До поляків в Улан-Батор. Скільки українських мазохістів і імпотентів вилікує безвиз
Один мій популярний в соцмережах один написав – з деякою зарозумілістю – про те, що Європі нема чого боятися українського безвиза, тому що більшість співвітчизників не поїдуть далі Теско. А туди вони і так постійно їздять, і Польща вже навчилася з цим жити і отримувати від цього свій дохід. Я з ним (зверхньо) погодилася. Хоча б тому, що живу в прикордонній області, де рейси до Польщі - на роботу, за товарами і навіть просто в школу – справа звична і буденна.
Але якщо відкинути зверхність, виявиться, що це "маршрутне убозтво", по-перше, закономірно, враховуючи рівень культурного запиту, сформований і виплеканий в рідних пенатах, так і рівень доходу, що не дозволяє зробити більш вільного і далекого вояжу. А по-друге, мова не про тих, хто і так їздив, їздить і буде їздити," - вони і без безвиза чудово справляються. Мова про тих, хто тепер зможе вільно пересуватися по Європі.
Тут, втім, зауваження мого популярного одного знову актуально: ті, хто досі з різних причин не подорожував по Європі, - куди вони поїдуть після скасування візового режиму, чому і навіщо? Чи Не виявиться, що масштаби потенційного "навали" українців на Європу дещо перебільшені? Що не тільки кордони і візовий режим стримували тих, хто досі нікуди не їздив? Що кордони – категорія більшою мірою внутрішня, ніж зовнішня, і безвиз нічого в цьому не змінить?
Більшість випускників радянської школи виростали й виходили в широкий світ з вже майже сформувалася упевненістю в тому, що "нам це не потрібно" - "берег турецький" там, "Дунька в Європі" і т. д.
Для радянського – вічно невиїзного – людини це було щось на зразок самозахисту: не пускають – ну й не дуже хотілося, мовляв. Багато людей щиро вірили в те, що за межами їхнього Великої Країни "все погано" - у жартівливій пісеньці Висоцького про "я до поляків в Улан-Батор" була невелика частка жарту. І навіть коли СРСР закінчився, від людей, які нікуди не їхали, тому що не могли з міркувань вже швидше за фінансовим – часто можна було почути щось на кшталт "чого я там не бачив" і "ми там нікому не потрібні".
Останнє зауваження більшою мірою стосувалося еміграції, але сама фраза дуже вже наочно демонструє специфіку радянського свідомості. Або швидше підсвідомості. Говорили чудово розуміли, що "не потрібні" вони не тільки (і не стільки) "там", скільки "тут" - і саме це викликало внутрішні терзання. Але в душах залишався глибоко вкорінений страх, невпевненість в собі, ксенофобія і нарешті, ворожість до зовнішнього світу, відповідальність за які покладалася на світ, якого ми не потрібні", який нас чомусь не цінує і не поспішає розкривати обійми.
Ця цілком радянська інфантильність успішно експлуатувалася радянським і пострадянським керівництвом. Експлуатується донині в Росії, де, як виявилося, внутрішня закритість і інфантильна готовність пред'являти рахунки світу за власні помилки непогано збереглася. Багатьох дивувало те, що російський середній клас, який встиг поїздити "по Європах" та інших "світів", з такою легкістю "проковтнув" путінську пропаганду і так легко змирився з новою ізоляцією. Але, враховуючи радянсько-шкільний анамнез, нічого дивного в цьому немає. Як казав один мудрий старий, "їздити – ще не означає бачити". Це не означає відкритися, спілкуватися, відчувати і зміцнювати зв'язки, формувати внутрішню потребу і впевненість у тому, що вільне переміщення – це норма. Росіяни в більшості своїй так і залишилися у впевненості, що "там" комусь потрібні тільки їхні гроші. Тому, до речі, вони й нам, українцям, кажуть, що "ми там нікому не потрібні" - у нас, на відміну від них, і грошей-то не так вже й багато. Тобто ми "потрібні там" навіть менше, ніж вони.
Поїздивши "по Європах", багато росіян, перейшовши географічні межі, не подолали внутрішніх. Вони так і залишилися в гетто
І затаїв в душі образу від того, що так і залишилися світу "чужими" (що при комплексі неповноцінності автоматично перекладається як "люди другого сорту"). Ми маємо всі шанси отримати такий же внутрішній досвід. Тому що вихідні умови у нас теж приблизно однакові.
