Букерівська премія 2025 року: "лузери" довгого списку. Чиїми жахами живиться романна свідомість

Нагороду на найкращий перекладений роман 2025 року отримала збірка оповідань, роман-в-новелах, якщо завгодно, оригінал якого написаний мовою каннада. Серед фіналістів Міжнародного Букера книжка "Світильник серця" Бану Муштак виділявся простою лінійною формою – життя кількох родин однієї місцевості, з акцентом на голосах і практиках жінок, чіткими темами – дискримінація жінок-мусульманок, чия фертильність стає способом їх дисциплінувати і карати, мова включає слова і поняття того регіону Індії, де відбуваються події, щоби тут же ці слова нам пояснили, а предмети показали – не лякає чужістю, але вабить екзотизмом. Інші книжки з короткого списку були з Європи та Японії, у виступах журі і критиків підкреслювалася їхня естетична щільність, книжка-переможниця сприймалася як адвокація досвіду пригнобленої жінки з країни тотального півдня (читай: третього світу), як маніфест класово і гендерно пригнічених, так про неї висловилися під час вручення нагороди, так про неї писали головні медіа. Відзначили книжку, в якій підкреслили її документність, поспівчували біді мінорити-груп, заявили про готовність говорити гучно про чужу біду (чит.: заборона контрацепції і абортів в мусульманських індійських родинах), яка у жоден спосіб читача цієї книжки не обходить (див.: демографічна криза в Європі).  

І от тепер, з цієї перспективи, варто подивитися на довгий список Букера 2025-го року.

У ньому однозначно переважали романи ідентичності, написані на "екзотичному" матеріалі. Чим і ким є люди, сформовані культурами, котрі не є рідними для тих, хто книжку читає. Інший обґрунтовує і пояснює себе. Кореєць, вихований в Японії (часів окупації Кореї), і його донька-напівкровка, народжена в США. Акторка-японка, яка заробила славу в Америці, і яка марить, ніби має сина лише тому, що так сказала молода людина її раси. Угорець-охоронець одружується на вдові свого роботодавця. Пара індусів в США розігрують Великий Індійський роман. Карибська жінка шукає доньку, яку змушена була віддати на всиновлення. Українка досліджує види равликів, що зникають, поки її рідне місто окуповують росіяни. Тощо, абощо. Втім, оскільки хтось з "етнічних героїв" Букера-2025 прорвався таки до короткого списку, поговоримо тут детальніше про залишенців. 

Романи ідентичності – а саме вони, за одиничним виключенням склали лонгліст цьогорічного Букера – природно міркують про блага і вимоги приналежності. У який спосіб і на якому етапі ми усвідомлюємо належність як цінність, що формує нашу особистість і відтоді слабко надається до модифікації (бо вона стосується тепер переконань, штук максимально ригідних). Кожен герой букерівсього довгого списку розказує нам, ким він є і чим він є, обираючи для старту найважливіше для себе: я – тринідадська мати покинутої доньки, я – онука українських дідів, я – малайзійський гей, син китайського батька, я – син батька, яка загинув на війні в чужій мені країні, тощо, абощо. Але на певному етапі оповіді стає до болю очевидним: кожен із них міркує не про приналежність, а про причетність. Важить досвід безпосередньо пережитої події і історія про цю подію, яку лише от ця конкретна людина може розказати. Приналежність формують перекази і переспіви, причетність формують оригінальні свідчення (кажу зґрубша). І тут у романів із лонглісту починаються проблеми: у героїв немає своїх карколомних історій, аби заявити про своє існування, вони перебуться переживати свої в реальному часі чужі травми. Я – тринідадська мати, краду історію своєю іспанської доньки. Я – донька українського діда, заберу собі його досвід війни. 

Довгий список Букера – це таке собі переживання глибокого горя від споглядання страждань Іншого, які тобі самому не загрожують. Не те, щоби такий довгий список не пасував цьому богом забутому 2025 року, але все ж таки… Давайте детальніше.  

