Нобелівський підкидьок: недооцінені романи Абдулразака Гурни

Книжка примудрилася не потрапити в довгі списки жодної зі значних літературних премій. Про неї писали критики, безумовно, про неї повідомляли ключові медіа, як і годиться, позаяк Гурна — все таки статусний автор першого ряду, але писали досить стримано і буцімто розгублено: і хвалити ніби нема за що, а й сварити теж не годиться, якісь люди щось роблять про постколоніалізм та й таке… Складається враження, що Гурна — либонь, найбільш обділений увагою з живих нобеліантів. І можна було б вибудовувати теорії змови про білі привілеї, а можна спробувати почитати його "затінені" два романи, чи там буде підказка, чому їх воліють уважно не читати. До того ж, якраз недавно вийшов новий переклад з Абдулразака Гурни (підготовлений Гєніком Бєляковим і виданий "Комубук"), і це якраз роман "Цінувати мовчання", нестерпно прекрасний роман, тож нема приводу не поговорити про танзанійські байки Гурни, що їх ніхто не хоче чути. 

Пропоную почати таки з новішої, але наразі не перекладеної "Крадіжки" (Theft, 2025). 

Локація — Танзанія і Занзібар, Час дії: фіналізується історія в 1990-х, стишення конфліктів і посилення туризму в країні. Всі герої "Крадіжки" — юнаки-юнки, живуть вони в різні часи і хтось комусь з героїв доводиться батьками, але "зафіксовані" в сюжеті вони всі в один біографічний момент: років у шістнадцять-дев’ятнадцять. 

Бадар покидає село, де безбатченку і сироті робити нема чого, тож йде у найми до багатої родини в місті. 

Райа змушена вийти заміж за вдвічі старшого удівця, оскільки на неї поклав око юнак з озброєного угрупування і, значить, прийшов кінець її репутації на шлюбному ринку, тепер-от вона живе в шлюбі з ґвалтівником і очікує від нього небажану дитину. 

Карим — талановитий і вправний учень, йому пророкують світле майбутнє в галузі екології, а наразі йому жити нема де: мати повторно вийшла заміж, батько помер, залишивши по собі двох дітей і трьох дружин, у Карима в цьому єралаші є на десять років старший єдинокровний брат, Алі якраз недавно побрався з дуже молодою дівчиною, до цієї родини і переїздить Карим. 

Фаузія в дитинстві мала епілепсію, десь років у сім напади припинилися, але ставлення до неї як до бомби з таймером не змінилося; прекрасна учениця, трішки сором’язлива підлітка, вона разом із шкільною подругою на канікулах вперше іде з дому і відразу у велике місто, Додома її зачаровує; дівчата тоді планують своє майбутнє: Фаузія буде учителькою, а Хава піде в туристичний бізнес. 

Матір завагітніла Хаджі після паломництва, тому й звати його так. Коли Хаджі вчився в школі-інтернаті, померла від гарячки його сестра, важко захворіла матір і скоро померла, а до батькової ферми переїхав Ізмаїл — старший за кілька років, кажуть, дальній кузен. Згодом з ферми зник й Ізмаїл — втік, пограбувавши Хаджівого тата і зробивши дитину місцевій дівчині. Більше Хаджі на осквернену батькову землю не повертався.  

Всі вони будуть взаємодіяти і псувати один одному життя.

У крадіжці з назви звинувачують слугу Бадара, який начебто на рахунок господарів набирав в магазині продукти, котрі потім переправляв своїй родині. Цей наклеп навів приживала в родині, який юнака не любить. Друге звинувачення в крадіжці адресують шанованому батькові родини Кариму, котрий відвідує потай білу коханку, а тут у її сусідки пропадають гроші. Це теж непорозуміння. Але обидві історії матимуть для чоловіків карколомні наслідки. І, нарешті, третя крадіжка. Ісмаїл втік з ферми старого, що його виховував, пограбувавши його перед тим. Це реально сталося, цю образу родина фермера запам’ятала на два покоління вперед.  

"Крадіжка" — роман про батьківство, вона найменше скидається на такий роман, але так і є: стосунки між героями — це родини і гейби-родини, де один змушений брати на себе функції дорослої людини, Батька в широкому психоаналітичному сенсі. Як і годиться Батьківській Постаті, вона вселяє жах і карає. В книжці є вкрай показовий один фрагмент, це з монологу чоловіка, який пішов на побачення, будучи одруженим і маючи дитину, і який видає цю репліку, буквально вмовляючи жінку на секс; це флірт, вибачте: "Раніше дивувався, нащо люди заводять дітей, коли не уміють їх любити, — сказав він. — Та й досі так думаю. Але окрім того, я бачу свою матір, яка вона є зараз, і знаю, якою вона була нещасливою і як потребувала втекти, покинувши чоловіка. Вона досі не може говорити зі мною по-справжньому, і вже точно не про мого батька… А ваші батьки розмовляли в вами?". 

