Від рок-опери до джазу. Як звучить Великдень у різні епохи

"Jesus Christ Superstar"

Звісно, ідеальним музичним супроводом Великодня (втім, як і всього Страсного тижня) стане рок-опера "Ісус Христос — суперзірка", написана молодими англійцями Ендрю Ллойдом Веббером і Тімом Райсом наприкінці шістдесятих. Композитор Веббер і автор текстів Райс співпрацювали на той час уже не перший рік — сімнадцятирічний Ендрю і двадцятирічний Тім познайомилися у 1965-му і, надихнувшись популярним лондонським мюзиклом "Олівер!", одразу вирішили створити щось подібне.

Перша спроба, щоправда, виявилася невдалою — мюзикл під назвою "The Likes Of Us" ("Такі, як ми") вперше поставили лише у 2005 році. У середині шістдесятих у Веббера і Райса зовсім не було грошей, але автори, окрім очевидного таланту й амбіцій, мали ще й терпіння. На їхній черговий твір, написаний у 1968-му мюзикл "Joseph and the Amazing Technicolor Dreamcoat" ("Йосип і його дивовижний різнокольоровий плащ снів"), нарешті звернули увагу — вперше його представили публіці у вигляді "поп-кантати" тривалістю 15 хвилин. "Поп-кантата" була навіяна біблійною історією про Йосипа, якого зненавиділи старші брати за те, що він був улюбленим сином їхнього батька Якова.

Одним із вдячних слухачів "Йосипа" був вікарій англіканської церкви Мартін Салліван — саме він порадив Вебберу і Райсу наступного разу створити масштабний твір, присвячений Ісусу. Спочатку молоді люди не наважувалися братися за цю роботу, але потім Тіму спала на думку ідея — а що, як розповісти про останні дні Христа з точки зору Юди? Ще у 1964 році у своїй пісні "With God On Our Side" Боб Ділан міркував про те, чи був Бог коли-небудь на боці Юди Іскаріота — і ця пісня надовго запам’яталася Райсу. І ось, побачивши в одній із телепередач співака Тома Джонса у білій футболці з написом "Superstar", Райс написав текст пісні "Суперзірка", а Веббер створив відповідну яскраву й помпезну мелодію. "Суперзірка" була випущена як сингл — Ендрю і Тім хотіли перевірити реакцію публіки. Сингл прийняли тепло — і автори у швидкому темпі взялися писати інші пісні для майбутньої рок-опери.

Матеріал був готовий до весни 1970 року. Пишучи тексти на розкішні мелодії Веббера, Райс, звісно ж, керувався Біблією, а також книгою "Життя Христа", автором якої був Фултон Шін, католицький єпископ зі США. Ендрю і Тім вирішили розповісти у циклі пісень про останні дні земного життя Ісуса — починаючи з в’їзду до Єрусалима і завершуючи розп’яттям. У авторів усе ще не було коштів, необхідних для сценічної постановки "Jesus Christ Superstar", — тому спочатку вирішили записати рок-оперу в студії й випустити її як подвійний вініловий альбом.

Запис розпочався у березні 1970 року — у лондонській студії "Olympic", улюбленому місці таких суперзірок рок-музики, як "The Rolling Stones", "Led Zeppelin" і Джимі Гендрікс. Партію Ісуса виконав 25-річний Ієн Гіллан, який зовсім недавно приєднався як вокаліст до гурту "Deep Purple" — те, що Гіллан заспівав тієї весни, залишається одним із найвищих досягнень його артистичної кар’єри. Драматизм, напруга пристрастей, проникливість і навіть чуттєвість — усього цього було більш ніж достатньо. Що ж до інструментального супроводу, то він також був чудовим. До запису залучили першокласних музикантів, здебільшого з акомпануючого гурту Джо Кокера під назвою The Grease Band — того самого колективу, який виступав із Кокером на легендарному фестивалі у Вудстоку влітку 1969 року. Альбом мав величезний успіх — лише у США менш ніж за місяць платівка розійшлася мільйонним тиражем. Виявилося, що довговолосим рокерам теж був потрібен свій Христос — але епоха хіпі минула пів століття тому, а мелодії Веббера залишаються такими ж щемкими й дивовижними у своїй досконалості.

Jean-Michel Jarre, "Les Chants Magnetiques"

Дивно, але з кожним роком і з кожною новою весною найперші моделі цифрових синтезаторів звучать дедалі актуальніше. Такою свіжістю, як зараз, цей звук, мабуть, вирізнявся лише на зламі сімдесятих і вісімдесятих — тоді, коли з’явився "Fairlight CMI", один із перших подібних інструментів. Одним із перших цей синтезатор із семплером почав використовувати французький композитор-"електронщик" Жан-Мішель Жарр — саме він блискуче продемонстрував усі можливості "Fairlight CMI" на своєму видатному альбомі "Les Chants Magnetiques", випущеному навесні 1981 року.

