Від Nirvana до Боба Ділана. Три альбоми, які пережили свій час

Отже, "Nevermind" з піснями Курта Кобейна, половина з яких надовго застрягла у пам'яті тих, хто ріс у дев'яності і хоч якусь увагу звертав на музику. Мабуть, навіть дебютні платівки початкових англійських панків "Sex Pistols" і "The Clash" не робили наприкінці сімдесятих такого майже блискавичного і радикального перевороту в музичній індустрії, на сцені та в загальному кліматі того, що називалося рок-музикою — більше того, у цьому сенсі Курт заткнув за пояс навіть "Бітлз", які в шістдесятих змінили ландшафт до невпізнання своїми епохальними альбомами "Rubber Soul", "Revolver" та "Sergeant Pepper's Lonely Hearts Club".

До появи "Nevermind" масова молодіжна рок-музика у вісімдесятих та на самому початку дев'яностих асоціювалася з "волохатим металом" — гуртами на кшталт "Van Halen" та їх менш талановитими послідовниками, такими як "Poison" або "WASP". Обтягуючі шкіряні штани, хімічна завивка, довгоногі моделі та шикарні автомобілі у відеокліпах на "MTV" — все це наприкінці вісімдесятих стало нормою, і для переважної більшості населення планети було прикладом і втіленням року.

Звичайно, існував і так званий "альтернативний" або "інді-рок", що сягає корінням в панк і постпанк, але ці групи ("REM", "Sonic Youth", "Pixies" та інші) не користувалися, як правило, комерційним успіхом — і слухали їх від сили тисячі, але ні в якому разі не мільйони прихильників. Поп-музика, в якій королем і королевою досі були Майкл Джексон і Мадонна (свої диски вони продавали якраз мільйонними тиражами) — окрема розмова, це ж стосується і інтелектуальних співаків-сонграйтерів на кшталт Брюса Спрінгстіна або представників постпанку початку вісімдесятих ("U2").

Але після виходу "Nevermind" (і появи в ефірі кліпу на пісню "Smells Like Teen Spirit") представники "волосатого металу" раптом моментально і відразу стали страшно немодними і навіть архаїчними — а керівники великих лейблів, бачачи безпрецедентний для інді-групи успіху "Нірвани" стали укладати контракти з усіма поспіль "альтернативниками", тим самим кардинальним чином і дуже надовго змінивши музичну сцену. Те, що було "андеграудом", раптом стало затребуваним "мейнстримом" — лідера "Нірвани" Курта Кобейна бентежила і дратувала така ситуація, і він не міг розібратися зі своїми почуттями з цього приводу до кінця свого недовгого життя. Потрібно відзначити, що не всі герої кінця вісімдесятих зникли безвісти — "Guns N’Roses" почували себе чудово в нових обставинах, а їх масштабний "Use Your Illusion", що вийшов на тиждень раніше за диск "Нірвани", мав величезний успіх. Але вони були справжніми, непідробними — як і "Металіка", які вийшли на новий виток популярності та успіху, записавши водночас однойменний альбом.

Але про все по порядку. Свій дебютний альбом під назвою "Bleach" тріо з Сіетла (точніше, з містечка Абердін, що знаходиться в тому ж штаті Вашингтон) "Нірвана" випустили в 1989-му році на маленькому незалежному лейблі "Sub Pop". Платівка (до виходу "Nevermind") продавалася тиражем у 40 тисяч екземлярів (запис обійшовся групі 606 доларів) — Курт був цілком задоволений таким розкладом і група навіть вирушила в тур Європою в невеликих залах.

Проте часи почали змінюватися. Спочатку R.E.M., а потім і Sonic Youth, яких Кобейн безмірно поважав, підписали контракт з великими лейблами — Warner Bros та "Geffen" відповідно, що було винятковою подією. Курт, добре все обдумавши, вирішив наслідувати приклад старших колег — тим більше, що фірма "Sub Pop" переживала не найкращі часи і в будь-який момент могла бути поглинена одним з мейджор-лейблів, а Курт хотів залишити вибір за собою. Тим більше, у самій групі також відбувалися зміни.

