Джолі в ательє Chanel. Чи стане "Кутюр" головним фешн-фільмом року

Звісно, головний козир фільму — Джолі в ролі режисерки зі США. За сюжетом її героїня Максін Вокер приїздить до Парижа на Тиждень моди. Максін занурюється у закулісся, і паралельно з нею відбуваються доленосні події в особистому житті — це стосується не лише стосунків, а й здоров’я. Втім, творці "Кутюр" пишаються не лише участю Джолі — і тим фактом, що перед початком роботи над картиною вона старанно вивчала французьку мову. Окрім лінгвістичних здібностей Джолі, продюсери та прокатники не втомлюються нагадувати про те, що знімальній групі дозволили встановити камери в таких "священних" місцях, як, наприклад, ательє Chanel — куди раніше пускали лише документалістів, та й то не надто охоче.

Новий етап у кар’єрі Анджеліна Джолі розпочався у 2024-му з виходом на екрани картини "Марія" чилійського режисера Пабло Ларраїн, у якій акторка зіграла оперну легенду Марія Каллас. "Кутюр", судячи з усього, рухається в тому ж напрямку, хоч і не є байопіком.

Джолі знову надає перевагу режисерці без голлівудських звичок і системи цінностей — як і у Ларраїна, у француженки Аліс Винокур, яка вже встигла зняти драми "Мериленд" і "Проксіма", є власне бачення й уявлення про те, яким має бути хороше кіно. Це уявлення може не відповідати смакам масової аудиторії — що ж, як і "Марія", новий фільм Джолі точно не розрахований на тих глядачів, які знають і пам’ятають її виключно завдяки касовим кінохітам на кшталт "Малефісенти" чи навіть уже легендарної "Лари Крофт" 25-річної давнини.

Чи стане "Кутюр" віхою в кар’єрі Джолі, яка все ще є суперзіркою світового кіно й, очевидно, стоїть на порозі нових звершень, — це питання вирішиться зовсім скоро. Не меншою мірою цікавить і те, чи вдалося Аліс Винокур обійти своїх колег-режисерів, які вже зняли гучні фільми, присвячені або натхненні haute couture. Таких картин узагалі не надто багато — водночас по-справжньому вдалий фільм про моду може бути як високопарним байопіком, так і не менш серйозною, але водночас вигаданою історією. А ще — мюзиклом і навіть іронічною комедією. Ось деякі з таких фільмів.

Одрі Гепберн, "Кумедне личко" і "Диявол носить Prada"

Картина "Funny Face", що вийшла на екрани далекого 1957 року, просто не могла вийти невдалою — хіба що з вини надто жорстокої іронії долі. Справді, над фільмом працювали не "просто" талановиті люди, а легенди й символи свого часу, і цей легендарний статус ставав дедалі беззаперечнішим і непорушнішим із роками та десятиліттями.

У головній ролі знялися ікона стилю Одрі Гепберн, яка перебувала на піку своєї слави (до 1957-го акторка вже встигла отримати "Оскар" за свою блискучу роботу в "Римських канікулах", а також зачарувати світ своїм екранним дуетом із Гамфрі Богартом у "Сабріні" — але "Сніданок у Тіффані" був ще попереду), і сам Фред Астер, найвидатніший танцівник в історії кіно й утілення чоловічої елегантності.

Це був перший мюзикл у кар’єрі Гепберн (Астер прославився у фільмах цього жанру ще в тридцятих роках) — але особливого приводу для хвилювання в Одрі не було. Зрештою, процесом на майданчику керував майстер своєї справи Стенлі Донен — кількома роками раніше вже вийшли його "Співаючи під дощем", що стали еталоном повоєнного мюзиклу, знятого на кольорову плівку.

Колір у фільмі мав величезне значення — на самому початку картини головна редакторка певного поважного журналу про моду під назвою "Quality" ("Якість"), владна й така, що не терпить заперечень жінка на ім’я Меггі Прескотт (Кей Томпсон), "рятує", на її думку, безнадійний номер свого видання — кинувши погляд на рожеву картонку на своєму робочому столі. Звісно ж, кольором цього й наступного тижня буде рожевий, усі жінки Америки носитимуть саме рожеві сукні — крім самої Меггі, яка ніколи в житті не дозволить собі подібну нісенітницю.