Жан-Мішель уже встиг на той час прославитися (і навіть стати більш відомим, ніж його батько Моріс Жарр, який був шанованим кінокомпозитором) — завдяки своїй новаторській платівці "Oxygene". Вона з’явилася на прилавках у 1976 році й довела, що за допомогою електронних інструментів можна створювати не лише атмосферну й новаторську, а й доволі мелодійну та витончену музику.

Тоді Жарр ще використовував переважно аналогові синтезатори й драм-машини, а також старий добрий мелотрон — і все це звучало неймовірно красиво, але водночас розслаблено. Так, "Кисень" був підходящим альбомом для того, щоб помедитувати на самоті або послухати перед сном — до того ж від нього віяло кришталевою морозною прохолодою. Але "Магнітні поля" зразка весни 1981 року звучать зовсім інакше. Слухач, який долучається до "Les Chants Magnetiques", занурюється у ритмічні хвилі свіжого й бадьорого звучання, але при цьому хочеться не танцювати, а зосередитися на надзвичайно важливих, дорогих і світлих думках — а також почуттях. Що може бути краще у великодню неділю?

Miles Davis, "Kind of Blue"

Навесні 1959 року найвидатніший геній джазу Майлз Девіс зібрав у нью-йоркській студії не менш видатних і геніальних музикантів — було запрошено піаніста Білла Еванса, саксофоністів Джуліана "Кеннонболла" Еддерлі та Джона Колтрейна, а також блискучу ритм-секцію у складі контрабасиста Пола Чемберса і барабанщика Джиммі Кобба. У результаті за дві тривалі студійні сесії у березні та квітні музиканти записали найлегендарніший альбом в історії джазу (а можливо, і най досконаліший) — епохальну платівку "Kind of Blue".

Девіс, який у другій половині п’ятдесятих років нарешті покінчив із згубною героїновою залежністю, перебував на піку творчих сил і натхнення — неперевершений трубач задумав альбом, який мав стати маніфестом і зразком "модального" джазу. Майлз вирішив залишити шалений ритм "бібопу" і "хард-бопу" позаду, у прокурених клубах Нью-Йорка та Чикаго — нова музика передбачала імпровізацію зовсім іншого типу, засновану на ладовому принципі. Такий джаз звучав задумливо, урочисто і — так — він був просякнутий смутком і печаллю, які, однак, виявлялися зовсім не похмурими, а навпаки, світлими й навіть просвітленими.

Труба Девіса, саксофони Колтрейна й Еддерлі, а також найкрасивіше фортепіано Еванса, партії якого були виконані дуже по-європейськи, говорили зі слухачем про конкретні й надзвичайно важливі речі найправильнішою і найдоступнішою мовою — і продовжують робити це досі. Про які саме речі? Насамперед про ті, про які ми думаємо з тією самою світлою печаллю.

Paul McCartney, "Ram"

Навесні 1971 року 28-річний екс-бітл Пол Маккартні випустив, можливо, свій головний сольний шедевр — альбом "Ram", записаний після дебютної платівки "McCartney". Як і пісні для дебюту, треки для альбому "Ram" Маккартні створював у безлюдній глушині — на своїй шотландській фермі. Саме туди Пол подався разом із молодою дружиною Ліндою та дітьми — одразу після того, як остаточно стало зрозуміло, що "The Beatles" більше не існують. Маккартні співав про любов, родину й домашній затишок — хоча в шотландському будинку, розташованому поблизу мису Кінтайр і відкритому всім вітрам, не було навіть гарячої води.

Якщо пісні альбому "McCartney" Пол записував на самоті — у більш придатному для звукозапису лондонському будинку та на студії "EMI" на Еббі-Роуд, — то тепер Маккартні вирішив зробити більш "професійну" платівку й вирушив до Нью-Йорка.

Пол запросив барабанщика Денні Сайвелла, гітариста Девіда Спінозу і за допомогою улюбленої Лінди на бек-вокалі записав дюжину композицій, що вражали винахідливістю, мелодійністю — а ще особливою крихкою красою. Ця крихкість була особливо цінною — як і всі прекрасні миті, які можуть повторитися ще не раз, а можуть і зникнути назавжди. У пасхальну неділю такі миті переживаються з особливим трепетом.