Кінець епохи щирості. Чому нас навчила Емі Вайнгаус

Взагалі-то цього липня у меломанів всього світу був ще один привід згадати про Емі Вайнгаус. Річ у тім, що легендарні "Ролінг Стоунз", найшанованіша і найдовгограюча група на планеті, записали кавер пісні Емі "You Know I'm No Good" для свого нового альбому під назвою "Foreign Tongues" — він вийшов на початку місяця.

Продюсер Ендрю Вотт нагадав "Стоунз" про ті часи, коли вони виконували безліч каверів – і справді, аж до 1966 року левову частку записів групи складала пісні, написані іншими авторами, як правило, це були блюзові або соул-номери. Мік Джаггер завжди був небайдужий до творчості Вайнгаус – зрештою, він заспівав дуетом з Емі ще 2007-го року, коли співачка вийшла на сцену до "Стоунз" під час їхнього виступу на острові Вайт. Тоді Джаггер і Вайнгаус виконали класичний хіт соул-легенд "The Temptations", пісню "Ain't too Proud to Beg" ("Стоунз" записали свою версію в 1974-му для альбому "It's Only Rock'n'Roll") – з тих пір пісні самої Вайнгаус встигли стати визнаною сучасною класикою.

Джаггер зіграв на губній гармоніці програш, який на оригінальному записі Емі грали духові, трохи змінив текст, щоб його можна було співати від імені "бідного" чоловіка — у результаті вийшов один із найкращих треків нового альбому "Ролінг Стоунз", що красується в самому його центрі. Звичайно ж, насамперед це данина поваги співачці, яку світ втратив надто рано – і яка встигла заспівати надто мало.

"Клуб 27"

Як відомо, Емі Вайнгаус стала ще однією учасницею сумнозвісного "Клубу 27" — приєднавшись, серед інших, до Джімі Гендрікса, Дженіс Джоплін і Курта Кобейна. Але всі ці музиканти – у шістдесяті та дев'яності роки минулого століття – встигли записати як мінімум три повноцінні студійні альбоми до своєї смерті у рокові 27 років. Емі ж вистачило лише на два диски – вона так і не змогла зібратися та розпочати повноцінну роботу над альбомом, який став би якимось сиквелом "Back to Black", диска, який прославив її 2006-го, двадцять років тому.

Своє останнє літо Емі Вайнгаус розпочала з невеликого туру – у червні 2011-го вона виступала у Белграді. Концерт виявився найневдалішим у її кар'єрі – Емі була дуже нетвереза, ледве стояла на ногах, насилу згадувала слова власних пісень і не могла як слід представити учасників своєї групи публіці. Виступ завершився набагато раніше запланованого часу – Емі було просто освистано. Наступні намічені концерти у Стамбулі та Афінах скасували, після чого, вже наприкінці червня, було оголошено про скасування всього туру. Вайнгаус повернулася до Лондона — щоб спробувати отямитися.

За кілька днів до смерті вона востаннє з'явилася на публіці – 20 липня 2011 року Емі вийшла на сцену лондонської концертної зали "Roundhouse", щоб підтримати свою хрещену дочку Діон Бромфілд, яка на той час була 15-річною співачкою-початківицею. Через три дні охоронець виявив Емі бездиханою у власній спальні – було близько третьої години пополудні, прибула швидка, але було вже надто пізно. Восени стало відомо, що рівень алкоголю в крові Емі на момент її смерті був надто високий.

Інша Емі на самому початку

Початок кар'єри Емі Вайгаус зовсім не віщував такого сумного та трагічного кінця. Вона була амбітною і цілеспрямованою єврейською дівчиною з норовистим характером і знала собі ціну. Емі росла в музичній сім'ї — її батько Мітч заробляв на життя, розвозячи пасажирів у своєму таксі, проте при цьому він любив співати і міг чудово наслідувати своїх кумирів, легендарних крунерів Френка Сінатру і Тоні Беннетта (незадовго до своєї смерті Емі запише дует з останнім з них). Але що ще важливіше, бабуся Емі по материнській лінії, з якою вони були дуже близькі, співала професійно – вона не лише виступала у лондонських клубах, а й навіть якийсь час зустрічалася з одним із перших британських джазменів, саксофоністом Ронні Скоттом.