Насправді ж Прескотт захоплена зовсім іншою ідеєю — їй хочеться, щоб наступний номер "Якости" був присвячений одягу для жінок, які думають про нього найменше, тобто для дівчат-інтелектуалок. Меггі та штатний фотограф Дік Ейвері (Астер) хапають у оберемок модель Меріон (цю блискучу у своїй комічності роль зіграла Довіма, популярна у п’ятдесятих зірка фотосесій) і мчать у богемний нью-йоркський квартал Ґрінвіч-Віллидж — у пошуках похмурої книгарні, щоб на тлі запилених полиць влаштувати зйомку.

Дівчина Джо (Гепберн), яка того дня завідувала книгарнею, що торгувала солідними томами з філософії, зовсім не в захваті від варварського набігу непроханих відвідувачів, які влаштовують у крамничці жахливий безлад — Джо не надихає навіть обіцянка Меггі згадати назву магазину в наступному номері надпопулярного "Quality". Героїня Гепберн, фанатично захоплена філософією й одягнена доволі непримітно, не приховує своєї зневаги до "дурного й поверхневого" світу моди — але досвідчений фотограф і тонкий психолог Ейвері (який залишається в магазині, щоб допомогти Джо навести лад) помічає, що саме героїня Гепберн може стати новим обличчям журналу.

Залишається лише отримати згоду Джо й заманити її на важливу фешн-подію та зйомки до Парижа — це герой Астера бере на себе, знаючи про захоплення дівчини філософією.

Звісно, мода змінюється, але "Кумедне личко" дивовижним чином не старіє — будучи водночас і артефактом, і документом епохи, "Личко" залишається таким само свіжим. У чому ж ще секрет, окрім талантів Гепберн і Астера та режисури Донена? Звісно, у піснях Джорджа й Айри Гершвінів, які виконують герої фільму, — саме ці пісні потішать тих, хто вважає номери, що звучать у більшості мюзиклів, прикро одноманітними. І, звісно, "вишенька на торті" — сукні, в яких героїня Гепберн красується в Парижі, спеціально для неї створив Юбер де Живанші.

Як давно відомо, прототипом для героїні Меріл Стріп у комедійній драмі "Диявол носить Prada", що вийшла в прокат у розпал гламурних нульових, була редакторка американського Vogue Анна Вінтур. Однак у тій самій Міранді Прістлі, блискуче зіграній Стріп у картині Девід Френкель, було чимало і від Меггі Прескотт із "Кумедного личка".

Втім, "Диявол носить Prada" був фільмом не стільки про моду, скільки про виживання в корпоративних джунглях — достатньо згадати, які дива винахідливості демонструвала героїня Енн Гетевей, молодша асистентка Міранди, щоб дістати своїй суворій начальниці рукопис ще не виданої нової книги про Гаррі Поттера.

До речі, ще за шість років до "Диявол носить Prada" на екрани вийшла по-справжньому безжальна комедія, присвячена модній індустрії, — "Зразковий самець". Режисер і виконавець головної ролі Бен Стіллер зображував "тупу й самозакохану модель" на ім’я Дерек Зуландер — блискуча думка стати моделлю спала Дереку на думку ще у другому класі, коли він побачив своє відображення в столовій ложці під час сніданку й щиро захопився власною красою.

Фільми про Сен-Лорана і "Дім Gucci" Рідлі Скотта

Довгий час серед кінопродукції практично не спостерігалося гідних картин, присвячених модельєрам, які визначали сам образ "високої моди", — але успіх "Диявол носить Prada" показав, наскільки привабливою для аудиторії є фешн-індустрія.

Телефільм 2008 року "Коко Шанель" виявився невдалою роботою, попри те що в головній ролі знялася блискуча й усіма шанована Ширлі Маклейн. Через рік на екрани вийшла "Коко до Шанель", значно переконливіший байопік, присвячений легендарній засновниці дому Chanel, — з Одрі Тоту в головній ролі. Однак справжнє свято для кіноманів, небайдужих до світу моди, сталося у 2014-му, коли в прокат вийшли одразу два байопіки, присвячені життю Ів Сен-Лоран (який помер шістьма роками раніше).

