Зґвалтувати мозок. Майндфак-кіно, або Міна уповільненої дії в голові
Майндфак, або mindfuck, різними людьми трактується по-різному. Точний переклад звучить не зовсім пристойно і не до кінця передає суть поняття. Часто кажучи про mindfuck-movies, люди починають перераховувати фільми, які їх вразили. А у кожного список таких картин індивідуальний. Між тим майндфак — термін не настільки розпливчастий. Це те, що змушує глядача повернутися в початок історії й переосмислити її заново.
Зазвичай у всіх базах mindfuck-кіно обов'язково фігурують "Шосте почуття" і "Бійцівський клуб". В першому ми лише наприкінці дізнаємося, що герой Брюса Вілліса всю дорогу був мертвий, і тоді в нашому розумі відбувається ревізія відбуваються в стрічці подій. У "Бійцівському клубі", коли з'ясовується, що Тайлер Дерден і оповідач — один і той ж людина, автори фільму підсилюють майндфак смішними флешбеками: ми бачимо, як головний герой б'є себе по обличчю або розмовляє сам з собою.
Треба зауважити, що mindfuck притаманний усім видам мистецтва. Головна вимога, щоб працювала формула when you see it, you'll shit bricks. Наприклад, картинка, яка на перший погляд здається простою, при уважному розгляді шокує деталлю, змінює весь сенс зображення. У фільмах "Фотозбільшення" та "Відраза" такий ефект спостерігається на фотографіях: труп у мирному парку, сліди сексуального насильства на сімейному портреті. У "Собаці Баскервілів" галерея предків, а саме поганий Хьюго, провокує "вибух мозку" у сищиків і допомагає їм знайти ключ до злочину.
Втім, якщо говорити про картинках, то справа не завжди в окремій деталі, але і в зміщенні зорового кута. У книгах і фільмах майндфак необов'язково має на увазі захоплюючу історію — такою вона виявляється лише до кінця. Це повна протилежність тим випадкам, коли в основі сюжету лежить якась цікава ідея, яку глядач дізнається з самого початку, а потім з почуття вдячності змушений додивитися картину до кінця.
Не довіряй оповідачеві
У 1926 р. був опублікований роман Агати Крісті "Вбивство Роджера Екройда", в якому знаменита письменниця порушила одну з "Десяти заповідей детективного роману" Рональда Ноксома: "Злочинцем повинен бути хтось, згаданий на початку роману, але ним не повинен опинитися людина, за ходом чиїх думок читача було дозволено слідкувати".
Історія розказана від імені асистента Еркюля Пауро, місцевого доктора (практично Ватсона — ще одна хитрість, щоб заплутати публіку). В кінці оповідач виявляється вбивцею. При цьому він жодного разу не бреше читачеві, лише пропускає якісь часові відрізки, а іноді концентрується на інших персонажах, які можуть здаватися підозрілими, — в кіно ми теж бачимо тільки те, що нам вирішив показати режисер.
Крісті хотіли виключити з Детективного клубу за новий літературний прийом. Добре, що не зробили цього, адже він повністю відповідає вимогам mindfuck.
Хорхе Луїс Борхес користувався майндфаком набагато частіше. У "Хакиме з Мерва, красильщике в масці" богоподібний персонаж приховує своє величне обличчя весь розповідь, в підсумку виявляється, що воно знівечене хворобою. У "Сад розбіжних тропок" герой вбиває свого "ідеального незнайомця" — ім'я випадкової жертви повністю повторює назва міста, який повинен бути зруйнований.
Але ближче всього до концепції mindfuck "Форма шаблі". Ми чуємо історію людини зі шрамом від шаблі на обличчі, якого зрадив його друг Вінсент Мун. В кінці розповіді стає зрозуміло, що Мун описував себе збоку, дивився на себе очима своєї жертви, а шрам на обличчі — друк Іуди.
Борхес дає нам підказки — "може бути, і прав Шопенгауер: я — це інше, будь-яка людина — це всі люди". Найчастіше майндфак будується як ефект Расьомону, коли сприйняття історії змінюється в залежності від того, хто розповідає. У кіно досі багато глядачів не до кінця зрозуміли картину "Одного разу в Америці".
