Диск розбрату. Три культові альбоми, які пересварили музикантів та фанатів

Альбом "Load" і справді був довгоочікуваним. Попередній реліз гурту, платівка з простою назвою "Metallica" 1991-го року, перетворила музикантів з маргінальних представників контркультури на зірок. Ну а найвиразніші треки альбому, такі, як вступна композиція "Enter Sandman", а також несподівані балади "Nothing Else Matters" та "Unforgiven", заполонили ефіри і врізалися в пам'ять кількох поколінь. Нового альбому "Металіки", тепер гурту першого ешелону, довелося чекати п'ять років – для музичної індустрії дев'яностих це було вічністю.

Звісно, всі ці роки музиканти не сиділи без діла – спершу були два масштабні світові тури, тільки після закінчення яких Джеймс Гетфілд, Кірк Гемметт, Ларс Ульріх і Джейсон Ньюстед дали собі відпочити. І якщо вокаліст і гітарист Гетфілд зайнявся улюбленим полюванням, а басист Ньюстед — облаштуванням власної студії, то соло-гітарист Гемметт почав відвідувати лекції в університеті в Сан-Франциско (його цікавили кінематограф, мистецтво країн Азії та історія джазу). Тим часом найділовіший з учасників "Металіки", барабанщик Ульріх, почав судитися з лейблом гурту – його перестали влаштовувати умови контракту.

Переваливши тридцятирічний рубіж, усі четверо раптом виявили, що в них дещо різні музичні смаки – якщо раніше членів гурту об'єднувала любов виключно до важкої музики, починаючи з "Black Sabbath", то тепер їх почали цікавити зовсім інші виконавці. Так, Гетфілд, несподівано для самого себе, став слухати пісні геніального канадця Леонарда Коена, до того ж він захопився Ніком Кейвом – на той час біснуватим виплодком постпанку, якого пізніше стали називати "новим Коеном". Ще Гетфілд почав купувати платівки Тома Вейтса, а також виявляти цікавість до американського фолку і навіть кантрі – музики, на яку раніше він не звертав жодної уваги.

Кірк Гемметт, своєю чергою, захопився зовсім іншими речами – він почав активно слухати Девіда Боуї, особливо його цікавив той період, коли разом із Боуї записувалися такі гітаристи, як Роберт Фріпп та Едріан Белью. І Фріпп, і Белью грали в основоположному гурті прог-року "King Crimson" — їхня манера і сам підхід до музики були максимально далекими від того, чим була гра Кірка в "Металіці". Водночас Джейсон Ньюстед став спостерігати за тим, що творить зі своїм інструментом басист "Red Hot Chili Peppers" Флі – його фанкова акробатика захоплювала Ньюстеда, але він не уявляв, яким чином можна було це застосувати до того, чим була "Металіка". Що стосується Ульріха, то він узагалі захопився бритпопом, що на той час гримів за океаном – і став вважати англійських "Oasis" найкращим гуртом у світі.

Нарешті, навесні 1995-го гурт почав роботу над новим альбомом (саундпродюсером був усе той самий Боб Рок, який спромігся довести треш-метал гурту до хітового блиску на диску "Metallica") – запис тривав рівно рік, аж до наступної весни. Альбом "Load" (з роботою провокаційного художника та фотографа Андреса Серрано на обкладинці) з'явився на прилавках уже влітку – диск злетів на вершину американських чартів і став приводом для прихильників гурту не лише палко посперечатися, а й, якщо що, пустити в хід кулаки.

Винним, звісно ж, був ще й новий імідж учасників "Металіки" — мало того, що вони підстриглися, так ще й стали користуватися косметикою (всю цю красу, серед іншого, можна було спостерігати у відео на пісню "Until it Sleeps"). Але куди подівся старий добрий "треш"? На думку скептиків, більшість нових пісень звучали так, ніби їх записав хард-роковий гурт із південних штатів, у якого з'явився хороший сучасний саундпродюсер. Це почасти було правдою, але були й винятки – наприклад, у пісні "Hero of the Day" відчувався вплив героїв американського інді-року "R.E.M.". Та й узагалі, хіба гурт не має права на експеримент тривалістю у вісімдесят хвилин? Про те, чи вдався цей експеримент, суперечки точаться досі.

