Два Близнюки, які змінили музику. Що спільного у Боба Ділана та Майлса Девіса

І Майлз Девіс, і Боб Ділан свої найкращі та найвідоміші платівки записали на одному й тому самому найбільшому американському лейблі — компанії Columbia Records. Девіс підписав контракт із "Коламбією" в середині п’ятдесятих, уже будучи помітним і шанованим тридцятирічним джазменом. Ділан же потрапив на лейбл (який тоді лише почав записувати фолк-музикантів) нікому не відомим двадцятирічним хлопцем — і майже дивом.

До 1955 року Девіс позбувся важкої наркотичної залежності (на героїн він підсів, страждаючи через розлуку з французькою співачкою та акторкою Жюльєтт Греко, у яку закохався під час своїх перших європейських гастролей у Парижі) — тепер він нарешті перебував у чудовій формі як у сенсі здоров’я, так і творчих амбіцій. Блискучий виступ Девіса на джазовому фестивалі в Newport Jazz Festival привернув увагу продюсера з "Коламбії" Джорджа Авакяна — окрім гри Майлза та його музикантів, Авакяна вразило те, з яким ентузіазмом Девіса приймала біла аудиторія. Майлз, у властивій йому манері, залишався незворушним — він вважав, що того вечора грав так само, як завжди, не краще й не гірше. Але Девіс піддався на вмовляння і підписав контракт із "Коламбією", хоча на той момент був пов’язаний зобов’язаннями з невеликим незалежним лейблом Prestige.

Ніщо людське Майлзу не було чуже — він хотів не лише слави видатного трубача, а й грошей, щонайменше на хороші костюми й автомобілі. У Prestige були проблеми з дистрибуцією, записи просто не могли продаватися великими тиражами та приносити суттєвий дохід — але з "Коламбією" на Девіса чекало інше майбутнє.

У 1957 році вийшла перша платівка Майлза, записана на лейблі — альбом 'Round About Midnight. У цій платівці близьким до досконалості було буквально все — від першої до останньої ноти, зіграної Майлзом Девісом, великим саксофоністом Джоном Колтрейном і піаністом Редом Гарлендом; кожен ривок уперед або плавний рух у бік ритм-секції в особі контрабасиста Пола Чемберса та барабанщика Філлі Джо Джонса. Навіть обкладинка була ідеальною — на ній було зображено Майлза великим планом, коли він виступає в променях червоного світла на сцені джазового клубу в богемному районі Нью-Йорка Ґринвіч-Віллідж (саме тут почне освоюватися Боб Ділан, коли прибуде до міста через чотири роки, посеред суворої зими). Девіс на фотографії був уособленням стилю — такою ж була й музика альбому.

Але, як показало найближче майбутнє, дебют на "Коламбії" ще не став творчою вершиною Девіса — Майлз явно був здатний перевершити самого себе. У наступні кілька років він записав шедевр модального джазу, платівку Kind of Blue (цей запис містив у собі стільки ж краси, скільки й таємниць, і їхня кількість лише зростає з кожним новим прослуховуванням), а також кілька філігранних альбомів, задуманих і записаних разом із блискучим аранжувальником Гілом Евансом (вражаючий своєю свіжістю Miles Ahead, присвята Джорджу Гершвіну у вигляді платівки Porgy and Bess та альбом Sketches of Spain, натхненний музикою іспанського композитора Хоакіна Родріго).

Новий час і "ф’южн"

У середині шістдесятих Девіс зібрав абсолютно новий гурт музикантів. До складу квінтету, окрім самого Майлза, увійшли молоді й авантюрні музиканти, схильні до найсміливіших експериментів — піаніст Гербі Генкок, саксофоніст Вейн Шортер, контрабасист Рон Картер і зовсім юний барабанщик Тоні Вільямс. Спочатку квінтет був повністю акустичним — і з цим арсеналом інструментів Девіс розсунув межі джазу до меж можливого, про що красномовно свідчать платівки E.S.P., Miles Smiles, Nefertiti та Sorcerer.

На початку 1968-го, коли тривала робота над альбомом Miles in the Sky, Гербі Генкок уперше на записі Девіса зіграв на електропіаніно, а Рон Картер — на бас-гітарі. Крім того, під час запису треку "Paraphernalia" на електрогітарі блиснув запрошений молодий віртуоз Джордж Бенсон.

На наступній платівці Filles de Kilimanjaro електричних інструментів стало ще більше (у записі вперше взяв участь Чік Коріа), а що стосується музики альбому In a Silent Way, випущеного "Коламбією" влітку 1969 року, то це була не просто чергова революція в джазі, створена Девісом. Світові вперше було представлено шедевр нововинайденого жанру "ф’южн" — вражаючої суміші джазового мислення та знахідок, якими останнім часом рясніла доросліша рок-музика.

У той період Майлз змінив елегантні костюми на хіповий одяг, захопився музикою Джимі Гендрікса (з яким також заприятелював) та Слая Стоуна — і почав записувати платівки, аналогів яким просто не існувало в природі. Саме так "електричний" джаз, представлений Девісом на таких альбомах, як Bitches Brew, Live-Evil, Jack Johnson та Big Fun, справляв враження музики, створеної в іншій частині Всесвіту — а можливо, і взагалі за його межами.