Головний діючий герой і оповідач Локшина (Роберт де Ніро) починає і закінчує розповідь прямо з його середини —китайського притону з опіумом. Він тільки що погубив своїх друзів і того, якого любив і якому заздрив одночасно, — Макса (Джеймс Вудс). Локшина згадує дитячі роки і переміщається в старість, але саме там все перевертається з ніг на голову. Це Макс заздрив своєму чесному одному, забрав у нього дівчину, погубив приятелів і виявився живий до кінця вигаданій історії. Придумавши собі таке складне виправдання, Лапша у фіналі картини посміхається блаженною посмішкою. Серджіо Леоне згодом удавано дивувався, чому всі повірили "ненадійному оповідачеві" його фільму.
Смерть як кращий майндфак
Найчастіше mindfuck можна зустріти в картинах, де герой потрапляє в альтернативну реальність. Неважливо, створюють її якісь таємничі корпорації або мова йде про сновидіння. Хоча в "Бійцівському клубі" фантастичні події почалися через нестачу сну.
"Гра", "Відкрий очі" і рімейк "Ванільне небо", "Вічне сяйво чистого розуму", "Шоу Трумена", "Згадати все", "Кабінет доктора Калігарі" — список можна продовжувати і продовжувати. Головне, щоб ні глядач, ні герой спочатку не підозрювали, куди їх заманюють. Втім, час від часу підкидати підказки не забороняється — так в "Солярісі" штучної Харі винахідлива планета забула зробити блискавку на сукні.
Але смерть, звичайно, дає фору будь-яким вигаданим реальності. Перед "Шостим почуттям" в 1993 р. з'явилася картина на ту ж тематику, але набагато глибше — "Проста формальність" Джузеппе Торнаторе.
Письменник Оноф (Жерар Депардьє) виявляє себе в лісі і потрапляє в поліцейську ділянку. Там він дізнається, що скоїв вбивство. Весь фільм намагається згадати, де, коли і кого вбив, а заодно робить ревізію всього свого життя з допомогою немилосердного комісара Леонардо да Вінчі. Тільки до фіналу з'ясовується, що Оноф застрелив самого себе, а поліцейський відділок, як хатинка Баби-Яги, розташований якраз між життям і смертю.
Комісар знає кінець і початок всіх людських історій, його жорстокість, яка здається несправедливою, тепер бачиться єдино можливою. Переглянувши фільм заново, ми побачимо, як тут і там розкидані ключі до головної загадки. Деталі, які здавалися незначними або випадковими, знаходять сенс. До того ж ми знаємо, що сам письменник колись присвоїв собі літературний твір одного — той писав роман на обривках папірців і газет.
Майндфак часто народжується, коли такі уривки складаються в щільний текст. Наприклад, в "Афера Томаса Крауна" цей ефект ми бачимо в самому початку: кожна людина бере участь в операції, знаючи тільки свою функцію, але не маючи поняття про співучасників, ні про цілі. Навіть глядач до кінця не розуміє, що відбувається, хоча бачить всі шматки головоломки. Складається вона лише до кінця заходу.
Хто такий Грегорі Аркадін?
Орсон Уеллс — майстер mindfuck. При цьому практично в кожному його фільмі глядач бачить чи не одного і того ж персонажа, яким одержимі всі інші герої. У більшості випадків Уеллс використовував принцип Расьомону, пред'являючи портрет свого титульного героя з допомогою розповідей багатьох людей. Класичний "Громадянин Кейн" або повний чорного гумору "Третя людина" — кращі зразки цього прийому. Ну а "Містер Аркадін" — ціле полотно, потужна опера без пісень.
Дрібний шахрай Гай Ван Страттен випадково чує ім'я могутнього мільйонера і буквально навпомацки шукає можливість наблизитися до нього. У підсумку отримує від Аркадіна завдання — дістати таємне досьє. Мільйонер зізнається, що страждає амнезією (амнезія — один з прийомів майндфака). У різних куточках світу Ван Страттен знаходить абсолютно неймовірних людей, з допомогою яких складає портрет свого клієнта. Виявляється, що впливовий і поважаний бізнесмен почав свою кар'єру, здавши поліції жінку, яка його любила, і всю його банду. Втім, mindfuck не в цьому, а в пастці Аркадіна: він йшов по слідах найнятого детектива і методично вбивала всіх свідків свого падіння. Тепер підозра копів лежить на Ван Страттене — його бачили з кожним з убитих. Між тим харизма Аркадіна не змінює йому, і навіть Гай, знаючи всю таємницю, хоче бути таким же.
