• USD 39.8
  • EUR 42.3
  • GBP 49
Спецпроєкти

Найкращі дебютні альбоми. Як розпочинали свій шлях у музиці Led Zeppelin, The Doors та Pink Floyd

55 років тому, 31 березня 1969-го року, на прилавках британських музичних магазинів з'явився дебютний альбом одного з найшанованіших гуртів в історії музики – однойменна платівка "Led Zeppelin". Ми згадуємо обставини запису легендарного альбому, а також інші класичні дебюти, які тільки кращають з часом

Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Led Zeppelin

Той самий перший альбом "Лед Зепелін", можливо, не відкривав нових дверей і не створював нових жанрів — але він зробив щось суттєвіше і навіть магічніше. Ця платівка остаточно міфологізувала рок-музику, перетворивши її на справжній культ. У той час, поки існувала група — наймасовіший культ на планеті і найпривабливіший міф.

На той час, коли вийшов перший "ЛЗ", на полицях меломанів вже стояли альбоми Джімі Гендрікса і гурту "Cream" — і там уже можна було почути майже все, чим незабаром займатимуться Джиммі Пейдж, Роберт Плант, Джон Пол Джонс та Джон Бонем. Більше того, у 1968-му році вже встигла вийти перша платівка гурту Джеффа Бека (колишнього колеги Пейджа за колективом "The Yardbirds"), альбом під назвою "Truth" — і там уже буйним цвітом росли ідеї, які пустили коріння і на першій платівці "Зепелін". До того ж 1968-го випустив свій дебютний альбом гурт "Free" з вокалістом Полом Роджерсом – і їх обтяжений блюз-рок теж був далеко не кімнатної температури.

Але! Перший альбом "ЛЗ" був досконалим у всіх сенсах записом — всі компоненти якого були найвищої якості. Така музика справді народжується лише один раз – цей трюк повторити неможливо. Адже вона могла бути записана з зовсім іншими музикантами — або взагалі не бути записана, якби гурт "The Yardbirds" продовжував би існувати без особливих злетів та падінь.

Але згадані "The Yardbirds" розпалися влітку 1968 року — коли з групи пішли вокаліст Кіт Рельф і барабанщик Джим Маккарті, а ритм-гітарист Кріс Дреджа вважав за краще зайнятися фотографією (забігаючи наперед, саме він сфотографував учасників "ЛЗ" для задньої обкладинки дебюту). У 24-річного Джиммі Пейджа залишилися на руках права на назву – а ще зобов'язання, оскільки група мала відіграти ще запланований тур Скандинавією.

Загалом сама ситуація окриляла Джиммі. "The Yardbirds" мав чудового менеджера Пітера Гранта, який залишався з Пейджем — вони чудово ладнали. Грант нікому не давав спуску в шоу-бізнесі і на нього зважали — Пейдж мав щастя мати повну творчу свободу. Тепер він нарешті мав можливість створити свою, ідеальну групу – після довгих років животіння на посаді сесійного гітариста в лондонських студіях та кількох років гри в The Yardbirds, які були чудовим колективом у середині шістдесятих, але не справлялися з новими часами.

Спочатку Джиммі запропонував співпрацю Джон Пол Джонсу — який, як і він сам, рік за роком був сесійним музикантом, будучи прекрасним басистом, відмінним клавішником, а також ще й відмінним аранжувальником струнних (саме Джон Пол Джонс зробив аранжування небесної краси оркестрової партії для пісні "Ролінг Стоунз" "She's a Rainbow" у 1967-му). Тепер треба було знайти вокаліста та барабанщика.

Реклама на dsnews.ua

Пейдж натякнув про вакантне місце фронтмена співаку Террі Ріду — але той, будучи людиною норовливою, відмовився. Натомість назвав ім'я хлопця – Роберт Плант, який співає десь у Бірмінгемі та наполегливо порадив Джиммі на нього поглянути. Пейдж мав вільний час, він вірив Ріду – і вирушив до Бірмінгема.