Бенджамін Вуд, "Моречос" (Велика Британія)

Томас Флетт заробляє на життя збиральництвом: у години відпливу він прочісує морське узбережжя сіткою, яку тягне кобила-важковоз, і так збирає мушлі та креветки. Худий аж хирлявий, схожий статурою на покійного дідуся (як же він за ним сумує!), та й власне в одязі покійного дідуся, він працює моречосом із тринадцяти років. Двічі в день прочесати узбережжя, поїсти, помитися, бо нестерпно смердить гнилизною відливу, сходити на танці. Том мріє одного дня стати відомим фолк-співаком, бодай в найближчому пабі відомим, це скромні мрії. 

Томасу недавно виповнилося двадцять, триває самий початок 1960-х. 

Юнак живе з матір’ю, яка народила його в п'ятнадцять, на неї й досі сильно западають чоловіки, вона їм не відмовляє – з креветок не прогодуєшся, а закохані чоловіки бувають щедрими. Черговий візитер виявляється американським кінорежисер. Едгар Ачесон знімає кіно про таємниче селище, до якого можна дістатися берегом під час відпливів, в тому селищі люди не помирають, а перероджуються разом із якимсь давнім знанням. Цю історію написала матуся Ачесона. Томас має консультувати актора і знімальну групу, як пересуватися такими локаціями. Едгар і Томас рушають подивитися разом локації… Щось з цим Ачесоном явне не те.   

Атмосферна історія розбита на кілька частини: ранковий відплив і вечірній відплив, знову ранок. Цей має справити враження природності циклів – життя і смерті, зокрема, це має натякнути на те, що втрати, котрі ми переживаємо, природні, як і мрії, які ми реалізуємо. Але все це на тлі історії, в якій нема нічого природного. 

"Моречос" – він не про Тома насправді, а про його батька (ми його тут побачимо, привидом) і трішки про Ачесона, котрий виконує тут тимчасово роль батька (хоча й сам його шукає, гляньте на його прізвище, він чийсь син). Батько Тома не повернувся з війни, Ачесон теж, хоча й дожив до перемоги. Мати Ачесона, яка з’явиться в сюжеті наприкінці роману скаже про сина: "Його геніальність в тому, де саме він ховається від реальності. Здається, він завжди таким був, але мені знадобилася війна, щоби це помітити". Люди Вуда ховаються: у війні і у спогадах про війну, у смерті, у фантазіях про смерть, і місцинах, які мають бути покриті водою, у містечках, де треба виживати і не задумуватися над життям. Ховаються тоді, коли треба тікати. 

Томас має чітку життєву стратегію: спочатку попіклуйся про коня, потім – про свій сон, за тим – все інше. На першому місці – засіб виживання, а сон і мрія в англійській морі – те саме слово, нагадаю. Красивий тривожний роман про людей, які блукають в тумані за лінією відпливу. 

Ледія Йоґа, "Хибне тлумачення" (Албанія і США) 

Нью-Йорк. Перекладачка спеціалізується на албанській, бо то її рідна мова, а ще на італійській і російській (і цей набір робочих мов багато розкаже про історію регіону, звідки вона походить). Жінка поспішає на зустріч. Вона спізнюється. Її в парку уже чекає 40-річний, хоча й старший на вигляд Альфред. Вони майже однолітки, до речі. Перекладачка має супроводжувати Альфреда до стоматолога, це частина програми-підтримки для біженців. Вона часто перекладає для косовських албанців, Альфред виїхав з Косова 1999-го і спочатку жив в Німеччині, тепер отримав візу США. Між чоловіком і жінкою формується зв'язок, його важко визначити: він еротичний, але не любовний, він любовний, але не передбачає співпереживання. 

Альфред просить перекладачку допомогти йому пройти курс психотерапії, він майже не може спати через сни про чудовиськ, а недавно почалися ще й слухові галюцинації. У Альфреда є дружина Вільма, вона вільно говорить англійською, але за протоколом родичі не можуть перекладати сеанси у психіатра, та й Вільма от-от має народити доньку. Перекладачка береться за роботу. Перед терапією перекладачка отримує чітку інструкцію: якщо її досвід на якомусь з етапів роботи у якийсь спосіб синхронізується з травмою клієнту, треба негайно перервати контакт і знайти іншого драгомана. Так звісно що і стається. 

