"Чобіток Зельмана" Олени Стяжкіної: виростити виродка

Соломон Емануїлович Зельман має брата Леоніда і одружений із Христиною Тимофіївною. Мали трьох синів і доньку Зою, пошлюблену з Сашком (у них народилася Тетянка). Його старший син, теж Леонід, одружився з Люсею Вадимівною в середині 1970-х. Люся рано осиротіла і виховували її тітка Ліна з сином Сергієм і донькою Інною, дядько Гена (одружений з Азою, яка воліє зватися Галиною) і баба Докія. Від першого шлюбу Люся має хлопчика Віктора 6 років, біологічний батько Віктора — теж Віктор. У Леоніда від першого шлюбу є 10-річна донька Анна. У Віктора-молодшого народиться Богдана, але виховувати її буле Танцюрист… Всі ці люди (а радше навіть не люди, а імена людей) вихлюпнуться на нас зі швидкістю доброго такого цунамі на перших двадцяти сторінках роману (згодом деякі імена спробують стати людьми, та більшість залишаться іменем — прізвищем, прізвиськом, позивним). Навала імен, їх, либонь, здалося мало. Треба посилити ефект, щоби його точно помітили. Чи не кожне ім’я-прізвище тут подвоїться, потроїться, помножиться на себе. 

Окрім зрозумілих "мама", "бабуся", "дід", "сестра", "кузен", що по суті теж є іменами, хоча зі зрозумілим я поспішила: сестра Віктора Анна йому зовсім не сестра, вона донька його вітчима, але зветься сестрою, хоча Віктор її кохає все своє життя не як сестру. Вітчим же не зветься вітчимом, бо він "татусь" і "папочка", а біологічний батько — просто батько. Це про зрозуміле. Тепер до незрозумілого. 

Прізвища змінені і загублені, хтось із героїв, євреїв і греків, міняли прізвища, щоби убезпечити себе від репресій. Ті, хто зберігали їх, тим їх міняли у примусовому порядку співрозмовці. У одного лише Соломона — десяток імен: Степан Михайлович, скажімо, Сулейман чи Сол. А у когось до імені додається позивний. А матір Богдани і дружина Віктора залишаться без імені, так і буде "мама Богдани". І безліч такого. 

Зрештою, назва роману. В назві нового роману Олени Стяжкіної "Чобіток Зельмана" (видали роман The Ukrainians Publishing минулого року) — два прізвища розповідача Віктора, ніякого взуття, то шарада: прізвище його біологічного батька Чоботок і прізвище татуся, який його виростив Зельман. Віктор — точка перетину двох родин. Ну а Чобіток — ясна річ, Калігула (що й перекладається як "чобіток"), бо родинні зв’язки — вони такі (інцестуальний сюжет Калігули і Друзіли йде в романі курсивом). І те, що Віктор, все життя воліючи бути рідним сином своєму небіологічному татусю, так і не взяв його прізвища, не додумався, просто, а воліє зватися прізвиськом, якраз і розказує історію цих двох родин, які одна до одної ніяк не припасуються. 

Процитую великий фрагмент з першої сторінки, він прикметний: "У житті він відгукувався на безліч імен, однак на кожне, яке звучало не як Соломон, реагував ледве помітним зволіканням. У цій паузі, як я зрозумів згодом, він не ображався й не страждав, натомість оцінював співрозмовника, беручи до уваги його страхи, дурість, слабкість, а іноді й сміливість". Вся ця навала імен-позивних-прізвиськ-прізвищ чи не з першого речення приголомшує але важить безкінечно: ну бо книжка Стяжкіної має за героїв імена якраз, а не людей. Можна відгукуватися на безліч імен, але треба витримати павзу в потоці референтів, не закріплених за предметами, без іншого ґрунту, окрім багато разів розказаних історій (вибачте, ми зараз разом підемо перечитувати "Слова і речі" Фуко і міркувати про "відсутність, яка є першим місцем дискурсу": якщо нема речі, це не привід перестати його називати і про неї розказувати). 

Прізвища. Прізвиська. Позивні. Імена. Що в цьому ряді в розповідях Віктора не має варіантів, не зникає і не міняється. Здогадалися? Це все таки книжка про війну: отже, позивні, вони тут в ролі найменшого нечленованого елемента реальності. От у Мами Богдани немає імені в розповіді Віктора, бо він не хоче її називати вголос. Вони давно розлучилися, перед тим вона відкрито жила на дві родини, в її смерті Віктор звинувачує себе, бо мав її рятувати з Ірпеня, а не їхати до тітки в Маріуполь. Мама Богдани — це втілена травма розповідача, він залишає її непроговоренною, ну бо озвучена травма стає чимось іншим. Мамою осиротілої дівчини, яка йде на фронт замість емігрувати з країни… Так, краще не озвучувати/називати. 

