цьому творі, за взірець якого взята "Анна Карєніна" Толстого, велику кількість персонажів, кожен із яких має свою історію і розкривається у взаємодії з іншими героями і все це занурює читача в індійську культуру в двох її версіях, діаспорну і "материкову", а обізнаність про індійську культуру своєю чергою допомагає позбавитися від упередженості, яку відчувають на собі емігранти з Індії в США і Європі. Авторка "Соні і Санні", яка уже ставала лавреаткою Букера, і в своїй національній літературі – безумовна зірка, але високі оцінки її роману здаються авансами від довгого очікування цього твору і почасти від "провини білого колонізатора". Власне, "Ліхтарик" Сюзан Чой, який так само озвучують в якості фаворита перегонів, привертає увагу тим самим. Роздуми про адаптацію/реадаптацію людей з колонізованих народів можна успішно "вшити" в доступну і затребувано форму популярної літератури, тут – написати шпигунський детектив про травму постколоніальності в Південній Кореї. Хто переможе? Дасться бачити, залишилося не так довго чекати. Букер або зробить ставку на білого європейця середніх літ, якого від необхідності приймати важливі політичні рішення рятує важка хвороба чи природна стихія і тоді нагороду забере безсумнівно добра проза Бенджаміна Марковіца. Або журі зосередиться на адаптивних спроможностях емігрантів, навчених виживати будь-що і тому вони лякають до істерики і тоді найбільше шансів у Сюзан Чой… Не хотіла б я обирати з цих двох запропонованих варіантів життєвої стратегії, чесно. А от романи у короткому списку всі більш-менш рівні.