Зв'язок із Альфредом викликає обурення чоловіка перекладачки, затребуваного кінознавця. Біллі зачарований Східною Європою (колись втратив цноту зі старшою румункою і тепер сексуалізує східноєвропейське походження) і всякими загрожуваними групами, але вважає, що перекладачка надто захопилася опікунством: то жінок-курдок додому приведе, на яких полюють колишні коханці, то з албанськими біженцями десь зникне. 

Вона каже, що через соціальну роботу почується, наче спокутує провину, про яку не знала. Власне про те, як саме точно назвати почуття цієї жінки, і пишеться "Хибне тлумачення". Головне правильно назвати всі почуття, знайти цим словам точні аналоги в інших мовах. 

Йоґа місцями цитує "Музей безумовної капітуляції" Дубравки Уґрешич (ого!). В підвалі музею є кафе, де господарює жіночка з Росії – продає матрьошок і варить каву в грузинських джезвах, яка нагадує балканську "каву по-турецьки", там годинами просиджують біженці з Югославії. У Йоґи перекладачка гуляє в барі під назвою "КДБ", де попиває каву під фото Тєрєшкової. При цьому вона з усіх сил намагається відповідати шаблонним уявленням про жіночку з "радянського блоку" злиться, коли її сприймають за "незрозумілого східноєвропейського персонажа, спираючись на те, що це для них означало". 

Почуття перекладачки зрештою назвуть вголос. Це втома від співчуття: невідповідні реакції, відстороненість від соціальних зв’язків, перепади настрою. Коли щоби почуватися своєю, ти мусиш(!) знати(!), що таке бути пригнобленим і змученим – а це таки втомлює.

Марія Рева, "Ендлінг" (Канада)

Ендлінг – останній представник біологічного виду. Достатньо прозора символіка про роману про війну, але тут вона має і буквальне втілення. 30-річна харків’янка Єва вивчає равликів, вона владнала собі в фургоні біолабораторію і їздить Україною шукаючи представників видів, що зникають. Грошей це потребує чимало, тому Єва заробляє їх на івентах, де українки знайомляться з іноземцями-"нареченими". На такому заході Єва знаходиться із сестрами Анастасією і Соломією, щойно не старшокласницями, Анастасія неймовірна красуня і заробляє як модель-"наречена", а Соль – перекладачка. Настя придумує аферу – викрасти 20 наречених, наробити розголосу і привернути увагу до теми секс-трафіку в Україні. Їй треба фургон Єви для цього. Мета у сестер: їх по телевізору побачить мати-активістка руху, списаного з "Фемен" і повернеться додому, бо десь вшилася. 

В ніч викрадення "наречених" в Україні починається російське вторгнення, інтонація роману різко міняється і в ньому з’являється іще одна героїня – Марія, альтер-его авторки. У Ванкувері Марія замість писати роман роздивляється фото розбомблених багатоповерхівок. Ці фото надсилають їй читачі попередньої книжки про Україну, вони їм схожі на ілюстрації до її оповідок про 1990-і. Маріїна рідня зараз – в окупованому Херсоні і в обстрілюваному Києві. Видавець вимагає сатиричного роману про шлюбну агенцію в Україні та ще про екоактивізм трішки, війна підігріває тему України, а екологія і фемінізм стабільно приносять гроші. 

Марія вмовляє Настю і Єву поїхати в окупований Херсон, щоби звідтам вивести маріїного діда, який їхати нікуди не збирається. А до всього на великому (світовому?) дереві на околицях Херсона Єва примітила равлика-ендлінга.   

"Ендлінг" – чорна комедія. В есе про гумор під час війни, яке Рева згадає і в романі як текст Марії, вона міркує, що лише українець може зрозуміти всю комічність цієї війни і реготати там, де люди поза війною здригнуться. Гумор, специфічний цинічний гумор став рятівним колом для українців. "Ендлінг" планувався як феміністичне висловлювання, це дуже очевидно. Українська жінка – не берегиня-по-пошті і не золотошукачка. Але зрештою книжка перетворилася на роздуми про політики представництва. Точніше знову і знову наголошене питання, на яке вичерпної відповіді ніяк не знайдеться. Хто має право розказувати історії про цю війну? Рева рятується від того, щоби це питання адресували їй самій, змушуючи свою героїню-Машу мучительно шукати на нього відповіді. Ні, відповіді нема: Рева пише приналежність як причетність, війна, яку переживає її Марія в Ванкувері без залишку дорівнює досвіду війни, що його мають мешканці Херсону в перші дні окупації. 

