Покоління MTV. Як Роберт Палмер, Майкл Джексон і Queen перетворили кліпи на мистецтво

Роберт Аллен Палмер був із тих, кого називають "природженими зірками" — бездоганне відчуття стилю було такою ж характерною його рисою, як і дивовижна вокальна манера, притаманна радше афроамериканцям, ніж британському джентльмену, яким був Палмер.

Він народився у Західному Йоркширі, але дитинство провів на Мальті — батько Палмера працював у військовій розвідці. Саме на Мальті, ще зовсім дитиною, Роберт захопився американською соул-музикою, а також джазом, блюзом і фанком. Повернувшись до Англії вже підлітком, Палмер одразу почав виступати з місцевими гуртами як вокаліст — його талант співака був очевидним. На початку сімдесятих він був фронтменом колективу "Vinegar Joe", а потім розпочав сольну кар’єру — і записав низку блискучих платівок у жанрі, який ще у шістдесятих почали називати "блакитнооким соулом" (так охрестили музику білих виконавців, натхненних тим, що записували американські темношкірі зірки та першопрохідці жанру).

Виконання Палмера було чуттєвим і фанковим, але перші платівки — від "Sneakin’ Salley Through the Alley" до "Double Fun" — не зробили його суперзіркою. Усе ж сімдесяті були не найкращим часом для британського соулу, широка публіка тоді віддавала перевагу іншим жанрам — від хард-року й прогресиву до глему, диско та панку. Усе змінилося в наступному десятилітті — естетика та звук модної "нової хвилі" чудово поєднувалися з тією музикою, яку Палмер любив і блискуче виконував упродовж усього життя.

У 1985 році на Багамах Роберт записав свою чергову платівку "Riptide" — відполірований до блиску попальбом. Саме на ньому красувався майбутній мегахіт "Addicted to Love" — "Залежний від кохання". Потенціал пісні здавався беззаперечним, і на неї вирішили зняти відео, яке зробило б із Роберта Палмера героя покоління MTV.

Так, із настанням вісімдесятих і появою цього музичного телеканалу (саме у 1981 році) змінилося дуже багато. Тепер саме відеокліпи сприяли високим продажам синглів та альбомів — а тоді вінілові платівки або трохи пізніше компакт-диски могли продаватися мільйонними накладами. Крім того, вдале відео стало не просто щасливою можливістю для шанувальників регулярно бачити кумира в телеетері (чи варто казати, що жодного інтернету — принаймні у нинішньому вигляді — і тим більше "YouTube" тоді ще й близько не існувало), а й перетворилося на інструмент просування самого артиста.

Моделі, високі підбори і вино

У записі "Addicted to Love" брали участь чудові музиканти — гітаристи Едді Мартінез і Енді Тейлор, барабанщик Тоні Томпсон, клавішник Воллі Бадару — але нікого з них глядач у результаті не побачив на телеекрані. Річ у тім, що режисер кліпу Теренс Донован вирішив: у самому відео акомпануючий гурт Палмера зображатимуть спеціально запрошені моделі — на підборах, у спідницях і чорних колготках, із блідою шкірою, темним волоссям, великою кількістю макіяжу та дещо зверхнім виразом обличчя (або й зовсім без жодних емоцій). У кадрі дівчата оточували Палмера, який був одягнений у сорочку та краватку, — і чудово рухалися під ритмічну музику, не надто переймаючись тим, щоб гра на ударній установці чи бас-гітарі виглядала візуально правдоподібною.

Сюжету як такого у кліпі не було — але сам образ виявився настільки ефектним, що кліп став одним із символів епохи, неодноразово пародіювався і таки зробив Палмера суперзіркою середини вісімдесятих. Сингл із піснею "Addicted to Love" вийшов ще у січні 1986-го — і лише після виходу в ефір відеокліпу до травня нарешті дістався вершини американських чартів. Уже після зйомок дівчата зізнавалися, що режисер під час роботи пригощав їх вином — тому тримати рівновагу, пританцьовуючи на високих підборах, було не завжди легко.

