Музика, що не старіє. Як Леннон і Стіві Вандер записували свої головні альбоми

Насправді сольна кар'єра Джона Леннона починалася дуже дивним чином. Але в 1968 році, за два роки до остаточного розпаду "Бітлз" (саме тоді вийшла його перша сольна платівка, що являла собою кошмарний звуковий колаж, записаний разом із Йоко Оно), Леннон вже міг дозволити собі будь-яку екстравагантну витівку. Зрештою, він був одним із найвідоміших людей на планеті, не потребував грошей і був абсолютно незалежним від чужої думки. Публіка вже давно вважала Джона найнепростішим бітлом — те, що від Джона можна очікувати всього, що завгодно, стало остаточно зрозумілим ще 1966-го.

Влітку того року у Штатах вибухнув грандіозний скандал — після того, як місцевий журнал для фанів "Бітлз" передрукував інтерв'ю, яке Леннон дав в Англії британській журналістці Морін Клів.

Бітли товаришували з Морін, яка писала про них від того самого моменту, коли вони остаточно перебралися з Ліверпуля до Лондона 1963-го. Музиканти завжди почувалися спокійно в компанії Клів (за чутками, у Джона навіть був роман із журналісткою — і саме цій любовній пригоді нібито була присвячена пісня "Norwegian Wood", написана 1965-го), тому дозволяли собі у спілкуванні з нею те, що називається "роздумом вголос". У тому злощасному інтерв'ю Леннон, розмірковуючи про християнство і сучасну церкву, побіжно помітив, що "Бітлз" зараз популярніші, ніж Ісус Христос". У Британії на цю фразу ніхто не звернув уваги.

Але в Америці, особливо на консервативному Півдні, почалися масові демонстрації й акції протесту проти того, що дозволяють собі битли, які "зарвалися". Усе це набувало загрозливого характеру. Протестувальники палили гігантські вогнища з бітлівських платівок (якщо у когось їх не було, доводилося купувати, тож навіть у цьому випадку високі місця в американському хіт-параді групі були забезпечені), водночас на радіостанції надходили дзвінки з погрозами фізичної розправи — того літа ось-ось мали розпочатися чергові гастролі "Бітлз" Штатами, а на Півдні вони зазвичай виступали на відкритих майданчиках.

Тоді Леннону довелося вибачитися на спеціально скликаній конференції — він зробив це гідно, пояснивши, що фраза була вирвана з контексту, і що якби він сказав, що "телебачення зараз популярніше за Ісуса", все зійшло б з його рук. Леннон, скриплячи зубами, вибачився, але поклявся собі, що більше ніколи не принижуватиметься перед пресою і не йтиме на поводу в суспільства.

Наприкінці того ж 1966-го Леннон познайомився з японською художницею-авангардисткою Йоко Оно, а вже навесні 1968-го, перебуваючи разом з рештою бітлів в Індії, Леннон зрозумів, що по вуха закоханий у неї — Йоко регулярно надсилала йому листи до Рішикеша. Повернувшись до Лондона, Джон відразу запросив Йоко до себе, до заміського будинку Кенвуд — його дружина Синтія на той час відпочивала в Європі. Йоко залишилася на ніч — саме тоді, перед тим як на світанку звалитися в ліжко, пара записала все те, що восени вийде як звуковий колаж під назвою "Unfinished Music no.1: Two Virgins" ("Незакінчена музика номер 1: Двоє незайманих").

На обкладинці сольного альбому Леннона Йоко та Джон красувалися повністю оголеними на повний зріст — екземпляри довелося додатково пакувати у спеціальні коричневі пакети. Музики як такої на платівці зовсім не спостерігалося — альбом якщо й купували, то через скандальну обкладинку. Наступні два релізи Джона і Йоко ("Unfinished Music no.2: Life with Lions" і "Wedding Album") теж не мали жодної музичної цінності, і купували їх тільки затяті колекціонери й бітломани, що зовсім вижили з розуму.

Проте сам Леннон не збирався прощатися з розумом остаточно. Пройшовши курс у американського психолога та психотерапевта Артура Янова, Джон глянув своїм демонам в обличчя — і написав без перебільшення геніальні пісні, що увійшли до його першої "справжньої" сольної платівки, епохального альбому "John Lennon/Plastic Ono Band".

Цей альбом звучав суворо, безкомпромісно і в якомусь сенсі "по-спартанськи" — тільки вокал, гітара і фортепіано Леннона, бас Клауса Вурманна (старого приятеля "Бітлз" часів їхніх клубних гастролей у Гамбурзі на самому початку шістдесятих) і ударні Рінго Старра. Платівка заслужено мала успіх — "John Lennon/Plastic Ono Band" увійшов у першу десятку в хіт-парадах Великобританії та Штатів, але все-таки шокуючу відвертість платівки широка публіка сприймала з певними зусиллями.

Саме тому свій наступний альбом Леннон вирішив зробити більш зручним, або, за його словами, "вкритим глазур'ю". Нова платівка записувалася влітку 1971 року в домашній студії Джона, яку він обладнав у своєму маєтку Тіттенхерст, графство Беркшир.

Цього разу Леннону не хотілося їздити до Лондона на сесії звукозапису в студії "EMI" на Еббі-роуд — натомість він запросив провідних сесіонних музикантів того часу до себе за місто. У записі брали участь барабанщики Джим Кельтнер і Алан Уайт (майбутній учасник легендарної прог-рокової групи "Yes"), чудовий клавішник Нікі Хопкінс, той самий Клаус Вурманн — а також ще один ексбітл, Джордж Харрісон, який якраз пожинав плоди тріумфального Muss.