В якомусь сенсі "Ендлінг" – найбільш показовий твір для всього букерівського списку, котрий не розрізняє впритул, що між "належати" і "бути причетним" є функціональна різниця.

Наташа Браун, "Універсальність" (Велика Британія)

Ричард Спенсер (має колишню дружину Клер і доньку-немовля Розі) придбав ферму в Йоркширі. На цю ферму за рекомендацією "правої" колумністки Ленні, приятельки Клер, заїздить 30-річний Джейк Леонард, котрий краде злиток золота і розоряє Спенсера. Спенсер купив злиток собі на 40-річчя, поклав його на камінну полицю на фермі, якій не загрожували грабіжники, бо красити нема чого, і забув про золото. Крадіжку випадково викривають полісмени, котрі приїхали на ферму розганяти незаконний рейв під час локдауну. Гучну тусу влаштувала секта "універсалістів", яка захопила житло на запрошення Джейка і влаштувала там комуну під наглядом професійної революціонерки-марксистки Індії та провидця в комі Пегаса. Пегас був в комі, бо отримав від Джейка золотим злитком по макітрі і дірку у формі злитка в черепушці. Джейк – один із універсалістів, якого перед самим ревом виключили в ком’юніті і саме тому він напав на Пегаса. Поки поліція шариться фермою, слідчі очікують, що Джейк матеріалізується у Східному Лондоні на квартирі у колишньої коханки Ани Сміт, яка бореться з важкою хворобою, чи відвідає нарешті свою матусю-активістку Ленні… Ана пише викривальну статтю про пограбування.

Часом вас уже не закачує під кружляння імен і подій? Це я ще спрощую. У романі події і герої ідуть за принципом "зламаного расьомона" – по черзі виринають свідчення кожного окремого персонажа, що не пов’язані з іншими свідченнями і сюжетно протирічать їм, хоча всі тут намагаються розказувати ту саму історію про викрадення золотого злитку. 

Наташа Браун пише гостру сатиру і, власне, міркує про перспективу, зокрема, і оповіді: як міняється наше сприйняття події залежно від того, де саме в цій події – ми, і хто є бенефіціар наших розповідей про події: "Ми говоримо вам те, що ви хочете почути, переконуючи вас, що це правда". "Універсальність" – потужне висловлювання про привілеї отож. Привілей, нагадаю, це буквально контекст: щось нейтральне у відповідному контексті може трактуватися як привілей. Всі тут усвідомлюють свої хисткі претензії на увагу публіки, тому множать свої розповіді до безкінечності. 

Кожен герой "Універсальності" схожий на карикатуру, але колись він доходить до межі, яку усвідомлює як межу і робить ще один крок – і цієї миті стає глибоким психологічно достовірним персонажем. По різному то може виглядати. Журналіст бере інтерв’ю у активістки, з поглядами якої не згоден і раптом під час ефіру починає мавпувати її заїкання, ач як "зрізав" – таке наприклад. Репортерка робить славу на історії колишнього коханця, ну хоч щось від нього собі має – таке, скажімо. Межа у кожного своя, перетне її кожен. 

 (До речі, саме цій книжці критики пророчили перемогу. Це, мовляв, був би красивий жест, коли в нервові часи, де за кожним публічним жестом добачають нав’язану кимсь політичну волю, Букер отримала б книжка, яка викриває саму ідеї того, що хаос навколо може хтось контролювати, а тим більше скеровувати. Погоджуюся, був би дотепним такий вибір. Але "Універсальність" навіть у фінал не вийшла, букервіське журі цього року – люде статечні).

 Клер Адам, "Форми любові" (Тринідад і Тобаго)

Човен контрабандистів рушає з південного узбережжя Тринідаду до Венесуели. На дні човна в чорному одязі і з наволочкою на голові, аби зуби і білки очей не видали прикордонникам незаконних подорожніх скрутилася калачиком 16-річна біла донька багатого татуся. Вона на п’ятому місяці вагітності. Її переправляють в місто серед лісів Венесуели, де за чотири місяці під наглядом монахинь Дон народить дівчинку, яку тут заберуть на всиновлення. Це було більше сорока років тому.   

