Від "Wicked Game" до "Desperado". Як один хіт затьмарює цілу кар'єру

Загалом пісня "Порочна гра" була написана і записана ще за два роки до того, як стала гучним хітом – і вийшла на альбомі "Heart Shaped Box", який з'явився на прилавках музичних магазинів влітку 1989-го. Це була вже третя платівка Крістофера Джозефа Айзека, випущена у вісімдесятих — як і попередні альбоми "Silvertone" і "Chris Isaac", вона зібрала захоплені рецензії критиків із Західного узбережжя Штатів, але публіка купувала платівку дуже неохоче.

Однак на той час серед гарячих шанувальників Айзека вже вважався режисер Девід Лінч – такий самий, як і Кріс, великий поціновувач музики п'ятдесятих років, зокрема ранніх записів Роя Орбісона, Елвіса Преслі та вокальних гуртів у стилі "ду-уоп", на кшталт "The Platters" та "The Fleetwoods".

Лінч використав кілька пісень Айзека з його дебютного альбому "Silvertone" у своїй знаковій картині "Блакитний оксамит" 1986-го року — фільмі, в якому він нарешті остаточно знайшов свою власну кіномову. Пісні Айзека, записані в середині вісімдесятих, звучали не менш ефектно, ніж класичні хіти Орбісона — якого свого часу називали "ангельським голосом" рок-н-ролу. При цьому Кріс насправді не наслідував ні Преслі, ні Орбісон — просто вони, мабуть, були однієї крові і однієї породи. А ще Айзек звучав як готовий кіногерой, як персонаж зі своєю історією, темною, загадковою та захоплюючою – і Девід Лінч не міг цього не помітити та не оцінити.

1990-го, через рік після виходу альбому "Heart Shaped World" та синглу з піснею "Wicked Game", Лінч включив інструментальну версію пісні до свого чергового фільму "Дикі серцем". Сталося так, що на неї звернув увагу Лі Честнат, діджей та музичний директор радіостанції з Атланти, великий фанат фільмів Лінча. Пісня стала постійно звучати на хвилях станції – ось тільки в ефір Честнат ставив вокальну версію з текстом, ту саму, яку можна було почути буквально звідусіль.

Треба сказати, що Айзек написав мотив і текст "Порочної гри" дуже швидко — через кілька хвилин після дивного телефонного дзвінка, коли якась жінка пропонувала йому просто зустрітися і відправитися розважитися в затишне містечко без зайвих розмов, зобов'язань та обіцянок. На записі Айзек співав і грав на акустичній гітарі, але справжньою окрасою та справжньою "родзинкою" балади стала партія електрогітари, зіграна постійним учасником гурту Кріса, Джеймсом Вілзі. Музикант використав свій старий "Фендер Стратокастер" та ефекти реверберації та затримки звуку – граючи при цьому ніжним "вібратто". Вілзі, на жаль, помер у 2018-му – групу Айзека він покинув ще в середині дев'яностих, і з тих пір "Wicked Game" ніколи не звучала на концертах з належною чарівністю.

Після того, як пісню стали постійно ставити на радіостанціях Півдня, на неї нарешті звернула увагу публіка – і "Wicked Game" почала підніматися нагору в хіт-параді. У терміновому порядку було знято кліп – режисер Херб Ріттс вибрав місцем дії пляж із чорним піском на Гаваях. Кліп знімали на чорно-білу плівку, разом з Айзеком у кадрі красувалася 22-річна модель Хелена Крістінсен – неподалік пляжу знаходився вулкан і місце зйомок виявилося покрите лавою через лічені тижні після завершення роботи.