Момент, з якого Віктор нам розказує історію своєї родини (по ходу виносячи деяких її членів за дужки, свідомо, це його метод) — березень 2022 року. Віктор перебуває в укритті-підвалі в Маріуполі. Він приїхав туди, щоби спробувати евакуювати тітку (для якої то була б уже друга евакуація) і матір, яка приїхала до тієї на гостини. Тітка загинула на вулиці, її тіло накрили ванною, яка чомусь нагодилася просто там, на моріжку (Віктор багато думає про це). Їжа закінчується, обстріли тривають, Віктор розказує нам історію Чоботків і Зельманів, плутано, фрагментарно, так, як напливають неконтрольовані спогади. Все до цієї дати у безкінечного лютому — флешбеки вглиб до юності його дідів і бабусь. З Маріуполя Люся і Віктор врятуються, далі історія родини, розділеної війною — флешфорварди. Ця структура теж важлива для розуміння роману: час іде з точки в довгому лютому назад і там має знайтися пояснення тому, чому війна сталася, і вперед, а там мають бути наслідки війни і чисельні смерті. Віктора бісить репліка "життя нас до такого не готувало", він розказує, що його генерація тільки те і робила, що училася виживати (вибачте за спойлер, але говорить це людина, яка не вижила). Це банальна на позір репліка визначає і роман в цілому: в тому лютому в Маріуполі Віктор шукає, де ж життя нас до такого готувало, а ми прогулювати уроки життя.    

Ок, "Чобіток Зельмана" — таки про історії, котрі розказують, щоби вони стали реальністю, а не про людей, яких Історія вивела в ситуацію понад-реальним. Це неодмінно треба засвоїти, бо, якщо читати роман Стяжкіної як книжку про людей і про їхні стосунки, розчарування неминуче. Тому у цього тексту високі бали в експертних рейтингах і скептичні читацькі відгуки, це те, що звуть "проза для літкритиків".

Втім, "Чобіток Зельмана" таки набирає форми сімейного роману, місцями дуже традиційного, дуже очевидного: історія родини постає як модель для історії країни/народу. 

Десь від маннівських "Буденброків" історія родин в сімейних романах віщає про регрес, регрес суто в дарвінських значеннях. Історію родини там пишуть як історію еволюційного відхилення, на рівні деталей це в творах означають як фізичний брак чогось (рідше — фізичний надлишок). В цьому випадку треба дивитися на волосся: герої Стяжкіної втрачають волосся — з віком, через хворобу, голять і зрізають його, через стрес. Сол лисий, бо природно полисів, як то буває у чоловіків, зачісує пасмо, щоби те маскувати. Христя поруч — безумна — голить голову, бо так зручніше під перуку, котра екранує демонів… всі інші пасма не буду спойлерити. Слідом за "голомозими" приходять ті, у кого нема руки, ноги, у яких без макіяжу не видно на обличчі завжди до того намальованих очей. По ходу історії ця родина розпадається, зникає, анігілюється по шматках. І от уже Віктор питає: а чи було взагалі мертве тіло там під ванною у якомусь дворі маріупольських висоток. 

Брак чогось у якийсь гранично моторошний спосіб стає надлишком. Про моторошний я не випадково згадала, бо це, власне, магістральний пафос "Чобітка": там, де очікуємо щось побачити, нічого нема, там, де нічого не має бути, щось раптом оприявнюється — стає моторошно. 

Так, Стяжкіна пише книжку про виродків за лекалами класичного сімейного роману, яким цей твір апріорі не є. Нові родичі після знайомства називають Зельманів, з якими породичалися через Люсю, "цирком виродків якихось", "нема роду без вироду", — каже Люся на адресу сина. Це не похвала, ясна річ. Тільки в художньому просторі "Чобітка Зельмана" це слово — виродок — має незвичні конотації. За столом у Соломона відбувається розмова, яка має виразно антисемітський характер. Підлітку Віктору стає нестерпно соромно, він не може нічого сказати, але він виходить з-за столу і блює-плаче, фізично відкидає цю ситуацію. Тоді Сол говорить Люсі, що вона виховала виродка. І це уже похвала, це прийняття і причетність. Ну так, це книжка про виродків: про уміння не бути адаптивними, а значить, скоріше за все, не вижити. 

І що ж в цілому? — Складно все. Грамотна проза? — Безумовно! Було дивно когось переконувати в тому, що Олена Стяжкіна уміє писати. Проза-на-порядку-денному? — Так, стимуляція всіх больових точок читача, у якого є сформований медійний образ російсько-української війни (щось типу розділеного на всіх і з усіма досвіду). Хороша книжка? — Не певна, надто абстрактна вийшла історія про надто болісно-предметні події.