Від Злуки до Зради. Як 100 років тому галичани і білогвардійці стільцем Київ ділили

Привіт, боєць історичного фронту! Героїчні моменти загального єднання на новорічні свята вже минули, але, думаю, що потреба цим не вичерпалася. Для всіх, ще не втратили здатність до єднання, є особливий український день: 22 січня. День Злуки.

День це складний з тієї причини, що Україна настільки велика і багата, що її дуже складно "единять". У Харкові мають свою думку про Львів, а в Одесі про Київ. Думка це зазвичай неприємне і абсолютно справедливе. Точно так само як у Львові про Харків чи в Києві про Одесу. З іншого боку, незважаючи на складності з єднанням, Україну (як це не парадоксально) також дуже складно роз'єднати. Як тільки наші східні російські брати починають стверджувати, що україна типу нету і є якісь Недоновомалороссии, відразу збираються гнівні люди з Харкова, Одеси, Львова та Києва і героїчно борються за якийсь нікому доти невідома Дебальцеве або Попасную. В процесі відбиття агресії вони всі один одного люблять - незалежно від місця довоєнного проживання.

Це нам говорить про те цікавому факті, що якщо вже хтось і поділить реально Україну, так це тільки самі українці. Вони настільки звикли до взаємної гризні, що не допускають до участі в цій гризні якихось там людей з Москви або сторонніх танкістів-бурятів. Внутрішньоукраїнська гризня є однією з невід'ємних складових української національної ідеї і основним джерелом національної консолідації. Тому чужих в цей національний спорт просто не приймають.

Якщо комусь це здасться дивним - це невірно. Якщо в Дюссельдорфі ти замовиш кельнське пиво, тобі наб'ють морду. Відстань між містами - 30 км, але у них навіть різні діалекти німецької мови. Думка про пруссаках або саксонцах в Баварії взагалі краще не питати. Тому внутрішньоукраїнська гризня - складова нашого європейського вибору. Бо всі нації збираються разом для того, щоб створити свою національну державу і чарівно віддатися своїй внутрінаціональної гризні. Спокійно, з почуттям, тактом, розстановкою. А якщо в цю гризню починає втручатися сторонній, вся нація відразу об'єднується і рве його до біса. Від цього виникають навіть світові війни. Але ми будемо сподіватися, що ця чаша нас мине і ми будемо спокійно гризтися між собою роки, десятиліття, а по можливості, і століття.

І тому доречно пом'янути незлим тихим словом чергову річницю Акту Злуки 1919 р. У цей драматичний рік поцілувалися кияни та львів'яни з метою таки створити Українську Народну Республіку від Сяну до Дону. Спроба виявилася так десь на півроку. Завадили цьому поляки і росіяни (червоного і білого кольору). Але порвали цю Злуку, природно, ті ж самі кияни та львів'яни. В рамках ніжною внутрінаціональної дружби і єднання.

Спочатку все було красиво. Розвалилася Австро-Угорщина через рік після Росії, і галичани піднялися. І почали єднатися з Києвом. У Києві спочатку був гетьман Скоропадський, а потім настала Директорія. Але це нічого не змінювало. Київ і Львів - брати навік, поки не настане привід для нормального душевного срача. Утворилася Західноукраїнська Народна Республіка, яка почала дружити з київської УНР.

І були прийняті з цього приводу доленосні рішення:

ІМЕНЕМ УКРАІНСЬКОІ НАРОДНОІ РЕСПУБЛІКИ.

ДИРЕКТОРІЯ ОПОВІЩАЄ НАРОД УКРАІНСЬКІЙ ПРО ВЕЛИКУ ПОДІЮ В ІСТОРІІ ЗЕМЛІ НАШОІ УКРАІНСЬКОІ.

3-ГО СІЧНЯ 1919 РОКУ В М. СТАНІСЛАВОВІ УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА ЗАХІДНОІ УКРАІНСЬКОІ НАРОДНОІ РЕСПУБЛІКИ, ЯК ВИРАЗНИК ВОЛІ ВСІХ УКРАІНЦІВ Б. АВСТРІЙСЬКОІ ІМПЕРІІ І ЯК НАЙВИЩИЙ ІХНІЙ ЗАКОНОДАВЧИЙ ЧИННИК, УРОЧИСТО ПРОГОЛОСИЛА ЗЛУКУ ЗАХІДНЬОІ УКРАІНСЬКОІ НАРОДНЬОІ РЕСПУБЛІКИ З НАДНІПРЯНСЬКОЮ УКРАІНСЬКОЮ НАРОДНЬОЮ РЕСПУБЛІКОЮ В ОДНОЦІЛЬНУ СУВЕРЕННУ НАРОДНЮ РЕСПУБЛІКУ.