Як тільки Пейдж побачив і почув Роберта, стало зрозуміло — пошуки вокаліста закінчено. Плант якраз співав із гуртом із не найвдалішою назвою Hobbstweedle хіт каліфорнійських хіпі "Jefferson Airplane", пісню "Somebody to Love" — і Джиммі не тільки захопився, а й задумався. Якщо цей хлопець так співає і так виглядає, то чому він досі не зірка? Може, у нього щось із головою чи з ним неможливо працювати? Загалом, Пейдж запропонував Роберту місце у своїй групі — а заразом запросив пожити деякий час у своєму плавучому будинку на Темзі, просто щоб пізнати його краще.

Виявилося, що у Пейджа і Планта маса спільного в музичних уподобаннях – Роберт взагалі вразив Джиммі своїм знанням не тільки блюзу, а й взагалі всього вартісного з того, що виробляла Америка в музичному плані за останні півстоліття, закінчуючи його захопленням сучасною каліфорнійською психоделією. Зрозуміло, те, що відбувалося в рідній Британії, теж не вислизало від вуха Планта, налаштованого на все найновіше.

Роберт, у свою чергу, запропонував Пейджу барабанщика — свого старого друга Джона Бонема. Джиммі вже беззастережно вірив у дива — і Бонем справді виявився саме тим гераклоподібним катувальником барабанної установки, про яких народжувалися і завжди народжуватимуться легенди. Четвірка музикантів зовсім небагато порепетирувала, переконалася в позамежній хімії, що виникла між ними та підсилювачами їхніх інструментів – і вирушила на гастролі, що давно маячили на горизонті перед Пейджем по Скандинавії, як гурт "The New Yardbirds".

Повернувшись до Лондона, гурт поспішив у "Olympic Studios" — записувати цей перший альбом. Більшість матеріалу було складено просто на гастролях, пісні відразу пробувалися на сцені – і потрібно було якнайшвидше все це записувати, поки весь адреналін ще не випарувався з крові. Платівка була записана всього за 36 годин – і не тільки через бажання якнайшвидше висловитися, але й через те, що під час запису у "Лед Зепелін" (назва була вже придумана) ще не було контракту з лейблом, тому всі витрати Пейдж та менеджер Пітер Грант оплачували зі своєї кишені.

Що робить цей дебют таким великим – окрім небаченої майстерності всіх чотирьох музикантів та самих пісень? Відповідь – те, як Джиммі Пейдж продюсував запис. Саме завдяки його майстерній та новаторській продюсерській роботі однойменний альбом "Led Zeppelin" звучить не просто сучасно — з огляду на будь-які часи та віяння. Він звучить просто поза часом.

Пейдж, який у свої двадцять із гаком вже набрався досвіду в студіях, використав підхід, який він сам називав "відстань народжує глибину". Якщо раніше, як правило, мікрофони розставлялися безпосередньо перед підсилювачами — то тепер, за задумом Джиммі, деякі з мікрофонів встановлювалися на досить великій відстані до шести метрів. Крім цього, завдяки нехитрим маніпуляціям з магнітофонною плівкою іноді відлуння при відтворенні виникало не після, а до того, через що воно виникало — так званий ефект "зворотної луни" можна почути, наприклад, наприкінці треку "You Shook Me".

Що ж до самих пісень, від "Good Times, Bad Times" до "How Many More Times" — хоча це були вже не просто пісні, це були міцні, часом величні конструкції, споруджені руками музикантів і голосом Планта — то, звичайно, раніше це був блюз. Але цей блюз виявився настільки переосмисленим і переінакшеним, що назва у нього могла бути тільки одна — "Лед Зепелін".