 У Тринідаді закони мають в основі католицьку догму, репродуктивна політика – насамперед. Там і понині діє закон 1861 року, чільний ще від британців, про заборону абортів, навіть за життєвими показниками типу порушення функцій плоду чи морально-етичними на кшталт зґвалтування. Уряд при тому не раз заявляв про високий рівень народжуваності, що є проблемою для країни. Таким є соціальний контекст роману Клер Адам, котрий треба враховувати. А Адамс тим часом другим своїм успішним романом закріпила за собою тему Тринідада в актуальній прозі (посіла спорожнілий престол Найпола). 

Та "Форми любові" – не соціальна проза і не мультикультуральна проза, вона розказує про Тринідад і проблематизує тему матерів-підлітків, але не це її головні теми. 

"Любов формується в людському тілі". Вірш ноблеіантки Луїзи Глік Адам взяла за епіграф "Форм любові". І ви здивуєтеся, але це роман таки відповідає назві і епіграфу – він написаний про форми, які набуває любов.

Через сорок два роки Дон вирішує знову спробувати розшукати доньку. Перші кілька спроб були невдалими. На оголошення озивається італійка-фармацевтка, яка може бути тією народженою 1982 року в Венесуелі дівчинкою. Жінки починають листуватися, вони зближуються, вони стають одна одній потрібними і тоді Дон нарешті пропонує зробити тест ДНК, хоча добре знає, що саме з цього треба було почати, а не прикипати серцем до незнайомки.  

Дон нині – домогосподарка, вона розлучена. З чоловіком познайомилися в медшколі, але вона лікарем не стала, він реалізувався в професії. Вони – мати двох дорослих синів, яка переживає нині синдром порожнього гнізда і намагається утримати синів в "силовому полі" дому. Дон все життя училася синхронізуватися з іншою людиною: вона донька, сестра, дружина, матір. Нинішня її спроба почати жити життям незнайомки з Італії – це в принципі те, що Дон уміє якнайкраще. Дивина хіба в тому, що тепер вона співвідносить своє Я з іншою жінкою, вперше в житті, і то з жінкою переважно уявною. Вона марить свою загублену доньку і чим далі тим більше здається, що у такий спосіб вона вимріює ту версію себе, якою може пишатися.

Любов із назви, що спроможна набувати різних форм, – це прийняття себе. І який же це тужливий твір. 

Джонатан Баклі, "Один човен" (Велика Британія)

Тереза – старша професорка літератури – гостро переживає смерть батька і розрив з Томом. Згадує, як дев’ять років тому, коли померла матір, вона знайшла розраду на одному з островів Греції – маленький клаптик суші з довгою перспективою на блакитне море. Тереза повертається в Грецію. Там зустрічає давню знайому Ксанфу, та все ще працює офіціанткою. І згадує двох чоловіків, які тоді були з нею поруч. Петрос, йому від шістдесят – заповзятий кошатник і автомеханік, тепер він став поетом і видав першу книжку, самостійно її проілюструвавши. Молодий красунчик Ніко-інструктором з дайвінгу, що був гаяв весь вільний час по кафе, тепер одружився з власницею крамниці Аріадною і став сумлінним працівником. Тереза подумує відновити ці знайомства, але здебільшого захоплюється спогадами про них. Це її втеча від болю, її робота скорботи. А наразі знайомиться з Джоном, він теж турист, живе в тому ж готелі, його сестра наклала на себе руки, він приїхав на острів з тією ж метою, що в Тереза – знайти душевний спокій (і запланувати вбивство того, хто образив сестру). 

І якщо це книжка про Грецію, то – ясна річ – Тереза всюди ходить із грубим томом "Одисеї". Жодній країні, куди поселяють своїх героїв європейські письменники не випадає стільки капостей, як Греції, бо тут тобі і весь олімпійський пантеон скакатиме, і цитати з античної поезії бігатимуть, і море синє-синє аж фіолетове буде, і залиті вином туземці поб’ють тарілки на радість туристам. Повний комплект цього всього є і в романі "Один човен", але тут воно написане таки з іронією, місцями – відверто саркастично. У перший день приїзду вона відчуває, ніби на неї всі дивляться і засуджуються: біла старша жінка сама обідає, мовляв, приїхала на острови чудити. Вона дістає томик Гомера, блокнот і ручку, кладе на стіл – ніби табличку "Не турбувати". До неї тут же підкатує хлопака: "А ви, мабуть, письменниця?". "Боронь боже", – швидко відповідає Тереза. Такого штибу сарказм я маю на увазі. І якщо тримати в зоні пильної уваги, що "Один човен" – це роман про тугу і про способи жалоби, бо така інтонація стає несподівано виграшною. Не тихо оплакати те, що втратила, а тихо відсміяти це… Ок, роман таки дещо самовпевнений. 

