Кінопідсумки 2025. Оскар на горизонті, вампіри в Міссісіпі та український космос

"Одна битва за іншою"

Цей фільм став найобговорюванішою картиною року — і від нього справді нікуди не подітися, якщо говорити про кіно 2025-го. Новина про те, що один із найшанованіших режисерів сучасності Пол Томас Андерсон, автор "Нафти" та "Примарної нитки", знімає стрічку з незвично великим бюджетом та ще й із Леонардо Ді Капріо в головній ролі, підбадьорила кіноманів ще близько року тому — тепер же нову роботу називають серед найімовірніших претендентів на "Оскар".

Галас на порожньому місці? Аж ніяк. "Битва" і справді є подією сама по собі, і якщо під час перегляду в когось виникало відчуття, що він спостерігає за тим, як твориться новітня історія Голлівуду, — це було цілком правильне відчуття. Когось міг дратувати нав’язливий "революційний" посил картини — але до нього без проблем можна ставитися з тим самим гумором, що й сам Андерсон. Когось міг лякати той факт, що вигадана моторошна Америка у фільмі (сценарій натхненний романом 1990 року "Вайнленд" Томаса Пінчона, одного з королів американського постмодернізму) до болю нагадує сучасні США — але навіть це у фільмі не головне.

Найважливіше в "Битві" — те, з яким небаченим для кінематографа останніх десятиліть відчайдушним запалом герой Ді Капріо на ім’я Боб розшукує свою розумну доньку Віллу (Чейз Інфініті) — опустимо деталі її справжнього походження.

"Бугонія"

Грецький режисер Йоргос Лантімос продовжує залишатися провокативним, дивним і безкомпромісним — уже не кажучи про таку його рису, як плідність. "Бугонія" — третій фільм Лантімоса за два роки, але немає жодних ознак того, що свою чергову роботу майстер знімав нашвидкуруч чи абияк. Навпаки, "Бугонія" є ще одним блискучим результатом натхненної співпраці Лантімоса, Емми Стоун і Джессі Племонса.

Нехай сюжет виглядає дещо простішим, ніж у "Poor Things" чи "Видах доброти", — це навіть іде на користь картині, не дозволяючи знижувати темп. А фінал цієї історії змусить очі полізти на лоба навіть у тих, хто, здавалося, був готовий до будь-якого повороту подій.

Отже, якийсь молодик на ім’я Тедді (Племонс), цілковито зациклений на теоріях змови, викрадає впливову бізнеследі Мішель Фуллер (Стоун), генеральну директорку фармацевтичної корпорації. Тедді свято переконаний, що Мішель — інопланетянка, зусиллями якої Землю буде знищено. Лантімос не був би Лантімосом, якби взявся за таку історію й не залишив на ній свій розмашистий автограф — хай навіть картина і є ремейком південнокорейської чорної комедії "Врятувати зелену планету!".

"Грішники", або Вампіри повертаються

Одним із найпопулярніших фільмів середини дев’яностих був вампірський горор "Від заходу до світанку", знятий Робертом Родрігесом за сценарієм Квентіна Тарантіно. Тридцять років потому вампіри повертаються на екрани під захоплені оплески публіки, що скучила за таким екшном. Ні, режисер Раян Куглер зняв цілком самостійне й оригінальне кіно, яке в чомусь навіть перевершує творіння Родрігеса і Тарантіно, але водночас обидві картини дуже близькі за духом.

Отже, спочатку був блюз. Саме так, адже дія відбувається у 1930-х роках у містечку Кларксдейл, штат Міссісіпі, на батьківщині цієї гіпнотичної (і диявольської, як називали її білі сучасники) музики. "Грішники" просякнуті духом блюзу — і це одна з очевидних переваг фільму.

Двоє чорношкірих братів-близнюків (обох грає Майкл Б. Джордан) повертаються в дельту Міссісіпі з Чикаго, щоб відкрити власний джук-джойнт — місце, де можна грати й слухати блюз, танцювати, їсти та щедро випивати. Уже першої ночі несамовитий, гарчливий блюз привертає увагу місцевих білих вампірів, які припливли Міссісіпі з далекої Ірландії… "Грішники" стали одним із найкасовіших фільмів року — і кіно справді вийшло видовищним.

Фільми, що виправдали надії: "Фінікійська схема", "Міккі 17", "Франкенштейн" і "Ти — космос"

Більшість кіноманів погодиться, що режисера Веса Андерсона цілком можна назвати одним із небагатьох справжніх геніїв сучасного кінематографа — бодай тому, що його неповторну манеру легко впізнати буквально з перших кадрів. Візуальний ряд фільмів перфекціоніста Андерсона, одержимого симетрією та наділеного унікальним смаком і чуттям, — окрема тема; наслідувати його в цьому сенсі абсолютно марно.

Режисер почав відточувати свій стиль під час зйомок третьої картини, "Сімейка Тененбаумів" (2001), а через 13 років, із виходом шедевра "Готель "Ґранд Будапешт"", довів власну манеру до досконалості. З огляду на те, що для Андерсона за честь зніматися "вершкам" Голлівуду, а його сценарії завжди були, м’яко кажучи, небанальними, глядач мав справу зі справжнім святом. Довгоочікуваний "Французький вісник" (2021) лише підтвердив право режисера залишатися небожителем, але наступна робота — "Місто астероїдів" — уже не викликала особливого захвату. Уперше навіть найвідданішим прихильникам Андерсона стало нудно — а чи можуть поєднуватися нудьга і краса?

