Від блюзу до крові. Як "Грішники" повернули вампірів у велике кіно

"Грішники" і справді виявилися незвичайним фільмом — не меншою мірою, ніж вампірська вакханалія, це ще й гангстерська історія, а також присвята блюзу — музиці, народженій на Півдні Америки.

Що ж, болота Луїзіани та поля Міссісіпі справді можуть бути не менш відповідним середовищем існування для всілякої вампірської нечисті, ніж міфічна в цьому сенсі Трансильванія з її легендарним графом Дракулою. У вже згаданому блюзі, особливо якщо йдеться про його ранню, суто акустичну форму, й справді відчувається щось потойбічне, а не просто тужливе — перші блюзмени розмовляли з місцевими духами їхньою мовою.

Саме до містечка Кларксдейл, штат Міссісіпі, повертаються брати-близнюки на прізвиська Смоук і Стек (обох блискуче грає Майкл Б. Джордан) — поживши в Чикаго, вони встигли стати поважними гангстерами. Обзавівшись грошима (звісно ж, нечесним шляхом), брати збираються відкрити десь на просторах дельти Міссісіпі власний заклад — так званий джук-джойнт, у якому темношкірі могли б грати й слухати блюз, танцювати та випивати досхочу після заходу сонця.

Спокусивши невичерпною кількістю пива місцевого відомого блюзмена, Смоук і Стек справді відкривають свій джук-джойнт — і, звісно, вже першої ночі там починають відбуватися не просто дивні, а по-справжньому моторошні речі.

Гучний, безсоромний блюз привертає увагу білого іммігранта з Ірландії, вампіра на ім’я Реммік, та його поплічників. Побоюючись мати справу з білими, Смоук і Стек не пускають їх до свого закладу. Але Реммік повертається — з наміром перетворити на вампірів усіх, хто ще щойно танцював під блюз, а тепер затаївся за дверима джук-джойнту.

"Грішники" зібрали 400 мільйонів доларів у прокаті та вже встигли отримати сім номінацій на майбутньому "Золотому глобусі" (церемонія відбудеться в січні), зокрема й у категорії "Найкращий фільм (драма)". Виявляється, ось чого бракувало сучасному кінематографу — вампірів.

Тарантіно і Родрігес

Узагалі-то вся історія з "Грішниками" дещо нагадує культовий фільм середини дев’яностих — "Від заходу до світанку", почасти горор, почасти бандитське роуд-муві, зняте Робертом Родрігесом за сценарієм його приятеля, тодішньої молодої кінематографічної сенсації Квентіна Тарантіно.

"Від заходу до світанку", картина, що вийшла в прокат у січні 1996 року, тоді сприймалася як критиками, так і глядачами як не менше хуліганське новаторство, ніж геніальне тарантінівське "Кримінальне чтиво" — хай і більш "трешове" та легковажне, з огляду на жанрові особливості.

За сюжетом, два брати, пограбувавши банк, тікають до Мексики — як це часто буває. Старшого з братів, більш урівноваженого та організованого красеня Річі, зіграв Джордж Клуні — саме ця роль відкрила йому дорогу у велике кіно після багаторічної участі в серіалі "Швидка допомога". Молодшого, Сета, зіграв сам Тарантіно — у цій ролі він виглядав натуральним маніяком і психопатом.

Як водиться, утікачі взяли заручників — цілу родину, главою якої був священник Джейкоб Фуллер у чудовому виконанні Гарві Кейтеля. Брати таки дістаються Мексики в "будинку на колесах" Фуллера — не без його безпосередньої допомоги, коли справа доходить до перетину кордону. Річі й Сет перемогли, тепер вони справжні господарі життя — і настав час святкувати та чекати світанку й мексиканських спільників.

Американці прямують до мексиканського придорожнього закладу — величезного стрип-бару. До світанку дожили не всі: багато хто загинув у нерівній боротьбі з кровожерливими, огидними та вкрай агресивними вампірами.

Родрігес і Тарантіно зробили неможливе, зшивши в одне ціле два погано сумісні жанри — нахабну, подекуди блюзнірськи смішну бандитську історію та криваве, частково пародійне вампірське місиво. Насправді шов лише один — і він дуже помітний. Один фільм перетворюється на зовсім інший одразу після легендарного танцю зі змією, який виконала героїня Сальми Гаєк під пісню гурту Tito & Tarantula (що грали хоч і не блюз, але достатньо "кореневу" музику). Підлітки середини дев’яностих не забудуть цей танець до гробової дошки — як, утім, і сам фільм.

Вампіри-романтики

Та з іншого боку, багато найкращих вампірських фільмів насправді є історіями про зворушливе, піднесене й вічне кохання — а самі вампіри в них постають взірцем елегантності, будучи безнадійними й подекуди наївними романтиками.

У багатьох таких фільмах головним героєм є той самий граф Дракула. Щоправда, його дещо змінений варіант — Носферату або граф Орлок, який уперше з’явився не в канонічному романі Брема Стокера кінця ХІХ століття (як у випадку з Дракулою), а в німому фільмі жахів "Носферату, симфонія жаху" 1922 року, — вже не настільки витончений.

Класична стрічка "Дракула" 1931 року з легендарним Белою Лугоші в ролі графа була вдалою; фільм 1958 року, де Дракулу зіграв майстер фільмів жахів Крістофер Лі, теж виявився дуже гідним. Але вперше Дракула достукався до сердець справді широкої аудиторії (раніше байдужої до історій про вампірів) лише на початку дев’яностих.