У березні 1991-го "Wicked Game" увійшла до першої десятки хіт-параду "Білборд" — завдяки важкій ротації відео на "MTV" пісня стала дуже популярною і в Європі, хоча взагалі йшла в розріз з усіма новомодними тенденціями. Але Айзек і справді на якийсь час став суперзіркою – довгий час його знали як "самотнього серфера" з Сан-Франциско, який живе в будиночку біля пляжу і регулярно виступає у місцевому клубі зі своїм гуртом "Silvertone". Тепер же Кріс збирав повні зали не лише в Ло-Анджелесі, а й на Східному узбережжі, у Нью-Йорку – і ладен був вирушити з тріумфальними гастролями до Європи.

Справи в Айзека на початку дев'яностих взагалі йшли якнайкраще. 1992-го Лінч нарешті зняв його в кіно – у ролі агента Честера Дезмонда у фільмі "Твін Пікс: Вогонь, йди зі мною", який був приквелом до подій, описаних у серіалі "Твін Пікс". Харизматичний агент Дезмонд, у якому є щось і від Джеймса Діна, і від Преслі, і від молодого Брандо, повністю володіє кадром перші двадцять п'ять хвилин фільму — незважаючи на те, що в його напарниках є агент Стенлі у виконанні Кіфера Сазерленда.

За сюжетом, Дезмонда викликає його начальник Гордон Коул (цю роль, як і в серіалі, зі всією своєю дивовижною чарівністю грає сам Лінч), шеф регіонального відділення ФБР, і дає йому завдання – вирушити на північ, там, неподалік канадського кордону, вбито дівчину Терезу Бенкс. Сам Дезмонд, поставивши на місце не надто привітну владу населеного пункту Оленячі Луки (в особі шерифа та його помічника) таємниче зникає – через рік його замінить цей агент Купер у виконанні Кайла Маклахлена.

Шкода, що з остаточного монтажу "Fire Walk With Me" Лінч видалив сцену рукопашного бою героя Айзека і шерифа Оленячих Луків – мабуть, вважаючи її занадто виразною і відволікаючою від основної сюжетної лінії.

Тоді ж, на початку дев'яностих, Айзек з'явився у невеликій ролі в "Мовчанні ягнят" Джонатана Деммі — а ще знявся у Бернардо Бертолуччі, в "Маленькому Будді". Але починаючи з середини десятиліття фільми з участю Кріса ставали все менш значними – Айзек втратив інтерес до кінокар'єри та перестав зніматися у нульових. Головною пристрастю залишалася музика – Айзек продовжував записувати нові платівки і в дев'яності, і в двадцять першому столітті.

Так, Айзек більше не складав хітів, порівнянних з "Wicked Game" — але, наприклад, пісні "Baby Did a Bad Thing" і "Somebody's Crying", що відкривають альбом 1995-го року "Forever Blue", анітрохи не менш цікаві, ніж та балада. Та й весь матеріал, записаний Айзеком до 1989-го року, насправді є першокласним – особливо це стосується другого альбому, просто названого "Chris Isaak". Такі номери платівки, як ефектні "You Owe Me Some Kind of Love" та "Blue Hotel" так само виразні та пронизливі, як "Wicked Game" — якщо не більшою мірою.

Айзек, якому вже 69, продовжує залишатися холостяком – незважаючи на близьку дружбу, наприклад, зі Стіві Нікс, яка у сімдесятих прославилася у групі "Fleetwood Mac". Сам Айзек пояснює невлаштованість свого особистого життя тим, що надто багато часу приділяв роботі – створенню музики, записам та концертам. Це більше схоже на прості відмовки – так що гіркий присмак розчарування у стосунках та нудної самотності, який завжди присутній у його піснях, не є удаваним. Втім, Айзек ніколи не імітував справжні емоції – те саме можна сказати і про музику героїв п'ятдесятих, якій він відданий досі.

"Іглз" крім "Hotel California"

За межами Штатів "Eagles", один із найуспішніших гуртів в історії популярної музики, відомий насамперед суперхітом 1976-го року, йдеться про те саме "Hotel California" — пісня і справді сильно відрізнялася від усього того, що "Іглз" записували в першій половині десятиліття.