"The Doors"

У 1966-му році лос-анджелеські "The Doors" були одним із найнезвичайніших гуртів не тільки Каліфорнії, в якій на той час тисячі колективів грали одні й ті самі пісні по гаражах, а й усієї Америки. На барабанах у них грав Джон Денсмор, людина, що надихалася джазом, на гітарі – Роббі Крігер, який взагалі до останнього вважав за краще грати фламенко, а блюзом та грою на електрогітарі захопився лише за кілька місяців до того, як приєднався до інших. Що ж до клавішних, то за електроорганом сидів настільки майстерний молодик на ім'я Рей Манзарек, що навіть басиста групі не потрібно – всі партії басу Рей виконував лівою рукою.

Ну а вокалістом у групі був хлопець на ім'я Джим Моррісон — дуже дивний і дуже харизматичний, він взагалі був поетом і невдалим кінематографістом, а до того, як стати частиною "The Doors" співав не більше, ніж будь-який інший обиватель. Але маючи за спиною групу, спочатку сором'язливий на публіці Джим раптом став одним із найкращих співаків свого покоління – і одним із найкращих фронтменів в історії.

1966-го група підписала контракт із лейблом "Electra" — після того, як у серпні на їхні концерти в клубі "Whiskey a Go Go" на Сансет-стрип заглянули президент лейблу Джек Гольцман та саундпродюсер Пол Ротшильд. Музикантів їм порадив лідер гурту "Love" Артур Лі, які вже встигли випустити на "Електрі" свою платівку — можливо, тому потім Моррісон називав і справді чудових "Love" одним зі своїх улюблених гуртів, поряд з "Beach Boys" та британцями " The Kinks".

"The Doors" одразу ж кинулися до студії — записувати перший альбом, тим більше, що концертів у них поменшало. Справа в тому, що Джима і компанію щойно вигнали зі згаданого клубу за скандальне виконання пісні "The End", в якій вже були ті самі рядки, натхненні міфом про царя Едіпа ("Father? — Yes, son." — І далі по тексту).

Гурт записувався в студії "Sunset Sound" у Голлівуді – студії, яку у п'ятдесятих відкрив директор звукозапису Волта Діснея на його прохання. Пол Ротшильд заборонив Роббі Крігеру використовувати будь-які гітарні ефекти та "примочки" — що зробило звук групи ще більш несхожим на решту. До того ж, група активно використовувала чудову луно-камеру, що була в студії, що робило звучання записуваної музики одночасно таємничим і урочистим.

Перший трек, "Break On Through (To The Other Side)", вкарбовувався у свідомість і пам'ять назавжди. Вступ Денсмора в стилі боса-нова (все ще популярного серед джазменів), гітарна партія Крігера, натхненна кавером "Paul Butterfield Blues Band" на "Shake Your Money Maker" блюзмена Елмора Джеймса, приголомшливий орган Манзарека… А ще Моррісон, який викрикував свої вірші так, ніби від цього залежить не тільки його життя, а й доля всього людства і те, скільки в Лос-Анджелесі залишиться барів.

І це був лише початок. Класична "Light My Fire", один із найяскравіших спалахів в історії поп-музики двадцятого століття, чудово-іронічна версія "Alabama Song" Курта Вайля на вірші Бертольда Брехта і та сама "The End". Остання починалася як проста любовна пісня про розлучення і перетворилася на одного з найпрекрасніших монстрів, коли-небудь зіграних музикантами на піку натхнення. З такою впевненістю, як це зробили на своєму однойменному дебюті The Doors, про себе не заявляла ще жодна група.

"The Velvet Underground and Nico"

Якщо "The Doors" сприймалися чужинцями серед хіпі, то справжнісінькими музичними відщепенцями в шістдесятих був гурт з Нью-Йорка під назвою "The Velvet Underground". Гітарист і вокаліст Лу Рід писав пісні про такі речі, яких навіть Боб Ділан торкався якщо не з огидою, то з побоюванням – це була справжня поезія нью-йоркських вулиць. Точніше, проза – Лу завжди ставив за мету писати такі тексти для поп-пісні, які були б не гіршими за хорошу розповідь. У гурту була дівчина-ударниця, Морін Такер, з вельми своєрідною манерою гри, а за бас відповідала людина з класичною музичною освітою, божевільний з Вельсу на ім'я Джон Кейл – що важливо, він грав ще й на альті.