Ці два фільми — "Ів Сен-Лоран" Жаліль Леспер (у головній ролі — П'єр Ніне) і "Сен-Лоран" Бертран Бонелло (з Гаспар Ульєль у ролі дизайнера) — були конкурентами в найпрямішому сенсі. Ситуацію ускладнювало те, що друг і бізнес-партнер Сен-Лорана, П’єр Берже, категорично виступав проти картини Бонелло й водночас усіляко допомагав Лесперу під час зйомок його фільму.

Картина з П’єром Ніне й справді дещо прикрашала реальність — або просто робила тони стриманішими й по можливості згладжувала гострі кути. Це було якщо не лаконічне, то компактне кіно — життя модельєра акуратно складалося й без проблем уміщалося в одну годину сорок хвилин екранного часу.

Звісно, ми мали справу з красивим фільмом і красивими кадрами. Прекрасний у будь-яку пору року Париж, самотні голуби, що злітають із асфальту, набережна Сени, постава й окуляри Сен-Лорана, розтріпане волосся акторки Шарлотти Ле-Бон, яка зіграла модель Вікторію Детрель (єдину жінку, з якою Ів серйозно замислювався про шлюб), — усе це виглядало неперевершено. До того ж події на екрані розгорталися в хронологічному порядку — і контраст між стриманими п’ятдесятими й бурхливими шістдесятими був не лише разючим, а й логічним.

Картина Бонелло виявилася реалістичнішою — глядач звертав увагу не лише на пряму спину модельєра, а й на ложку в його чашці, манеру розмовляти з підлеглими й схильність говорити про власну втому. Візуально ж фільм мало чим відрізнявся від будь-якої іншої картини 2014 року — і в цьому полягав його єдиний серйозний мінус.

Уже в наступному десятилітті світ моди зацікавив Рідлі Скотт, британського режисера, який став одним із будівничих того самого типового Голлівуду — починаючи з кінця сімдесятих, коли Скотт зняв свого "Чужого". Утім, у картині 2021 року "Дім Gucci" Скотт значно більше уваги приділяв не історії самого італійського дому моди, а шлюбу онука засновника дому, Мауріціо Гуччі (Адам Драйвер), і Патриції Реджані (Леді Гага). Цей шлюб розпочався пристрасним коханням і завершився кров’ю та трагедією — ідеальний сюжет для майже тригодинного байопіка. Втім, час минає непомітно, і фільм дивиться на одному подиху — Рідлі Скотт, професіонал до мозку кісток, залишався майстром своєї справи.

"Примарна нитка" Пола Томаса Андерсона

Режисер і сценарист Пол Томас Андерсон вигадав свого Рейнольдса Вудкока, англійського модельєра п’ятдесятих років, на папері — великий актор Деніел Дей-Льюїс втілив його у плоті на знімальному майданчику. Вийшла однаково глибока (і по-андерсонівськи дивна) історія про моду й відданість — роботі та людині, яку вважаєш коханою.

Отже, Рейнольдс Вудкок, втомившись від рутини, за порадою своєї сестри залишає лондонський дім, у якому живе й працює. У Лондоні містер Вудкок створює сукні-шедеври для дам із вищого світу повоєнної Англії — тепер у нього є кілька днів, щоб відпочити в заміському маєтку.

Дорогою герой Дей-Льюїса, вимогливий у всьому (а в побуті — ще й примхливий і недовірливий), зупиняється зігрітися й поснідати в готельному ресторані. Офіціантка у виконанні Вікі Кріпс (це кохання з першого погляду) підходить до Вудкока й приймає замовлення — тости, яйця-пашот (жовток не надто рідкий!), булочки, вершки, масло, сосиски, джем (тільки не полуничний). До Лондона Вудкок повертається вже з новою музою — офіціантку звати Альма, і незабаром вона стане дружиною Рейнольдса — начебто покірною, але насправді такою, що має владу над чоловіком. Дивовижно, але вигаданий у 2017 році джентльмен на ім’я Рейнольдс Вудкок виявився значно реальнішим, ніж обидва Сен-Лорани, зіграні у 2014-му, разом узяті.