• USD 38.3
  • EUR 41.5
  • GBP 48.6
Спецпроєкти

Джиммі Пейджу 80 років. Як легенда "Led Zeppelin" правила музичним світом

Цього тижня виповнилося 80 років Джиммі Пейджу – абсолютній легенді рок-гітари, засновнику цілком міфічного гурту "Led Zeppelin"

Реклама на dsnews.ua

Так, Джиммі Пейджу вісімдесят, він живий і здоровий – але, зважаючи на все, він не має жодного відношення до нинішнього музичного клімату. Якщо розглядати всі ті геніальні гітарні партії, зіграні Пейджем на записах "Лед Зеппелін" як окрему музику, саму по собі, без ритм-секції Джона Бонема та Джона Пола Джонса і без вокалу Роберта Планта – а це можливо, то ми маємо справу зі справжніми гітарними симфоніями, самодостатніми і часто просто бездоганними.

Ці ноти могли бути зіграні і двісті, і триста років тому, могли бути зіграні на інших інструментах – вони поза часом і насправді не прив'язані до якогось конкретного стилю, і особливо до хард-року або навіть "важкого блюзу". Згадані музичні терміни вже майже вивітрилися з пам'яті людства – і насправді не дуже важливо, у піснях якого стилю звучала музика, що вийшла з-під пальців Джиммі Пейджа. У будь-якому разі ми спостерігали та спостерігаємо роботу генія.

Але все-таки свою найкращу музику Пейдж зіграв на електричній гітарі, інструменті марки "Gibson Les Paul" — і була зіграна у складі квартету "Лед Зеппелін". Групи, утвореної на уламках "The Yardbirds", одного з найзначніших британських колективів шістдесятих, і в той же час все ще недостатньо оспіваного.

Пейдж посів місце соло-гітариста "The Yardbirds" після Еріка Клептона і Джеффа Бека — хоча якийсь час Пейдж грав у групі разом з Беком, ще одним магом гітари, який залишив цей світ минулого січня. Саме цей швидкоплинний склад "The Yardbirds", до речі, був зображений в одному з епізодів кінокласики Мікеланджело Антоніоні "Blow Up", приголомшливому творі про "свінгуючого" Лондона 1966-го року. Але Пейдж, хоч і має повне право називати шістдесяті своїм десятиліттям (просто тому що як сесійний, запрошений гітарист Джиммі переграв на масі класичних записів того часу, від "Ролінг Стоунз", до "The Who" і "The Kinks") – був справжнім героєм іншого часу, сімдесятих.

Так, у сімдесяті "Лед Зеппелін" правили музичним світом. Пейдж разом із вокалістом Робертом Плантом, бас-гітаристом Джоном Полом Джонсом та барабанщиком Джоном Бонемом справді знали свою справу. Ці альбоми, ці пісні, ці гітарні рифи відомі всім, хто колись серйозно (або навіть поверхово) цікавився тим, що називалося рок-музикою. Зрештою, "Stairway to Heaven", та сама "Сходи в небо", що вперше прозвучала на четвертому альбомі гурту в 1971-му році — можливо, найдосконаліше, найбездоганніше, істинно захоплююче дух втілення цієї самої "рок-музики". З іншого боку, "Сходи… — ще й одна з "найзаїждженіших" пісень в історії. Зрештою, жодна радіостанція на планеті, відформатована під "рок" у своєму плейлисті не обходиться без Stairway to Heaven. Але, повірте, навіть у такої вивченої вздовж і впоперек групи, як "Лед Зеппелін" є і свої малозвідані музичні землі — при тому, що "цеппелини" за трохи більше ніж десять років існування записали не так багато платівок.

Недооцінені "Лед Зеппелін"

Чомусь вважається, що свої найкращі роботи гурт записав з 1969-го по 1975-й рік, у період з дебютного однойменного альбому "Led Zeppelin" до платівки "Physical Graffiti". Нібито після цього муза стала не так часто навідуватися до Пейджу, Планту та іншим – і гурт почав записувати музику за інерцією.

Реклама на dsnews.ua

Так, період другої половини сімдесятих був нелегким, і навіть драматичним, трагічним для групи — спочатку автомобільна катастрофа, в яку потрапив Роберт Плант на одному з грецьких островів, потім через кілька років — смерть його маленького сина. Нещастя, що звалилися на Планта багато хто пов'язував із захопленням Пейджа окультизмом — зокрема, Джиммі був великим шанувальником "чорного мага" Алістера Кроулі, і навіть купив особняк, який свого часу належав Кроулі. І ось, наприкінці 1975-го, коли Роберт ще не вставав з інвалідного крісла, "Лед Зеппелін" записали свій недооцінений, але в той же час найбільш відчайдушний і пронизливий альбом — платівку "Presence".