Робота тривала в максимально неформальній обстановці — музиканти збиралися в другій половині дня, обідали у великій, але затишній їдальні (їжа була простою — яєчня, квасоля, англійські сосиски та тости, які запивалися величезною кількістю чаю), після чого вже ближче до вечора приймалися за запис у підвальному приміщенні. Студія була обладнана найсучаснішою апаратурою, але Леннон був надто нетерплячим — уже в процесі запису інженери все ще поралися з проводами та намагалися як слід підключити мікшерський пульт. Студійна робота ввечері й уночі, проте, не заважала Леннону займатися господарськими справами вдень — на території маєтку було досить велике штучне озеро, і Джон горів бажанням спорудити на острівці посеред водоймища дерев'яний будиночок. Леннон запросив будівельників і був присутнім на всіх етапах робіт.

Непроханий гість

Іноді в Тіттенхерсті опинялися і непрохані гості — так, одного ранку на територію садиби проник молодий американець на ім'я Курт Клаудіо. Він мав неохайний вигляд і був не зовсім у собі — Клаудіо переконав себе, що всі пісні, написані Ленноном, звернені особисто до нього. Садівник збирався викликати поліцію, але Джон не дав цього зробити — музикант близько 20 хвилин розмовляв із хлопцем на порозі будинку, переконуючи його в тому, що пісні він пише про себе самого і в кращому разі — про Йоко, якщо це твір про кохання. Клаудіо нагодували все в тій самій їдальні, після чого молодик нарешті поїхав.

Пісні нового альбому, проте, не були творами виключно про внутрішній світ Леннона та його переживання. Заголовна пісня платівки, легендарна "Imagine", була з одного боку утопічною мрійливою композицією про ідеальний світ, а з іншого — досить провокаційною заявою, в якій Леннон закликав уявити, що "немає жодних релігій" (він не забув гіркого "християнського досвіду" п'ятирічної давнини).

Джон поливав брудом політиків у пісні "Gimme Some Truth", чесно співав про свій ревнивий характер у "Jealous Guy" (пісня була прикрашена відмінною партією на фортепіано Хопкінса і струнними, які були записані вже в Нью-Йорку) і звертався особисто до Пола Маккартні (пісня "How Do You Sleep?" з її їдким текстом і пекучим соло на слайд-гітарі Джорджа Харрісона була написана в період словесної війни між Джоном і Полом після розпаду "Бітлз").

Пісні були змістовними та зовсім не легковажними — але завдяки продуманим, доступним аранжуванням і яскравій мелодиці вони сприймалися аудиторією як комерційний поп-роковий продукт. Джон Леннон досяг своєї мети — альбом "Imagine" очолив чарти по обидва боки океану і досі залишається одним із найвідоміших і найслуханіших дисків в історії музики. На той час, коли альбом зайняв перші місця, Джон і Йоко вже переїхали до Нью-Йорка, оселившись у невеликій квартирі в богемному кварталі Грінвіч-Віллідж — до Англії Леннон так і не повернувся.

Чудо Стіві Вандера

У першій половині 70-х років подорослішалий Стіві Вандер (свою дебютну платівку Стіві записав ще на початку 60-х, йому було 12 років) видав цілу серію відмінних альбомів, кожен з яких можна було назвати практично ідеальним — йдеться про такі класичні диски, як "Music of My Mind", "Ins First Finale". Ці альбоми були еталоном ультрасучасного міського "соулу" — Стіві був не лише мелодистом від Бога, а ще й чудовим клавішником, першопрохідником у всьому, що стосувалося синтезаторів ранніх моделей та електричного піаніно.

1973-го Стіві потрапив в автокатастрофу і пролежав у комі чотири дні — він одужав і багато чого переосмислив, наслідком чого став згаданий альбом "Fulfillingness' First Finale", який звучав похмуріше за попередні роботи. У середині десятиліття Вандер всерйоз задумався про те, щоб кинути музику і виїхати в Африку, щоб доглядати дітей-інвалідів — але залишити індустрію виявилося важчим, ніж здавалося музикантові.

У підсумку Стіві уклав новий контракт зі своїм лейблом "Motown" — на 37 мільйонів доларів і сім нових альбомів. Як і раніше, Стіві вимагав абсолютного артистичного контролю — перебуваючи на піку натхнення, Вандер взявся до запису нових пісень.

Коли Стіві був серйозно захоплений роботою, він перетворювався на справжнього маніяка — Вандер цілодобово не виходив зі студії та від запрошених музикантів вимагав такого ж ставлення до справи. Ті були не здатні на аналогічні подвиги (Вандер міг не спати й не їсти по кілька днів), але намагалися щосили. Так, бас-гітарист Натан Воттс згадував, що йому часто доводилося знову повертатися до студії глибокої ночі за дзвінком Стіві — і це після виснажливої багатогодинної сесії, коли він ледве встигав прийняти вдома душ. Якщо працюючи над такими платівками, як "Innervisions", Стіві міг записувати інструментальні партії майже поодинці, то цього разу він запросив до студії десятки музикантів — всього в приміщенні над записом нового альбому "Songs in the Key of Life" ("Пісні в тональності життя") корпіли більше сотні людей.

Вандер записав свій шедевр — подвійний альбом став апогеєм чорного звучання сімдесятих, містив безліч хітів (від "Sir Duke" та "I Wish" до "Isn't She Lovely" та "Pastime Paradise"), був розпроданий дивовижним тиражем і отримав "Греммі". "Songs in the Key of Life" досі надихає масу музикантів — від Бейонсе до Кендріка Ламара — і є прикладом того, на що здатний музичний геній на межі людських сил і можливостей.