Кліпи Майкла Джексона

До середини вісімдесятих Майкл Джексон став однією з головних попзірок планети не лише завдяки блискучим хітам зі свого бестселера — альбому "Thriller". Феноменальній популярності Джексона сприяли також ефектні та багато в чому революційні відеокліпи, зняті на ці пісні.

Втім, далеко не все складалося просто. Кліп на класичний хіт "Billie Jean" узагалі не був чимось особливим — до того ж керівництво згаданого MTV на початку 1983 року взагалі відмовилося випускати його в ефір, оскільки цільовою аудиторією каналу були білі шанувальники рок-музики. У відповідь президент рекорд-лейблу Джексона пригрозив каналу, що звинуватить його в расовій дискримінації — у результаті кліп усе ж потрапив у важку ротацію.

Наступне відео Джексона — кліп на пісню "Beat It" — було значно ефектнішим. Зйомки на вулицях Лос-Анджелеса обійшлися Майклу у 150 тисяч доларів, які він дістав із власної кишені, — тому що цього разу вже його власний лейбл не захотів піти назустріч і не став фінансувати ідеї Джексона.

Майкл тоді вперше звернувся до тематики вуличних розбірок — що потім стало певним "спільним місцем" для багатьох відео найрізноманітніших виконавців, не обов’язково темношкірих. У зйомках, окрім професійних танцівників, брали участь члени справжніх вуличних банд — вісімдесят людей, які й склали масовку відео. Цього разу у MTV не було жодних заперечень — ще й тому, що в самій пісні звучало гітарне соло Едді Ван Галена, найпопулярнішого на той час білого хард-рокового гітариста.

Однак найбільш приголомшливим відео Джексона того періоду став шедевр, знятий на заголовну пісню платівки "Thriller". 14-хвилинний кліп був творінням кінорежисера Джона Лендіса, який на той момент уже встиг зняти свої знамениті "Брати Блюз", а також "Американського перевертня в Лондоні". Джексон, який за сюжетом кліпу теж перетворювався на перевертня, але при цьому не втрачав своїх хореографічних навичок, виглядав у кадрі максимально ефектно. Його популярність злетіла до небес — як і продажі альбому "Thriller".

Queen і "a-ha"

З усієї рок-братії, яка прославилася ще в попередньому десятилітті, найнадійнішими постачальниками високоякісної відеопродукції у вісімдесятих були "Queen" — їхні кліпи й справді залишалися незмінно яскравими та відповідали всім вимогам часу.

Найбільш незабутнім відео "Queen" тієї епохи був кліп на пісню "I Want to Break Free", написану басистом гурту Джоном Діконом і включену до альбому 1984 року "The Works". Наслідуючи традиції старої доброї британської комедії, Фредді Мерк’юрі, Дікон, Браян Мей і Роджер Тейлор перевдяглися у жінок, пародіюючи персонажів англійської "мильної опери" "Вулиця Коронації" — серіалу, який стартував ще 1960 року. Мерк’юрі при цьому не захотів зголити свої знамениті вуса — через що виглядав ще виразніше в кадрі з накладними грудьми та пилососом у руках.

Але водночас найзворушливіше і технічно найдосконаліше відео вісімдесятих усе-таки залишається на совісті представників норвезької попсцени — а саме гурту "a-ha". Кліп на пісню "Take On Me" був знятий у 1985 році — в одному з лондонських кафе. Над відео працювали режисер Стів Баррон, а також подружжя талановитих аніматорів — Майкл Паттерсон і Кендес Рекінджер. Вони застосували техніку ротоскопії — відзнята кіноплівка довго й копітко перемальовувалася покадрово. Результат у двадцять першому столітті вражає не менше, ніж сорок років тому.