Якщо на попередніх роботах групи музична палітра збагачувалась то акустичною гітарою Джиммі, то всілякими клавішними Джона Пола Джонса (колишнього, насамперед, басистом) – то на "Presence" не було жодних надмірностей, лише голос, електрична гітара, бас та барабани. Але те, що робив із гітарою Джиммі на цій платівці не мало аналогів навіть у той час, коли гітарні боги ще щільно населяли Землю.

Словосполучення "гітарний віртуоз" вже років сорок як є чимось насправді образливим для порядного музиканта – тому, що передусім мається на увазі здатність гітариста отримати максимальну кількість нот за мінімальний відрізок часу. Але віртуозність Пейджа – зовсім інша річ. Послухайте трек альбому "Presence", композицію "Achilles Last Stand". Так, він міг зіграти всі ці ноти та неймовірні пасажі, нагромадження гітарних атак – і часом робити це дуже швидко. Але справа тут не в швидкості – коли більшість тих самих нот звучить просто вхолосту.

Кожна нота зіграна Джиммі створює особливий настрій, вона на своєму єдино можливому місці – ця і математика, і магія. Атмосфера, яку створював Пейдж в "Лед Зеппелін" та на альбомі "Presence" зокрема – не простої і навіть не завжди доброї якості. Повністю віддаватися їй слухач може лише на свій страх та ризик. Але, як би там не було, це велика музика. У даному випадку, зіграна на гітарі у складі однієї з най легендарніших рок-гуртів двадцятого століття, "Лед Зеппелін".

Можна сказати, що Джиммі віддав себе гурту цілком і без решти. Справді, після розпаду "Зеппелін" 1980-го – після смерті барабанщика Джона Бонема, Пейдж так і не створив нічого рівноцінного вступному рифу до "Whole Lotta Love". Або тому чудовому, драматичному в районі больового порога переосмислення блюзу, яким була його безсмертна партія в пісні "Since I've Been Loving You". Напевно, Пейдж віддав "Лед Зеппелін" дуже багато — і ні його дві платівки, записані в середині вісімдесятих у складі групи "The Firm", ні навіть єдиний сольний альбом "Outrider", випущений 1988-го, не йдуть ні в яке порівняння. з незрозумілою сили музикою "Лед Зеппелін".

Але трапилися дев'яності. На самому початку десятиліття, 1993-го, Джиммі записав найнесподіванішу платівку у своїй кар'єрі – а саме диск "Coverdale-Page", створену, як випливає з назви, разом з колишнім вокалістом "Deep Purple" та чинним фронтменом "Whitesnake" Девідом Ковердейлом. Це був дивний, але захоплюючий альбом – Ковердейл, який колись у зовсім іншій манері заспівав (знов-таки) рок-класику у вигляді хітів "Purple", нетлінок на кшталт "Burn" і "Stormbringer", тепер явно намагався копіювати Роберта Планта. Ну а Джиммі — копіював самого себе, зразка сімдесятих, але цього разу дуже вдало.

Чуйне серце Планта почуло, що відбувається з Пейджем насправді – і вже наступного року Роберт та Джиммі возз'єдналися як дует Пейдж-Плант. Вони вирушили у світові тури, і записали кілька чудових платівок, а саме "No Quarter" та "Walking into Clarksdale". Перша з них являла собою, насамперед, збуджуючі переробки класики "Льод Зеппелін", в основному виконані "наживо", друга — новий матеріал. "Walking into Clarksdale", записаний за допомогою саундпродюсера Стіва Альбіні (відповідального, до речі, за останній альбом "Нірвани", "In Utero") звучав у міру сучасно, але ще більше – як щось зігране з розрахунком на вічність. По суті, цей альбом 1998-го року – останній по-справжньому відчутний сплеск генія Пейджа, коли він ще раз збудував ці унікальні гітарні світи, в яких можуть відбуватися найнесподіваніші та найнеймовірніші речі.

Після цього Роберт Плант знову вважав за краще зайнятися своєю блискучою кар'єрою. У 2007-му ще мав місце бути знаменитий реюніон "Льод Зеппелін" (із сином Джона Бонема Джейсоном, який зайняв місце батька за ударною установкою) — разовий концерт, зіграний у лондонській "The O2 Arena". Повноцінного туру "Зепелін" після цього не відбулося — через небажання Планта довгий час перебувати на каруселі, яку крутить ностальгія. Але Джиммі Пейдж тоді, мабуть, остаточно переконався в тому, що основна справа його життя — останніх десятиліть — це збереження спадщини "Льод Зеппелін". Десять років тому Джиммі займався черговим чудовим перевиданням класики головної своєї групи — цього разу номерні альбоми "Зеппелін" виходили у супроводі відмінних бонус-треків, не виданих раніше робочих дублів, версій міксу або зовсім невідомих новинок, витягнутих з архіву. Робота була зроблена на совість.