Гурна дуже нечасто пише від Я, він обирає говорити від третьої особи. Іронія — не його метод. Тут все всерйоз і значить саме те, на що скидається.   

Батько Райї розказував їй казки, зазвичай про чарівних звірів, що говорили. Як і більшість героїв Гурни, цей чоловік говорить на суахілі, є мусульманином арабського походження (як і сам автор). На певному етапі щось сталося і замість чарівних казок чоловік почав розказувати казки про тих, кого образили і хто затаїв біль і зло. І як тільки на порозі з’являється зображений юнак, Райю тут же видають за іншого, щоби зберегти гідність родини. Затаєні образи стають рушієм сюжету і ця — відправною її точкою, а батьківство, якого жадають і бояться герої "Крадіжки" — метафорою цього стану. 

Ідеться про громадянську війну. Гурна виїхав до Сполученого Королівства як біженець у 1968 році, Занзібар, який після революції отримав незалежність, об’єднався в Танзанію, потопав в насильстві (його нема в романі, воно існує як система натяків). Це потрясіння, яке додає сам автор втечею та знову і знову повертається до нього в своїх книжка, воно має ту саму природу, що й неназваний шок, який керує життями його героїв, котрі залишаються і не тікають. 

Образи і страх роблять їх у широкому сенсі безплідними. От що вкрадене: потреба відтворити тебе. Хто вкрав — питання відкрите. І прошу: Карім, покинутий син, наостанок розкаже, покинувши свою дитину, до того, як вона його запам’ятала, щоби малу виховував інший чоловік: "Він все зробить інакше, коли стане батьком, це точно. Він би насамперед переконався, що його дитина знатиме: вона — бажана".

А про бажане щось важливе знає якраз "Цінувати мовчання" (Admiring Silence, 1996) — п’ятий з одинадцяти романів Абдулразака Гурни. Його оприлюднили після того, як попередній твір пройшовся списками великих премій, зокрема, той був у фіналістах Букера, а сей не помітили. Схожа історія на перший-роман-після-Нобелівки, але полегшена її версія. В "Цінувати мовчання" Гурна якраз говорить від Я, це Я сатаніє і його злість можна сприйняти за іронію, та то не іронія, а сарказм в перемішку з сардонічною посмішкою. Там, де в "Крадіжці" — свідома себе меланхолія, в "Цінувати мовчання" — погано притлумлена лють, агресія, що шукає способу проявитися. 

Імені розповідач не має. Детально знаємо його походження: "Чоловік з берегів Індійського океану, мусульманин, ортодоксальний суніт за вихованням і ваххабіт за родинними зв’язками, досі не спроможний відкараскатися від наслідків тих давніх понять". Він уже двадцять років як нелегально виїхав із Занзібару, коли там почалася революція після отримання незалежності, це було іще в 1960-х, це ми теж про нього дізнаємося відразу, а от щодо імені — зась. Звісно в розповіді від Я ніхто прямо своє ім’я не повідомляє, але тут до нього навіть оточуючі на ім’я не звертаються, прикметно. Насправді це постколоніальна практика, яку називають формулою "мовчання Калібана": пригноблений суб’єкт розчиняється в наративі про пригноблення. Мовчання тут — метафора, зокрема, на позначення расової ізоляції, таке значення "мовчання" має й в романі Гурни, але не лише це. Анонімність героя — це різновид мовчання, до якого примусили і його ж обрають як спротив примусу, саме таке. 

І якщо вже про мовчання зайша мова, то назва твору настільки багатозначна, що теж здається саркастичним повідомленням. Мовчання тут — знак пригноблення й утиску. Він мовчить, коли білі люди поруч дозволяють собі расистські коментарі. Він мовчить, коли уряд країни наступає на свободи. Це мовчання одного порядку. Мовчання тут — спосіб спокути. Він ніколи не говорить правду про родину в Занзібарі, він почувається винним перед тими, від кого поїхав. Мовчання тут — спосіб зберегти себе, адже того, хто мовчить, складніше помилково інтерпретувати "в рамках нехитрої стриманої екзотичності". Свій досвід воєнного біженця і політичного вигнанця він не може пояснити, тому обирає мовчати про нього. Мовчання — це піднесення. І от на цьому тлі ближче до фіналу він розкаже про фетву аятоли для Салмана Рушді і тут же вкине коментар про аятолу: "От хто насправді уміє цінувати мовчання" і перекреслить тим усі перед тим видобуті сенси такої назви роману.  