Молода Емі любила джаз — і це відрізняло її від подружок і однолітків, з якими вона росла в дев'яності. Уайнхаус мало цікавила модна на той час музика — європейське клубне техно і трохи пізніше бритпоп в особі "Oasis", "Blur" та "Pulp". Вона воліла слухати записи божевільного генія, піаніста Телоніуса Монка, а також любила джазових співачок п'ятдесятих-шістдесятих. Пізніше багато хто порівнював Емі з Біллі Холлідей — маючи на увазі і голос, і долю — проте сама Уайнхаус віддавала перевагу записам Сари Воан і Ніни Сімон.

Коли Емі виповнилося дев'ять років, її батьки розлучилися — коли вона стала перетворюватися на підлітка, у неї почалися періоди затяжних депресій. У той же час Емі позичила у брата гітару – і почала писати власні пісні просто тому, що Вайнгаус не влаштовувало те, що їй пропонували телевізор і радіо.

Пісні у дівчини виходили саме тоді, коли на душі шкрябали кішки – депресивний стан був не лише мукою, а й натхненням. Коли ж Емі відчувала себе щасливою, у неї просто не було приводу і стимулу для того, щоб братися за гітару і складати рядок за рядком — як правило, зізнаючись у своїх помилках. А ще Вайнгаус мала шткарну харизму — насправді, їй не коштувало великих зусиль отримати перший великий контракт з великим лейблом "Island" на початку нульових. Емі просто з'явилася в офіс лейбла і заспівала кілька пісень, примостившись із гітарою на дивані — продюсери побачили перед собою особистість, а не безмовну заручницю індустрії на кшталт Брітні Спірс, тодішньої принцеси поп-музики. Контракт було укладено – і Емі записала свій дебютний альбом, диск "Frank", що вийшов 2003-го року.

Поклавши руку на серце, "Frank" насправді не був визначним альбомом. Все ті ж продюсери з лейблу все-таки не стали надто ризикувати і аранжували пісні Емі досить стандартним для того часу способом — рівний електронний біт зводив нанівець майже всі зусилля Вайнгаус бути оригінальною. Однак голос у Емі і справді був особливий — він нагадував манеру всіх її улюблених "олдскульних" співачок одночасно, і при цьому вирізнявся яскравою індивідуальністю. Диск розійшовся в рідній Британії вражаючим мільйонним тиражем, отримав престижну нагороду Ivor Novello – проте Емі була глибоко розчарована першим досвідом. Пізніше Вайнгаус зізнавалася, що вона навіть не має екземпляра власного дебюту в домашній колекції – їй було просто соромно за цей запис.

"Back to Black"

До студії Емі повернулася лише за кілька років – і за цей час змінилося дуже багато. Емі купила квартиру в лондонському районі Камден-Таун, з головою поринула у місцеву музичну тусовку, завела дружбу з головним скандалістом того часу, учасником гурту "The Libertines" Пітером Догерті, але найголовніше – вона без пам'яті закохалася, вперше у житті. Її обранцем став молодий чоловік на ім'я Блейк Філдер — Емі завжди подобалися "погані хлопці", а Блейк був саме з цієї породи. Його єдиним талантом була здатність "висіти" цілодобово безперервно — як правило, за чужий рахунок. Але Емі любила проводити час у компанії Блейка. Одного разу він її покинув, вирішивши повернутися до колишньої подружки — та мала більш поступливий характер, ніж Вайнгаус. Збита з пантелику, розгублена і приголомшена Емі за лічені дні написала пісні для свого другого альбому – і відразу розпочала запис разом із продюсером Марком Ронсоном.

Альбом "Back to Black", випущений восени 2006-го року, став сенсацією і зробив Емі світовою зіркою — Ронсон примудрився зробити звук, який нагадував соул-записи шістдесятих, проте залишався ультрасучасним. Але головною перевагою диску були самі пісні, написані Емі – болісно щирі, проникливі і при цьому яскраві та хітові. На той час ще купували компакт-диски — і альбом розійшовся тиражем у кілька мільйонів екземплярів, що зараз за часів стримінгу уявити вкрай складно.

Часи й справді змінилися. Представниці нинішньої аристократії жіночої поп-музики – Тейлор Свіфт, Сабріна Карпентер, Олівія Родріго, Аріана Гранде та Грейсі Абрамс – теж вигадують і співають про розбиті серця, але при цьому не йдуть у запої та ведуть виключно здоровий спосіб життя. Чи вірити їхнім пісням – справа слухача, але схоже, Емі Вайнгаус була останньою співачкою, яка вважала, що автор має обов'язково принести себе в жертву власній музиці.