На них звернув увагу Енді Воргол – і сплатив запис першого альбому, призначивши себе на роль продюсера. Крім цього, Воргол запросив до складу "The Velvet Underground" німецьку модель та співачку Ніко – що додало їхній музиці несподіваної крижаної принади. Насправді "продюсування" Воргола полягало в тому, щоб не заважати групі здійснювати в студії задумане — а задуманий і здійснений був справжній акт вандалізму над тим нудотним, фальшивим і наївним, що спостерігалося в культурі того часу.

Насправді, дебютний альбом "The Velvet Underground", що містив таку пісенну класику ХХ століття, як "I'm Waiting for the Man" та "Venus in Furs" — це початок всього "альтернативного" року. Будь-який жанр, що не вписується в стандартний набір цінностей, від панку до "нойзу" — бере початок тут, на цій платівці. Насправді перший альбом гурту не такий уже й похмурий і деструктивний – зрештою, тут звучить одна з найніжніших пісень Лу Ріда, "I'll Be Your Mirror". Але не ніжність робить цю платівку великою – а рішучість та безстрашність.

"The Piper at the Gates of Dawn"

Наріжний камінь британської психоделії, дебютний альбом "Pink Floyd" під назвою "Волинник біля воріт зорі" (реверанс на честь "Вітру в вербах" Кеннета Грема, улюбленої дитячої книги тодішнього беззаперечного лідера гурту, Сіда Барретта) — абсолютно особливе явище. Цю платівку навіть із великою натяжкою можна вважати частиною легендарної дискографії "Пінк Флойд" — настільки не схоже все, що на ній записано, на подальші твори гурту.

Пояснюється все просто – саме Сід Барретт, що залишив групу вже наступного року після виходу альбому, 1968-го, був автором практично всього матеріалу дебюту. І якщо концерти гурту в лондонському контркультурному клубі "UFO" були справжніми психоделічними месами і складалися з тривалих імпровізацій у вільній формі, за потужної підтримки світлового шоу – то у студії спостерігалася дещо інша картина.

"Флойд" підписали контракт із найбільшою британською фірмою "EMI" у лютому 1967-го року. У прес-релізі лейбл поспішив запевнити журналістів у тому, що група не має уявлення, що таке "психоделічний поп" і не збирається за допомогою своєї музики галюциногенним чином впливати на слухачів. І справді — продюсер запису Норман Сміт (до цього колишній інженером у "Бітлз") як міг переконав групу бути в студії зібранішими, милосерднішими і лаконічнішими, ніж на сцені. Робив він це своєрідним, але дієвим способом – будучи сам піаністом, він починав грати не надто хитромудрі мелодії і запрошував групу приєднатися.

"Флойд" дійсно стали мислити інакше, і навіть центральний психоделічний опус альбому, трек "Interstellar Overdrive" з найпотужнішим гітарним рифом Барретта при уважнішому вивченні виявиться ретельно продуманою і не менш ретельно намальованою картиною з безліччю врахованих нюансів.

Але головне в цій платівці не згадана композиція і космічне диво, що навіть не відкриває альбом, під назвою "Astronomy Domine". Найцінніше — це зворушливі коротенькі номери, від "Matilda Mother" до "Bike", в яких Барретт був однаково по-дитячому відкритий перед слухачами і нескінченно образний і загадковий. Ці пісні давали альбому особливий смак – і нічого подібно до поп-музики не знала ні до, ні після виходу цього чудового дебюту.

    Реклама на dsnews.ua