Я пишу "приблизно", тому що все-таки не однакові. Менша кількість грошей і, відповідно, амбіцій, іноді грає позитивну роль. Але справа не тільки в цьому. Європейські маршрути, шляхи і напрямки, освоєні моїми співвітчизниками за роки незалежності, дещо міняють у загальній картині світу. Ілюстрацією можуть служити заздоровні списки, оголошувані в навколишніх церквах на Різдво і Великдень: "А ще молимось за Герберта, Людвіга, Ядвігу, Ніколь, Даніелу..." Малятко Даніелу я знаю - вона приїжджає на літо до бабусі в село з рідної Тоскани. Така кількість мігрантів, яке дала Європі Україна, не могло не розмити уявлення про "потрібності" і "непотрібність". Чи на даному етапі вже швидше "сторонності" та "нечуждости", а це - зовсім інша розмова. І навіть регулярні поїздки "не далі Теско" дещо змінюють світогляд, формуючи звичку і, відповідно, впевненість в тому, що так і повинно бути.
Однак не надто вдалий досвід російської не-інтеграції в європейську глобальність не варто скидати з рахунків як абсолютно непридатний до нас. Різного у нас, на жаль, все ще набагато менше, ніж спільного. А загальна має занадто довгий корінь. Серед наших співвітчизників людей, які нікуди не поїдуть, а якщо і поїдуть, то нічого не побачать, значно більше, ніж хотілося б думати.
Ми всі родом з дитинства, а значить - зі школи. Яка не надто змінилася за роки незалежності в головному – вона як і раніше по-радянськи віднімає нас з глобального світу. Ми залишаємося зверненими всередину себе, націленими "своє", яке не вписується в якесь "спільне", а навпаки, протиставляється. І не те щоб це була політика, вироблена спеціально для української школи, це радянська політика дещо як адаптована "під наше".
Це особливо добре видно на прикладі (не)вивчення іноземної мови. Принцип неизучения залишається в силі. Вже не знаю, хто в цьому винен більше: програми, педагогічні кадри або підручник Карпьюк. Незнання мови – серйозний бар'єр для зарубіжних поїздок і вільного спілкування (не кажучи вже про інтеграцію) "там". Ті, хто не володіють мовою, все ж поїдуть за кордон, буде триматися "руських" маршрутів і сервісів. Де, звичайно, багато "руссо-турісто", але, по-перше, вирішена проблема мови, а по-друге, багато українських туристів виглядають відрізняються від російських "турист" не стільки "руссо", скільки "совьетико".
Незнання мов (хоча б кітчен інгліш) і там, за кордоном, заганяє нас у пострадянський гетто та "братство народів"
Але мовним питанням все не вичерпується. Це тільки верхівка айсберга. Закритість, культивована радянською школою, вкорінена значно глибше – в загальній гуманітарної обмеженості. Ніхто толком не знає, куди їхати, навіщо і взагалі, чи варто витрачатися і напружуватися. В Прагу або Мюнхен – пити пиво, в Париж – плюнути з Ейфелевої вежі, на пляжі Коста-дель-Соль погріти пузо? Все це майже неможливо відрізнити від поїздок "до найближчого Теско". Мало хто з масового українського "среднеклассового" туриста знає, для чого їхати в Європу, що там шукати, на що дивитися. Стопятьсот путівників в інтернеті – переважно реклама.
Але справа навіть не в тому, що випускник середньої української школи нічого не знає про Уффицци, Тейт або Центрі Помпіду. Проблема в тому, що у нього немає вираженого прагнення дізнатися і побачити не обов'язково пам'ятники і твори. Просто інше, відмінне від свого. Ми не просто закриті і зациклені на собі і на своєму – ми не вміє і не бажаємо відкриватися. Ми не знаємо, як це робиться. Ми просто боїмося виходити в світ і тому з легкістю підхоплюємо і повторюємо кліше про те, що "ми там нікому не потрібні". Ми не готові зустрітися з чужим, не готові йому відкритися і з ним спілкуватися і тому ми уникаємо зустрічі. У нас дуже специфічна, мазохістська "зона комфорту", але ми все одно не бажаємо з неї виходити. На цю комунікативну обмеженість (щоб не сказати імпотентність) як і раніше працює наша вже як би нерадянська школа. Фактично це та ж "проблема мови", але на більш глибокому рівні. Практика показує, що той, хто хоче спілкуватися і не боїться цього, мовні бар'єри – невелика перешкода.
Безвиз може стати для українців важливим кроком дорослішання, якщо він ознаменує для нас не тільки і не стільки можливість переміщатися (хоч до Теско, хоч до Колізею, хоч до мюнхенського биргартена), скільки відкритість як таку – відкритість світу, чужого і нового досвіду спілкування. Неважливо, "чи потрібні ми світу". Важливо, щоб він був потрібен нам. Щоб цей досвід допоміг нам змінитися і рухатися далі.