Що ж, "Фінікійська схема", прем’єра якої відбулася в травні в Каннах, — на сто відсотків "андерсонівський" фільм, але лише в цьому він виявився передбачуваним. До режисера повернулася муза: з притаманною йому витонченістю та гумором він розповідає абсолютно неймовірну історію, залишаючись елегантним навіть тоді, коли опиняється на території безумства, крові та жорстокості. Тон фільму задає блискучий Бенісіо дель Торо в ролі лютої й фактично невбиваної бізнес-фігури Анатоля Корди. Менш ніж за дві години екранного часу йому доведеться не раз дивом вижити, розв’язати безліч бізнес-проблем, а також знайти спільну мову з донькою, яка збирається стати монахинею.

Південнокорейський режисер Пон Джун Хо, який шість років тому прогримів із "Паразитами", взяв тривалу паузу — і повернувся з найнезвичайнішим науково-фантастичним фільмом цього десятиліття, що став ще й справжнім бенефісом Роберта Паттінсона, котрий не втомлюється брати нові вершини. У "Міккі 17" (дія відбувається в не дуже далекому майбутньому) Паттінсон грає того самого Міккі Барнса — жалюгідного невдаху, який заборгував на Землі чималу суму. Йому не залишається нічого іншого, як вирушити з експедицією на далекі планети в ролі витратного матеріалу. Герой Паттінсона раз у раз гине — і щоразу його "друкують" наново на біопринтері. Одного разу чергового Міккі поспіхом відтворили, не переконавшись у смерті попереднього, — і з цього моменту Паттінсону справді є що грати, а спостерігати за його акторськими фокусами — суцільне задоволення.

Не підвів у 2025-му й мексиканський візіонер Ґільєрмо дель Торо. Режисер давно мріяв екранізувати класичний роман Мері Шеллі "Франкенштейн, або Сучасний Прометей" — і нарешті мрія здійснилася. Дель Торо завжди вмів як слід налякати глядача — достатньо згадати його роботи нульових "Лабіринт Фавна" чи "Хребет диявола". Але його фільми ніколи не були просто жахами заради жахів. Режисер розмірковував про природу добра і зла за допомогою простих і зрозумілих образів, перетворюючись на дивовижного сучасного казкаря, і "Франкенштейн" є в цьому сенсі блискучою роботою.

Поза всякою похвалою Оскар Айзек у ролі творця монстра Віктора Франкенштейна, як завжди чудовий австрійський актор Крістоф Вальц у ролі мецената Віктора — Гериха Гарландера. А що стосується виконавця ролі самого чудовиська, Джейкоба Елорді (який кілька років тому зіграв Елвіса Преслі у фільмі Софії Копполи "Прісцилла"), то саме його талант, а не старання гримерів, зробив творіння Віктора Франкенштейна зовсім не таким, яким його очікували побачити прихильники пересічного горору.

Ще одна науково-фантастична картина — український фільм "Ти — космос" (режисер Павло Остріков) — стала приємним сюрпризом. Прем’єра відбулася ще восени 2024 року в Торонто, але в український прокат стрічка вийшла лише в листопаді цього року, ставши вітчизняним кіногітом. Простий і камерний фільм про подвиги космічного далекобійника Андрія (Володимир Кравчук) не міг похвалитися великим бюджетом — тому картина радше нагадує дебют Данкана Джонса "Місяць 2112", ніж умовний "Інтерстеллар". Але головне — попри те, що це фільм про виживання в космосі, стрічка вийшла цілком і наскрізь українською, і справа тут не лише в колоритних діалогах Андрія з роботом Максимом.

Розчарування року — "Велика смілива красива подорож"

Шанувальники Марґо Роббі та Коліна Фаррелла покладали великі надії на фентезійний фільм "Велика смілива красива подорож" режисера Коґонади. Зрештою, Роббі після шаленого успіху "Барбі" взяла невелику паузу, Фаррелл теж дозволив собі заслужений відпочинок, знявшись у чудовій картині "Банші Інішеріна" та серіалах "Пінгвін" і "Шугар".

Здавалося, що у 2025-му актори перебувають на піку кар’єри, а "Подорож" має стати черговим беззаперечним успіхом — і творчим, і комерційним. Але вийшло з точністю до навпаки: те, що могло бути справді "красивою подорожжю", на практиці виявилося лінивою прогулянкою двох суперзірок, які всім своїм виглядом демонстрували, що мріють опинитися будь-де, тільки не на знімальному майданчику в компанії одне одного.

Сама ідея була доволі непоганою — і за більш виразної та сміливої режисури фільм мав усі шанси піти шляхом такого шедевра, як "Вічне сяйво чистого розуму" Мішеля Ґондрі з Джимом Керрі та Кейт Вінслет (2004). Але сценарист "Подорожі" Сетт Рейс — аж ніяк не Чарлі Кауфман, невиразні діалоги залишали бажати кращого, і цікава задумка так і не була реалізована повною мірою.

За сюжетом герої "Подорожі" Девід (Фаррелл) і Сара (Роббі) знайомляться на весіллі спільних друзів. На саме свято вони приїхали здалеку, орендованими автівками, з GPS-навігацією, яка поводиться вкрай дивно. А саме — система робить усе, щоб Девід і Сара познайомилися ближче, попри те що обидва давно розчарувалися в романтичних стосунках і фактично поставили хрест на власному особистому житті.

Час від часу на їхньому шляху з’являються магічні двері — увійшовши в них, пара по черзі потрапляє в минуле, у найвизначальніші моменти свого життя. Так, герой Фаррелла знову змушений зізнатися в коханні своїй однокласниці — щоб знову отримати відмову, а героїня Роббі опиняється в палаті вмираючої матері…

Усе це звучить інтригуюче, але на екрані жодного дива не відбувається — точніше, творці фільму примудрилися перетворити магію на щось абсолютно буденне й навіть тужливе. Ба більше, замість очікуваної акторської "хімії" між Роббі та Фарреллом відчувався навіть не холодок байдужості, а справжній вакуум.