Фабула фільму майже повністю повторюється в "Серце Ангела" Алана Паркера, тільки в головному герої відгомони і Аркадіна, і приватного сищика. Права його рука ніби не знає, що робить ліва. Аркадін продав дияволу всі, крім душі, тому його люблять навіть ті, кого він зрадив. Ангел зазіхав на чужу душу.
У рекламній кампанії "Звичайних підозрюваних" звучало питання, схожий з тим, що мучив героїв фільму Уеллса: хто такий Кайзер Союзі? Тільки режисер фільму Брайан Сінгер використовував протилежний прийом: Союзі сам створює дійсність і своє оточення з того, що знаходиться під рукою. Наче йому дали на якийсь час інструмент Бога і сказали: "Твори".
Виконавець головної ролі Кевін Спейсі двічі перечитав сценарій, перш ніж зрозуміти, чи правильно він зрозумів задум режисера. А інші актори були впевнені, що саме вони відіграють роль Кайзера Союзі. Частково мали рацію — поки ми не дізнаємося, хто, власне, їм є, нам показують частини тіла абсолютно різних виконавців.
Сови не те, чим здаються
Доппельгангер (двійник людини, як правило, втілює його темну сторону) — одна з складових mindfuck. Все це ми можемо знайти в картинах Девіда Лінча: і двійника головного героя (героїні), і відображення дійсності дають про себе знати як в "Малхолланд Драйв", так і "Шосе в нікуди", ну і, звичайно, в "Твін Пікс". З іншого боку, режисер настільки чітко слід теорії Юнга про архетипи "тінь", що підґрунтя знайти все-таки можна.
Інша справа — стрічка Даріо Ардженто "Синдром Стендаля". Дівчина-поліцейський Ганна (Азія Ардженто) піддається жорстокому насильству, намагається прийти в себе, але маніяк слід за нею по п'ятах, попутно вбиваючи знайомих героїні. Вся історія ускладнюється тим, що у панянки горезвісний синдром Стендаля (розлад від споглядання предметів мистецтва, яке супроводжується галюцинаціями). Їй доводиться відвідувати лікаря, присвячуючи його в усі подробиці свого життя.
У якийсь момент з'ясовується, що маніяк давно мертвий, але хто в такому разі знає про кожному кроці Анни, хто переслідує її? Природно, доброзичливий доктор. Після цього відкриття фільм робить ще кілька різких поворотів, поки не стає зрозуміло, що дівчина перейнялася особистістю ґвалтівника і сама стала вбивцею.
Перед нами яскравий приклад mindfuck — глядачеві зав'язали очі і довго водили по лабіринту, тасуючи героїв стрічки, як колоду карт. Чомусь, говорячи про mindfuck-movies, прийнято згадувати "Цей смутний об'єкт бажання" Бунюеля. Але, незважаючи на наявність двох актрис, виконуючих роль однієї жінки, слово "майндфак" тут доречно, якщо згадати те, чим ця дама займалася весь фільм — ґвалтувала мозок головному герою.
У mindfuck-фільмах завжди важливо не тільки сприйняття публікою відбувається на екрані, але і здатність несподівано прозріти до фіналу і побачити все в ясному світлі. Так в "Факультеті" ангелоподобная блондинка виявляється шкідливим прибульцем — і справді фантастичні події стрічки почалися з моменту її прибуття.
У польському "Загадкового пасажира" дивний герой мчить на поїзді геть з міста, де він скоїв якийсь проступок. Можливо, вбивство. Практично весь фільм ми разом з його попутницею бачимо в ньому темну особистість. І тільки в кінці з'ясовується, що перед нами лікар, який не зміг вдало зробити операцію.
В "Китайському кварталі" Поланського персонаж Фей Данауей під звук ляпасів заплутує сищика, називаючи себе то матір'ю, то сестрою однієї з героїнь. Поки не стає зрозуміло, що вона і те й інше одночасно, оскільки завагітніла від власного батька. У "Беовульфі" неможливо позбавити місто від чудовиська з причини того, що його мати теж кожен раз вагітніє — від убивці свого попереднього сина.
У кращих фільмах глядача практично завжди намагаються обдурити. Завдання майндфак-кіно не просто обдурити, але змусити подивитися картину ще кілька разів — вже з новим знанням.