Основу майбутнього хіта написав гітарист Дон Фелдер, який приєднався до групи в 1974-му, на час запису третьої платівки "On the Border", і покинув її в 2001-му. Фелдер записав інструментальне демо, на якому відчувався вплив мексиканської музики та ямайського реггей – і показав його лідерам колективу, Гленну Фраю та Дону Хенлі. Ті висловили захоплення, дали пісні робочу назву "Мексиканське реггей", доопрацювали мелодійну лінію і склали текст — Дон Хенлі, який написав левову частку куплетів, співав, за його словами, про невинність, пересиченість та досвід.

На той час новим учасником "Іглз" став чудовий гітарист-віртуоз Джо Уолш, який уже встиг зробити собі ім'я в колективі "James Gang" — і записав кілька чудових сольних платівок. Під час роботи в студії Уолш прикрасив "Hotel California" приголомшливим і досить тривалим (дві хвилини) соло — що тільки додало пісні блиску та привабливості. Шестихвилинна "Готель Каліфорнія" очолила американський хіт-парад і увійшла до першої десятки у Британії – показовим було те, що хіт не мав нічого спільного з кантрі-роком, який прославив гурт ще чотири роки тому, за часів успішного дебютного альбому.

Втім, кантрі-рок "Іглз" завжди був більше орієнтований саме на рок-аудиторію, а не на поціновувачів кантрі — зрештою, цей перший альбом гурт записував не в Нешвіллі, столиці музики кантрі, і навіть не в Каліфорнії, у Лондоні, під керівництвом продюсера Гліна Джонса (що встиг попрацювати з "Бітлз", "Лід Зеппелін" та "The Who"). До речі, своєю гармонійною структурою "Готель" сильно нагадував пісню британців "Джетро Талл" під назвою "We Used to Know" — випущену ще 1969-го на досить відомій платівці "Stand Up". На схожу послідовність акордів вказував сам лідер "Талл" Іен Андерсон — але Дон Фелдер стверджував, що в середині сімдесятих не був настільки добре знайомий із творчістю "Джетро Талл".

Звичайно ж, у "Іглз" достатньо відмінних пісень і крім горезвісного "Готелю" — який досі крутять усі радіостанції "класичного року". Навіть на однойменному альбомі наступним номером після головного хіта можна почути ще одну прекрасну баладу, заспівану і зіграну в більш стриманих тонах "New Kid in Town". Вона теж займала перше місце в чартах – та й наступний альбом "Іглз", їх остання в сімдесятих платівка "The Long Run", включала найяскравіші пісні, кожна з яких мала хітовий потенціал. Ну а щодо стовідсоткового кантрі-року – варто звернутися до другого альбому 1973-го року, концептуальної платівки "Desperado".

Стіві Вандер крім "I Just Called to Say I Love You".

Найвідоміший і найуспішніший хіт Стіві Вандера, промениста "I Just Called to Say I Love You", була записана і випущена в 1984-му році, спочатку пісня входила в саундтрек до фільму "Жінка в червоному". Картина була дуже середньою романтичною комедією – і пісня Стіві взагалі була найкращим з того, що фільм міг запропонувати світові.

Однак вісімдесяті були не найкращим часом для Вандера в сенсі натхнення та продуктивності – свої найкращі роботи чорний сліпий геній написав, зіграв та записав десятиліттям раніше. Саме тоді, у сімдесятих, вийшла ціла серія класичних альбомів Вандера, які досі залишаються неперевершеними багато в чому шедеврами – це платівки "Talking Book", "Innervisions", "Fulfillingness' First Finale" та грандіозний подвійний альбом під назвою "Songs in the Key".

Блискучі мелодії та аранжування (Стіві був і залишається не лише чудовим вокалістом, а й чудовим клавішником, барабанщиком та виконавцем на губній гармоніці) поєднувалися з їдкими соціальними коментарями – це була вершина, на яку Уандер так і не зміг піднятися знову.