Місце барабанщика Чеда Ченнінга зайняв більш технічний і ефектний у своїй грі Дейв Грол, а сам Курт написав безліч нового матеріалу, яким не без причини пишався — щойно написані пісні і справді були хороші. Курт завжди більш ніж серйозно ставився до репетицій, але зараз у ньому вперше прокинувся справжній перфекціоніст — перш ніж записувати другий альбом, гурт довго працював над аранжуваннями та записав у 1990-му демо на студії саунпродюсера Буча Віга, що у місті Медісон, штат Вісконсін. Вже з цим демо на руках Кобейн, бас-гітприст Кріст Новоселіч та Грол пішли на переговори з лейблами — у результаті вони уклали контракт із мейджором Geffen, за прикладом Sonic Youth.

Група серйозно взялася за запис пізньої весни 1991-го в легендарній каліфорнійській студії "Sound City" на задвірках Лос-Анджелеса — свого часу там записувалися, серед інших, Том Петті, Ніл Янг, Елтон Джон і "Fleetwood Mac". Це була досить неохайна студія без надмірностей для суперзірок на зразок басейну, зате там був відмінний мікшерський пульт і звук завжди виходив ідеальним — все це цілком влаштовувало групу. Сюди приїжджали, щоби працювати, а не тусуватися. Запис коштував 600 доларів — тепер уже на день, а записувався гурт приблизно два тижні. Але цього разу все оплачував лейбл — як і мебльовані апартаменти, де зупинилися Кобейн, Новоселич і Грол.

Тим не менш, лейбл геть-чисто забув про витрати на дорогу з Сіетла до Лос-Анджелеса — і щоб купити бензин, музиканти дали невеликий спонтанний концерт на одному з невеликих майданчиків Сіетла, саме тоді вперше була виконана на публіці "Smells Like Teen Spirit" — можливо, головна рок-пісня щойно розпочатих дев'яностих.

Запис просувався швидко, оскільки пісні вже були ретельно відпрацьовані, але й не без труднощів. Кобейн міг перебувати у чудовому настрої, і раптом без особливих причин він замовкав і сідав десь у куточок приблизно на годину — раніше такої звички у Курта не було. Грол мав свої причини засмучуватися — йому вперше довелося грати під метроном, оскільки Дейв не міг тримати рівний ритм при записі пісні "Lithium", весь час прискорюючись на емоціях і нервах. Але загалом ці два тижні пролетіли швидко і весело — після кожної сесії гурт катався на автомобілі Лос-Анджелесом, слухаючи щойно записані треки на повній гучності.

Альбом Nevermind вийшов у перший місяць осені 1991-го, а в січні наступного року вже посів перше місце в американському хіт-параді, прибравши з вершини новий диск Майкла Джексона. Настав новий час, але сам Курт не прожив у ньому і трьох років.

R.E.M. та їх "New Adventures in Hi-Fi"

Квартет з американського Півдня R.E.M. у вісімдесяті грав за своїми власними правилами у всіх сенсах — вокаліст Майкл Стайп, гітарист Пітер Бак, басист Майк Міллз і барабанщик Білл Беррі не звертали уваги на закони шоу-бізнесу і новомодні віяння щодо звуку і записували ту музику, яку вважали за потрібне. Вже після виходу свого дебюту "Murmur" у 1983-му році вони стали втіленням американського "інді-року", тобто "незалежної" музики — гурт і справді ні від кого не залежав, задовольняючись не надто високими продажами — ну а маленький лейбл "IRS" гарантував їм абсолютну творчу свободу.