Зараз Пейдж в якісь століття абсолютно щасливий в особистому житті — ось уже десять років він живе разом зі своєю новою музою, поетесою Скарлет Сабет. Вона молодша за Джиммі майже на півстоліття.

Карлос Сантана, Джон Маклафлін, Ніл Янг

Джімі Хендрікс помер понад півстоліття тому, Джефф Бек – у січні 2023-го. Але шестиструнний інструмент ще здатний на диво – в руках чарівників, що залишилися живими. Буває, що гітара в наш час може спробувати пожвавити якийсь дико "попсовий" трек — і звучати це насправді може досить недоречно, або просто смішно.

По-справжньому гідно та вдало такі досліди завершувалися лише, мабуть, у Карлоса Сантани, великого американського гітариста мексиканського походження. Наприкінці минулого століття Сантана, ветеран покоління Вудстока і (колись) дослідник найтаємничіших глибин жанру "фьюжн", раптом записав сонячний і задерикуватий альбом "Supernatural". Композиції, виконані, разом із актуальними голосами нових часів, від Лорін Хілл до Роба Томаса тоді, 1999-го, абсолютно відповідали уявленням людства про "добру пісню" — це була якісна поп-музика. А те, що Карлос Сантана раптом уривався після другого куплета неймовірним гітарним вихором – сприймалося як першокласний атракціон. При цьому Сантана грав тоді не гірше, ніж на перших записах початкового складу гурту "Santana" — бездоганних платівках "Abraxas" та "Santana III" початку сімдесятих. Такого трюку на полі сучасної поп-музики не вдалося повторити більше нікому із сучасних гітаристів.

Останні кілька платівок Сантани, особливо альбом 2019 року "Africa Speaks" все ще звучать зухвало – у своїх спробах поєднувати актуальний поп, етніку та гітарну віртуозність. Але якщо сучасний слухач і справді збереться відкрити для себе гітарну магію Карлоса Сантани — варто звернутися до платівки "Love Devotion Surrender", записаної в 1973 разом із ще одним блискучим гітарним майстром, Джоном Маклафліном. Цей альбом, натхненний творчістю джазового генія Джона Колтрейна, досі звучить так, ніби музиканти щойно відкрили для себе надприродні можливості гітари. Маклафлін, як і Сантана – живе і досі, і досі чіпляється за можливість вдихнути у джаз нове життя за допомогою сучасних технологій.

Що стосується ще одного останнього з могікан покоління Вудстока, музичної заявки хіпі на вічність, то таким великим гітаристом (який чудово орієнтується і в двадцять першому столітті) є Ніл Янг. Гітара 79-річного Янга й досі звучить як стихія. Пам'ятаєте саундтрек до кінематографічного шедевра Джима Джармуша "Мертвець" 1995-го? Геніальні партії, зіграні для пластики "Psychedelic Pill" 2012 року, звучали так само переконливо. В останні роки Янг знову записується з групою "Crazy Horse" — і гітара там все ще веде себе як живий організм, або непокірна тварина.

Джек Уайт та Едж

У 2008-му році Джиммі Пейдж знявся у чудовому документальному фільмі "It Might Get Loud" — присвяченому диву гітари як такій. Головними героями фільму, разом з Пейджем, були Едж, гітарист з "U2" як представник молодшого покоління, і Джек Уайт, екс-половинка дуету "The White Stripes" у ролі ще більш "юного" мучителя гітарних струн.

Фільм тоді наочно продемонстрував актуальні досі тенденції. А саме – для того, щоб гітара звучала як органічний та необхідний для музики 21-го століття інструмент (або навіть просто – джерело звуку), необхідно використовувати найдосконаліші на даний момент гітарні "примочки", всі ці педалі під ногами та вчасно повернуті рукоятки. Нічого дивного, так робив свого часу Хендрнкс, і так само зараз робить Едж.

З іншого боку, чим примітивніше, чим простіше і "кустарніше" звучить гітара зараз, у цифровому столітті – тим краще. І саме це демонструє Джек Уайт — людина, яка чудово розуміється на тому, як саме минуле дуже легко може стати майбутнім.

    Реклама на dsnews.ua