Назва апелює до способу розповіді в цьому повільному романі, а за одне описує нам стан героїні – той човен, а в цьому один-сам пасажир, нині дрейфує. Баклі обмірковує горе як необхідну умову самопізнання: чужа смерть стає ключем, що відмикає тобі Я… Може бути, що роман не дещо, а таки сильно самовпевнений.   

Таш Ав, "Південь" (Тайвань, Малайзія, Велика Британія)

Того літа родина поїхала відпочивати на південь, а не до бабусі, як щороку. Старенька і без того має важку вдачу, а зараз сильно захворіла і кидається на рідню. Це буле не перепочинок, а те пекло на землі, яке лише може влаштувати китайська свекруха, – подумала Суя і прийняла рішення їхати на південь Малайзії. 

(Через протоку – Сінгапур, а сам штат, де відбуваються події, часто називають непопулярним, скоріше за все "південь" – це Джогор. А щодо часу подій, то в романі часто згадують недавню фінансову кризу в Азії, скоріше за все, ідеться про літо 1998 року. Це уже в 2010-х Джогор став привабливим для інвестицій, а в романі він – соціально проблемний регіон із довгою історією етнічно-релігійних конфліктів). 

У Джогорі у родини є невеличка ферма, якою управляє Фонк, Джек – чоловік Суї – працює професором математики, надто кваліфікований для свого коледжу, сільським господарством не аж так цікавиться, а зараз воно й поготів стало критично збитковим. Джек має прийняти рішення, що робити з фермою. У Джека і Суї є дві старші доньки і син Джей. Джею шістнадцять. У Фонка є син Чуан, йому дев’ятнадцять, мати їх покинула невдовзі після народження Чуана. З примх Джека і під наглядом Чуана Джей починає працювати на фермі і закохуватися, і виходити з шафи. Чуан і Джей стануть коханцями, про це нам розкажуть дослівно на перший сторінці, а надалі Таш Ав повільно, трішки ностальгійно, акварельно якось навіть буде показувати, як поволі зближаються юнаки, усвідомлюють свій потяг, переживають перше серйозне кохання. Красиво і атмосферно.  

А у Джека тим часом проблеми на роботі, на нього скаржаться колеги і студенти, за недоречні коментарі і дивне хобі (він малює на перервах китайські акварелі). Суя вбачає в тих скаргах расизм. Біміпутера – корені народи Малайзії – мають значні квоти в системі освіти, китайці поруч, емігранти в другому поколінні, корені народи дратують. А Джек і Суя – китайці. Так міркують старші герої. Їхні діти вважають расову упередженість – забавками старих і дурних батьків. Вони – нові люди, вільні і необмежені. Тому одна з сестер "необмежено" сприймає свої стосунки з хлопцем-мусульманином як ляпас патріархальним батькам. Релігія – це нова раса.  

Свобода юнаків у "Півдні" специфічна. В одному з фрагментів її дуже влучно визначаються: "Він змалечку насолоджувався свободою, яку отримав через батьківське нехтуванню". Юнаки вільні приймати небезпечні рішення, бо тим, хто за них відповідає, до них байдуже. Любов має вести до свободи, а не до зобов’язань. Страждати, щоби потім насолоджуватися – то придумали китайську батьки. Секс – це тоді, коли твоє тіло тобі не належить. Отож втрата особистості – теж свого штибу свобода. Увійди в потік! Втрать себе, щоби знайти свободу від себе! 

Вгадайте з двох раз, чи буде в цій історії геппі-енд. Таш Ав пише вічну історію про те, як кожен 16-річний дурник винаходить велосипед(закреслено)анархізм. Джей, до речі, з того ровера впав і сильно забився, ну буквально.