Однак уже альбом "Document" 1987-року був набагато привабливішим у комерційному розумінні, ніж перші платівки гурту — він навіть містив якусь подобу хітів у вигляді пісень "The One I Love" та "It's the End of the World is We Know It (And I Feel Fine)". Диск виявився останнім, що вийшов на "IRS" — наступну платівку "Green" (один із найулюбленіших альбомів Курта Кобейна) випускав уже мейджор-лейбл "Warner". Але воістину приголомшливий успіх прийшов до гурту 1991-го, коли вийшов абсолютний і повсюдний хіт "Losing Mу Religion" — зі щемливою мелодією та текстом Стайпа, а також небесної краси партією мандоліни Пітера Бака. Пісня досі не втратила ні магії, ні сили, ні привабливості.

У 1992-му році R.E.M. випустили бестселер "Automatic for the People" з великою кількістю акустичних гітар і партій струнних (струнні аранжування написав колишній учасник "Льод Зеппелін" Джон Пол Джонс) — тепер вони були улюблені всією планетою. Проте через два роки музиканти повернулися до коріння — на диску "Monster" не було жодної акустичної та симфонічної краси, а тільки ревучі електрогітари та сердитий вокал Стайпа, насправді одного з найзагадковіших інтровертів в історії сучасної музики.

Ще за два роки "R.E.M." пішли на компроміс — альбом "New Adventures in Hi-Fi", що вийшов у вересні 1996-го і записаний де потрапило під час світового туру (у гримерках, порожніх залах під час саундчеку та випадкових студіях) містив абсолютно всі трюки R.E.M. Тут був і дзвінкий електричний інді-рок, і акустика, і навіть джазові імппровізації у треку. А ще — чудовий дует із Патті Сміт у пісні "E-Bow the Letter", присвяченій померлому акторові Ріверу Феніксу (старшому брату Хоакіна), який був близьким другом Майкла Стайпа. Патті, легендарна "хресна мати" панка, співає в пісні один і той самий рядок (практично), але від її виконання будь-який слухач гарантовано відчує мороз по шкірі — чи протяг з інших світів.

Можливо, "New Adventures in Hi-Fi" — найкращий альбом гурту та їх пік (з цим охоче погодиться сам Стайп або Том Йорк з "Radiohead", великий шанувальник "R.E.M."). Це був останній диск з барабанщиком Біллом Беррі — фінальний свій альбом гурт записав у 2011-му, музиканти розійшлися тихо.

Боб Ділан та "Love and Theft"

Легендарний Боб Ділан, у якого незважаючи на його статус генія та революціонера в культурі другої половини двадцятого століття, були свої падіння — проте дев'яності завершилися для нього на високій ноті. Під час роботи над альбомом 1997-го року "Time Out Of Mind" до Ділана після довгої кризи повернулося натхнення — він явно фізично відчував його потрійну силу, а сам альбом завдяки канадському саундпродюсеру Даніелю Лануа звучав атмосферно, чарівно (хоч і похмуро). Диск отримав "Греммі", обійшовши в номінації "Альбом року" Пола Маккартні та "Radiohead" з їх знаменитим "OK Computer".

Однак наступного альбому Ділана довелося чекати довгих чотири роки — і диск під назвою "Кохання та крадіжка" вийшов лише восени 2001-го, саме 11 вересня. Можна було б подумати, що тоді американцям було не до нової диланівської платівки, проте альбом піднявся до п'ятого рядка в хіт-параді — це було якраз те, що треба, щоб підбадьорити та втішити націю.

Втішають і бадьорять ці пісні і через 25 років — і не тільки жителів Штатів. Ділан вперше продюсував запис сам — пісні, незважаючи на їхню прихильність до кореневої музики, звучать абсолютно поза часовими рамками, вони цілком могли бути записані і 100 років тому, і в далекому майбутньому. Усі дванадцять треків альбому (записані за дванадцять днів з концертним складом) — це сіль землі, споконвічна правда та мудрість у кількох акордах та рядках. Не дарма Джонні Кеш, ідол самого Ділана, у своїх останніх інтерв'ю називав цю платівку найкращою у Боба.