Сталося це тоді, коли за легендарного персонажа з Трансильванії несподівано для всіх узявся метр Френсіс Форд Коппола — той самий, який свого часу зняв і три частини "Хрещеного батька", і грандіозний "Апокаліпсис сьогодні". На головну роль Коппола запросив блискучого Ґері Олдмена, якого вже тоді вважали одним із найкращих акторів сучасності. Предмет безмежної пристрасті й бездонного кохання Дракули, яке він шукає крізь століття, зіграла молода зірка Вайнона Райдер (подвійна роль середньовічної дружини графа Елізабети та юної лондонської красуні ХІХ століття Міни Мюррей), а ще одній висхідній зірці, Кіану Рівзу, дісталася роль нареченого Міни — Джонатана Гаркера.

За сюжетом, який максимально слідує книжці (фільм недарма має назву "Дракула Брема Стокера"), герой Рівза, агент із продажу нерухомості, отримавши дивне завдання від керівництва, приїздить із Лондона до глухої Трансильванії — просто до замку графа. Герой Олдмена зустрічає Джонатана в манері, яку важко передати словами — не так привітно, як уважно, але водночас так, що в гостя холоне кров у жилах.

Дракула помічає фотографію Міни, яку Джонатан привіз із собою, впізнає в ній свою трагічно загиблу Елізабету — і в образі таємничого красеня вирушає на Альбіон. У цьому фільмі Копполи, який у 1992 році несподівано став великим хітом, є кілька приголомшливо чуттєвих сцен — звичайні мелодрами просто не потребують настільки томної та драматичної акторської гри.

До речі, за кілька років після копполівського "Дракули" на екрани вийшов ще один чудовий вампірський фільм, який полюбився глядачам і зібрав велику касу, — "Інтерв’ю з вампіром" Ніла Джордана. Головні ролі вампірів Лестата й Луї, які познайомилися в XVII столітті в Луїзіані, зіграли Бред Пітт і Том Круз. Ці роботи досі залишаються одними з найкращих у великому списку блискучих ролей як Пітта, так і Круза. Особливо вражав Круз — дивно, що після цієї картини йому з легкістю вдалося уникнути зловісно-романтичного амплуа.

Що ж до Носферату, то за нього бралися й дуже поважні режисери. Передусім ідеться про чудову роботу Вернера Герцога 1979 року "Носферату: Привид ночі", у якій головні ролі зіграли великий і жахливий Клаус Кінскі, а також приголомшливі Ізабель Аджані й Бруно Ґанц.

Носферату — істота по-справжньому огидна й така, що вселяє жах, і жодної піднесеності в його почуттях до Люсі Гаркер, героїні Аджані, не було. Носферату, одурманений її красою особливого, трагічного типу, прагнув володіти прекрасною дівчиною — і пити її кров. Віддавшись героєві Кінскі, дівчина тим самим погубила і себе, і Носферату, адже той надто захопився й пропустив смертельно небезпечний для себе час сходу сонця.

Зовсім нещодавно, у 2024 році, за Носферату взявся і відносно молодий майстер гранично атмосферного кіно Роберт Еґґерс. До своїх сорока двох років Еґґерс уже встиг прославитися завдяки дебютній "Відьмі", а також наступному фільму "Маяк", який багато хто вважає однією з найважливіших картин останніх років. Цього разу роль красуні, яка віддала себе Носферату (і тим самим врятувала своє місто), зіграла Лілі-Роуз Депп, донька Джонні Деппа та Ванесси Параді. Поки що це найсильніша роль у вже доволі великій фільмографії 26-річної акторки.

Боуї, Денев і Джим Джармуш

На початку вісімдесятих чарівну пару вампірів зіграли Девід Боуї та Катрін Денев — у фільмі Тоні Скотта "Голод". Обидві зірки чудово поєднувалися своєю холодною красою — їм вдалося зіграти вампірське кохання, яке, виявляється, може бути підвладним часу. За сюжетом, Міріам (Денев) і Джон (Боуї) познайомилися у Франції ще у XVIII столітті. Міріам була вампіркою споконвіків і, щиро покохавши Джона, обернула його у вампіра — пообіцявши при цьому вічне життя, сповнене невичерпної любові.

Однак дія фільму відбувається не триста років тому, а наприкінці ХХ століття — ми спостерігаємо за тим, як Джон і Міріам шукають і знаходять чергову жертву в модних нічних клубах Нью-Йорка. Та одного разу герой Боуї починає стрімко старіти — з незрозумілих причин. Поряд із ролями у фільмах "Людина, яка впала на Землю" та "Щасливого Різдва, містере Лоуренсе", роль нещасного Джона залишається найкращим прикладом акторського таланту музиканта-революціонера Боуї.

У 2013 році своє вагоме слово у вампірському кіно сказав Джим Джармуш — найбільший і непохитний одинак світового кінематографа. У своїй прекрасній картині "Виживуть лише закохані" Джармуш зняв Тільду Свінтон і Тома Гіддлстона — у ролях тих самих закоханих вампірів Адама та Єви. Вони й справді душі не чають одне в одному, хоча живуть у різних куточках планети.

Єва мешкає в Танжері, блукає вночі його вузькими вуличками та товаришує з певним Крістофером Марло (Джон Герт) — справжнім Шекспіром, який написав ті самі великі п’єси, відомі людству вже багато століть.

Адам живе відлюдником у похмурому Детройті, колекціонує гітари — й замислюється над тим, щоб замовити собі кулю з особливого дерева (до речі, кров Адам і Єва намагаються здобувати всіма доступними цивілізованими способами). Одного разу героїня Свінтон таки не витримує розлуки й сідає в літак — назустріч Адамові. Джармуш ніколи не знімав поганих або посередніх фільмів, але це кіно — особливе.