ВІТАЮЧИ В ВЕЛИКОЮ РАДІСТЮ ЦЕЙ ІСТОРИЧНИЙ КРОК ЗАХІДНИХ БРАТІВ НАШИХ, ДИРЕКТОРІЯ УКРАІНСЬКОІ НАРОДНЬОІ РЕСПУБЛІКИ УХВАЛИЛА ТУЮ ЗЛУКУ ПРИЙНЯТИ І ЗДІЙСЬНЯТИ НА УМОВАХ, ЯКІ ЗАЗНАЧЕНІ В ПОСТАНОВІ ЗАХІДНЬОІ УКРАІНСЬКОІ НАРОДНЬОІ РЕСПУБЛІКИ ВІД 3-ГО СІЧНЯ 1919 РОКУ.

ОДНИНІ ВО ЄДИНО ЗЛИВАЮТЬСЯ СТОЛІТТЯМ ОДІРВАНІ ОДНА ВІД ОДНОІ ЧАСТИНИ ЕДИНОІ УКРАЇНИ - ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ РЕСПУБЛІКА / ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА, І УГОРСЬКА УКРАЇНА / І НАДДНІПРЯНСЬКА ВЕЛИКА УКРАЇНА.

ЗДІЙСНИЛИСЬ ВІКОВІЧНІ МРІІ, ЯКИМИ ЖИЛИ І ЗА ЯКІ УМІРАЛИ КРАЩІ СИНИ УКРАІНИ.

ОДНИНІ Є ЄДИНА НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ РЕСПУБЛІКА.

Як це зазначалося в Києві - є джерела. Наприклад, такий собі Левко Лукасевич.

"Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні гербі Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах гербі чи не всіх українських губерній і плакати.

Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство.

Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з'явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.

Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.

О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.

У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики "Слава!" на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитавши заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднання єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.

Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.

Наступного дня почав роботу Трудовий Конгрес. Першим на порядку денному було прийняття Акту Соборності, і на знак цілковитої згоди депутати повставали з місць, аплодуючи".

Всі экстатично. А далі настали суворі реалії. Влада Директорії на Наддніпрянщині виявилася ефемерною. Прийшли спочатку червоні, а потім білі. За Львів одразу почали битися поляки. І півроку ЗУНР і УНР воювали спина до спини, кожен проти своїх улюблених ворогів. Злука була формальністю, поки не скінчиться війна. А війна не закінчувалася. І ставила всіх час від часу перед нелегким вибором.

До літа 1919 р. галичани програли переважаючим полякам і пішли через Збруч на Наддніпрянщину. Там теж все було погано, але на 1919 р., якщо тобі погано, але "своїх" раптом стало вдвічі більше, то у тебе є шанси. Галицька армія об'єдналася з Діючою армією УНР, і вони разом пішли на Київ. Червоні почали відступати. А доблесне українське військо невблаганно йшло трасою класичної і улюбленої народом електрички Вапнярка-Київ. Зупинки ви знаєте.

У Київ у результаті з правого берега зайшли галичани, а з Дарниці - білогвардійці. Зустріч вийшла несподівана і незрозуміла для всіх. Білі воювали з Петлюрою, а Галичина - це Австрія. А Петлюри тут не було. Галичани воювали проти червоних, тому що вони взагалі були погані для всіх. І для білих. Але в душі кожен галичанин воював проти поляків, бо це - своє, риднэ. А білі були за єдину-неділиму Росію і теж в теорії проти поляків, бо Польща сто років була частиною єдиної-неподільної Росії.

Зустрілися галичани і білі в Києві, подивилися один на одного і задумалися. В одних був манліхер, в інших мосінка. Але поки ніхто не стріляв. Посеред Хрещатика був поставлений винесений з будівлі міської Думи (на Майдані) стілець, який визначив лінію протистояння. В силу строкатості національного складу російської та австрійської імперій військовими начальниками галичан і росіян були етнічні німці. Вони провели між собою бесіду німецькою мовою і вирішили, що поки що воювати між собою не будуть. Галичани були в слабкій позиції, тому що Київ - це все-таки Російська імперія, а не Австрійська. І галичани здали Київ білим.

Петлюра їм не простив. А вони не пробачили Петлюрі, що він їм не простив. Галицька армія сама по собі пішла по Наддніпрянщині, побувши спочатку блідо-білою, а потім навіть червоною. А потім прийшов тиф, і виявилося простіше повернутися додому в Галичину, будь вона хоч Польщею. Дуже хотілося додому. А потім - хоч трава не рости.

Петлюра відплатив галичанам у 1920 р., пішовши на союз із Пілсудським. І віддавши всю Західну Україну Польщі. А оскільки він її не мав під своєю владою, то віддавати було легко. Галичани ж сподівалися на перемогла Антанту, яка їм щось типу обіцяла в новій Польщі. І Антанта була проти Петлюри за російських білих. І розійшлися шляхи співавторів Злуки менше, ніж за рік. По тим часам - не дивно.

Але нам-то що? І так зрозуміло, що Харків, Одеса, Київ і Львів - це Україна. Тому Злука - наше свято, що найбільш осмислено відзначається в Авдіївці, Пісках та інших цікавих місцях, де в одному окопі сидять львів'яни, харків'яни, одесити та кияни. Хай живе! Слава Україні!