Головний герой — шкільний учитель, викладає літературу, має доньку-підлітку Амелію від британки з середнього класу Емми Віллоубі, дослідниці-літературознавиці. Вони познайомилися, будучи студентами на підробітках в ресторані. Вони неодружені, Емма проти "протоколів" середнього класу, але ці двоє довго живуть разом і пропрацьовують один на одному свої імперські і колоніальні травми. Зі знайомства з білими батьками-імперцями Емми чорний наречений Емми і вирішує почати свою історію, яка — де факто — стартує в кабінеті лікаря, куди він приходить зі скаргами на панічні атаки, а отримує діагноз "паршиве серце", притаманне чорним чоловікам середнього віку. В його грудях поселився нестерпний важкий біль, суто фізичний біль без фізіологічної причини, чоловік поринув у самоаналіз, щоби збагнути природу цього болю і нас прикликав за свідків. 

О так! "Цінувати мовчання" — взірцевий, еталонний навіть постколоніальний роман, який при тому "зсередини" препарує, а місцями знецінює-відкидає-пародіює постколоніальні наративи (Гурна, нагадаю, є професійний літературознавець, який якраз з темами колоніальності/постколоніальності і працює).

В одній з рецензій на "Цінувати мовчання" Гурни надибала прекрасне формулювання: "Сила роману полягає в непохитній психологічній чесності хронічно нечесного оповідача". Головний герой закликає цінувати мовчання і при тому не замовкає ні на мить, ну бо ми знаходимося в самому центрі його говоріння, бо він і протагоніст, і розповідач, він мусить говорити. Як дійти компромісу між жагою мовчання і необхідністю бути розповідачем? Ну ясна річ, брехати. 

В романі дві чіткі локації — Англія і Танзанія, куди він повертається після сімнадцяти років екзилю. Вони правда чіткі, а Танзанія аж деталізована. І там і там у героя є родина — дружина з дитиною, мати з братами-сестрами. Дружині він намолов три мішки гречаної вовни про батьків, матір про його дружину взагалі нічого не знає. Він реально не пам’ятає те, що коїлося в Занзібарі кінця 1960-? Витіснив як травму? Чи свідомо обирає не ділитися з білими британцями цими спогадами? Ми про це не дізнаємося. Він згадує, як зустрів дружину і як народилася його донька. Він згадує, що матір розказувала про батька і що він сам пам’ятає про вітчима. У такий спосіб він намагається знайти відчуття дому. А коли відкриває рота, щоби озвучити ці спогади, виходить брехня, навіть не фантазія, а така прямодушна і чесна брехня. От серед байок, які він наплів дружині, є один юнак: втік з дому десь в Європу і зганьбив тим родину, його в сім’ї на ім’я не називали, бо гидилися. Тут же здається, що він то про себе, правда? Через сто з чимось сторінок виявиться, що то був його татусь. Ніби щось і розказав важливе, але знецінив те важливе брехнями (Емма при тому досліджує способи "ненадійного оповідача" і це гомерично смішно понад те… І так щоразу, коли головний герой до когось говорить. Ми звикли очікувати, що проговорення травми звільняє від болю, бодай послаблює його. Для героя Гурни говорити — значить, реалізовувати владу, а він стосунків влади уникає, значить, обирає боліти.  

Тут я прикличу другу іпостась Гурни, науково-дослідницьку, хай пояснить, що тут коїться. У 2021 році він опублікував статтю про мотив тиші. Він аналізував випадки, коли люди обирають мовчання як опір тиранії. Ця тиша особлива, вона супроводжує деспотичні режими, будеш рипатися і кричати — помреш, мовчання — стратегія виживання. І Гурна аналізує це мовчання як могутню, але потворну силу, що веде до зла і катастрофи. Секрети — найкоротший шлях до особистісного розпаду. Викриття звільняє. 

Його герої копіюють, імітують, відбивають, крадуть (і зараз я говорю про обидва романи). Вони поводяться схоже на те, як мали б поводитися батьки — і почуваються батьками. Вони мавпують ритуали білих колонізаторів — і почуваються такими, що мають владу. Та зрештою в жанровому плані ці два романи — імітації. Роман-про-коріння, перша постколоніальна формула, з якою "Цінувати мовчання" взаємодіє. Ми з вами її чудово знаємо, таких творів сила-силенна, і в сучукрліті є, і буде більше. Повернення в таких творах стає умовою трансформації героя. Емігрант повертається на історичну батьківщину і там серед родинних секретів знаходить себе і сенс буття. Та дзуськи! Герой Гурни знаходить занедбану країну, де йому пропонують одружитися з юною жінкою, вдвічі за себе молодшою, щоби вона могла втекти від зубожіння і бруду. А поки він десь катався Африкою, його британська дружина знайшла собі білого автохтонного коханця. Переймаючись інтонаціями, які задає проза Гурни, весь час триває очікування: коли ж станеться якась гучна велика трагедія, котра сколихне світ, що живе очікуванням трагедії? А ніколи!

Мені здається, я обережно пропущу, що Абдулразак грається в імітацію класичної моралізаторської високої прози і дивиться, хто ж посміє його викрити. Читачі обирають промовчати, мовчки цінувати крадіжку мовчання.

А книжки блискучі, безсумнівно.