У середині сімдесятих Девіс просто "вигорів" — аж до початку наступного десятиліття він майже не торкався труби й вів життя справжнього відлюдника у своїй нью-йоркській квартирі, лише зрідка приймаючи старих друзів-музикантів, наприклад Чіка Коріа.

У вісімдесятих він нарешті знайшов у собі сили повернутися до гастролей і студійної роботи — тепер музикант активно використовував синтезатори. У 1986-му Девісу виповнилося 60 — він залишив "Коламбію" і вже на новому лейблі за допомогою басиста Маркуса Міллера записав диск Tutu. Альбом виявився блискучим зразком його геніальної непосидючості — і здатності розуміти й відчувати саму природу музики, яка колись називалася джазом. Тепер Майлз сам міг давати їй назви, але волів цього не робити. Девіс помер у вересні 1991-го — встигнувши зацікавитися хіп-хопом, про що свідчить останній реліз Doo-Bop.

Містика Боба Ділана

Дев’ятнадцятирічний Роберт Циммерман, який нещодавно вирішив називати себе Бобом Діланом, приїхав до Нью-Йорка з Міннесоти. Стояв січень 1961-го, зима була найхолоднішою за всі повоєнні роки, за спиною у хлопця була гітара, а в кишені — зовсім небагато грошей, яких не вистачило б навіть на пристойний готельний номер. Але ще у Ділана була дивовижна віра в себе (вона дивним і містичним чином передавалася іншим за лічені хвилини, навіть тим, хто бачив його вперше), власне бачення музики, а також світу загалом — і свого місця в ньому. Боб вважав себе фолк-музикантом — хоча, як і всі юнаки його покоління, починав із гри в рок-н-рольних гуртах.

Ділан хотів навідати в психіатричній лікарні свого кумира, легендарного фолк-співака Вуді Гатрі — і зробив це, ставши другом Вуді Гатрі та бажаним гостем у нього. До того ж буквально за тиждень Боб уже непогано освоївся у Ґринвіч-Вілліджі, почавши виступати в місцевих кафе та клубах. Спав він, як правило, на диванах у нових нью-йоркських друзів — повертаючись під ранок із чергового виступу.

Уже восени того ж 1961-го Ділан, як запрошений музикант, брав участь у записі пісні фолк-співачки Каролін Гестер для лейблу "Columbia". Записом керував знаменитий продюсер Джон Гаммонд, який свого часу "відкрив", серед інших легенд, саму Біллі Голідей. На подив багатьох, Гаммонд підписав контракт із Діланом як із сольним артистом — хоча той явно не був видатним музикантом, та й його гугнявий голос важко було назвати взірцем вокального мистецтва. Але Джон Гаммонд повірив у Ділана так само, як той вірив у себе сам — і ця віра не зникла навіть тоді, коли дебютний альбом Боба, платівка Bob Dylan, фактично залишився непоміченим, продавшись мізерним тиражем.

Гаммонд переконав керівництво "Коламбії" дати Ділану ще один шанс — і Боб використав його сповна. Якщо на дебютній платівці було лише дві пісні, написані самим Діланом, то другий альбом The Freewheelin’ Bob Dylan, випущений у травні 1963-го, був уже майже повністю авторським. Більше того, у той час ніхто на планеті не писав таких пісень, як 22-річний Боб Ділан. Надихнувшись образністю й універсальністю народних пісень, він пішов ще далі й створив власний пісенний світ — який виявився не просто здатним взаємодіяти з реальністю за вікном, а диктувати їй свої правила. Blowin’ in the Wind, Masters of War, A Hard Rain’s a-Gonna Fall — ці та багато інших номерів альбому були "миттєвою класикою". Вони й сьогодні звучать актуально.

Через два роки Ділан узяв до рук електрогітару і заспівав під ритм ударної установки не менш складні й ефектні пісні — здійснивши тим самим революцію в попкультурі. Ділан виявився архітектором нового часу і "творцем шістдесятих" нарівні з The Beatles — але пережив цю епоху, пережив двадцяте століття і продовжує записувати шедеври. Останній із них вийшов у 2020 році — справді, останній на сьогодні альбом нових пісень Ділана, диск Rough and Rowdy Ways, володіє тією ж магією, що й його пісні-заклинання періоду платівок середини шістдесятих — Bringing It All Back Home, Blonde on Blonde — або пізніших великих робіт, як-от Desire чи Oh Mercy.

Характери геніїв

Так, Ділан (як і покійний Девіс) має складний характер. Навіть найближчі друзі — наприклад, гітарист "Бітлз" Джордж Гаррісон — скаржилися, що іноді роками не можуть додзвонитися до Боба. Справді, до Ділана довго не могли "достукатися" навіть представники Нобелівського комітету, коли задумали вручити йому премію — цю історію знають навіть ті, хто не зовсім уявляє, чим саме займається Боб Ділан.

Як і у Девіса, у Боба завжди були непрості стосунки з жінками (Майлз свого часу навіть опинився за ґратами, тому що на цьому наполягла його перша цивільна дружина, яка вважала, що він недостатньо забезпечує її та дитину грошима) — перший шлюб Ділана завершився гірким розлученням, і періоду цих конфліктів був присвячений його альбом Blood on the Tracks — один із найгіркіших і найпроникливіших записів про тріснуті стосунки в історії музики. Але хоча б у цій своїй "складності" Боб Ділан і Майлз Девіс були (або є) передбачуваними, в усьому іншому — аж ніяк.