The Doors і їхній "The Soft Parade"

Перші два альбоми лос-анджелеських "The Doors" зробили їх найяскравішим явищем на і без того вражаючій американській рок-сцені кінця шістдесятих. Третя платівка, альбом "Waiting for the Sun", що вийшов у 1968-му, став їхнім найбільшим комерційним успіхом – перше місце в хіт-параді на батьківщині у Штатах і високі продажі за океаном. Але до часу запису четвертого диска ситуація в гурті почала стрімко змінюватися.

По-перше, у гурту зовсім не залишилося матеріалу – всі ті пісні, які вокаліст гурту Джим Моррісон склав у 1965-му році в нападі відчайдушного натхнення, вже були записані, а на написання нових композицій катастрофічно бракувало часу через гастролі. По-друге, Моррісон почав пити в загрозливих масштабах і взагалі подумував піти з гурту – щоб зайнятися поезією та кіно. Клавішник Рей Манзарек умовив Джима залишитися, хоча б для запису ще одного альбому – зрештою Моррісон написав половину пісень для нової платівки, а решту матеріалу склав гітарист гурту Роббі Крігер.

Саундпродюсер "Дорз" Пол Ротшильд запропонував те, чого гурт ніколи не робив раніше – а саме записати пісні, складені Крігером, у супроводі духових інструментів та струнної секції. Гурт погодився, хоча Моррісону і не надто посміхалося співати в супроводі скрипок Лос-Анджелеського філармонічного оркестру. Але його і в цьому випадку вдалося вмовити – крім того, Моррісону і самому подобалися деякі інші нововведення, як-от залучення місцевих джазових музикантів.

Джим мав рацію – струнні та духові по-справжньому доречно і потужно звучали тільки в одній пісні нового альбому під назвою "The Soft Parade", великому хіті "Touch Me". Сам же альбом посів досить невисоке для "Дорз" шосте місце в чартах Америки і погано продавався в Британії та континентальній Європі. Більш того, велика частина давніх прихильників гурту сприйняла "The Soft Parade" в багнети, насамперед через струнні аранжування – на той час безліч гуртів використовували струнні, але у випадку з "Дорз" вони звучали і справді "по-естрадному". Але знаходилися і ті, хто захищав гурт, стверджуючи, що ті записали свій "Сержант Пеппер".

До того ж заголовна композиція "The Soft Parade", написана Моррісоном, вражала своїм розмахом і набором використаних стилів (фанк, джаз, досить агресивний "кислотний" рок і безліч інших відтінків) – це був унікальний випадок у студійній спадщині "The Doors". З часом репутація альбому змінилася на краще, але платівка "The Soft Parade" все ще здатна серйозно посварити двох палких прихильників "Дорз", якщо ті заведуть про неї суперечку.

"Radiohead" і їхній "Kid A"

У 1997-му році британці "Radiohead" випустили диск "OK Computer", який багато хто одразу вважав не лише найкращим альбомом десятиліття, а й чи не в усій історії рок-музики. Попри всю виразність запису, це було перебільшенням – проте "Radiohead" були, безумовно, гуртом номер один наприкінці дев'яностих.

За випуском альбому послідував масштабний світовий тур, який остаточно виснажив інтроверта Тома Йорка, вокаліста й основного автора пісень. Повернувшись нарешті додому в Оксфорд, Том почав намагатися писати нові композиції – як завжди, з гітарою в руках. Але рівно нічого не виходило – Йорк переживав не лише депресію, а й класичну творчу кризу. Том розчарувався в самій ідеї гітарної рок-музики, та й у всій її міфології – це була справжня переоцінка цінностей.

Йорк звернувся до електроніки – зокрема, до записів Aphex Twin та Autechre – коли він зрозумів, з яких цеглинок можна конструювати подібні щільні стіни, натхнення було знову знайдено. Так був народжений і записаний новий альбом "Radiohead" під назвою "Kid A", що вийшов у 2000-му – на ньому практично були відсутні гітари, зате на карті "Radiohead" з'явився цілий океан електроніки. На той час, на початку століття, половина чутливого до нової музики населення планети вважала "Kid A" без перебільшення революційним записом – інша ж половина вирішила, що "Радіохед" зайнялися не своєю справою. Суперечки могли доходити до нескінченності й не завжди закінчувалися тихо та мирно.