• USD 29.3
  • EUR 30.8
  • GBP 35.9
Спецпроєкти

Після Руїни. Як Україна витіснила Малоросію

Поняття "вітчизни" в Україні сформувалася раніше, ніж у Росії
Реклама на dsnews.ua

Привіт, боєць історичного фронту! Фронт наш вічний і малорухомий. Боротьба ведеться позиційна, але вперта. І завжди корисно переосмислювати, за що, власне, воюємо. Раз фронт - український, значить - за Україну. Але читач добре знає, що наша країна називалася Україною не завжди. Часи, коли не залишилося сумнівів, що "прийшла" Україна, це - середина XVII століття, коли десятиліття боїв Війська Запорозького з усіма сусідами обернулися трагічними обставинами Руїни. Умовне завершення Руїни відноситься до кінця 1670-х років, коли масштабна війна за Україну Московії, Польщі та Османської імперії завершилася.

Підводячи підсумки Руїни, не можна не відзначити, що в ті часи відбувається зміцнення, наповнення потужним емоційним змістом слова Україна. Якщо до Хмельницького в сприйнятті еліти і православного народу відновлювалися призабуті києво-руські корені, то величезні за своєю трагічністю і масштабності події воєн Хмельницького і Руїни оживили "запасне", або "паралельне", назва, що стала в той момент більш актуальним, ніж давньоруські літописні перекази.

Асоціативний зв'язок понять "Україна" і "Казаччина" (повне ризику пограниччі) очевидна. Але тепер "козацька Україна" поширилася на все Подніпров'я, Лівобережжя та Правобережжя, Поділля, Волинь, Київ - усюди, куди пробивалася козацька шабля. "Україна" покрилася потужним шаром актуальних емоцій, переживань і трагедій, істотно потіснивши "древнеруськие враження". На політичному рівні "Русь" жила, але поступово в сприйнятті гетьманів її давні межі зросталися з сучасним їм козацьким "українським простором".

Якщо слідувати логіці "де козак - там Україна", то в XVII ст. "Україна" початку "оболонку Русі" поступово заповнювати: відбувається синтез, створення образу "козацько-руської вітчизни", розтерзуваної братовбивством. У лічені роки колишня "мила наша Русь" перетворюється в очах людей Руїни в самодостатню патріотичну цінність - "милу вітчизну нашу Україну".

Вважаючи Україну новою іпостассю давньої Русі, гетьмани окреслюють її територію в межах тієї Русі, за яку воював Хмельницький: "від Путивля за Перемишля і Самбора" (Дорошенко) до "Галича, Львова і Перемишля... які від початку існування місцевих народів належали руським монархам" (Самойлович).

Реклама на dsnews.ua

Як вважає російський історик Тетяна Таїрова-Яковлєва, термін "український" по відношенню до території, що раніше в церковних та офіційних текстах іменованої "Малоросія", поширюється з 1650-х років. Наприклад, Юрія Хмельницького у 1660 р. у своєму листі до київського митрополита писав про "...Україну та інші малоросійські міста...". Іван Мазепа в розмові з дяком Б. Михайловим 1701-го вживав як синоніми поняття "Малоросійський край" і "Україна". І тільки коли йшлося про Правобережжя, Мазепа використовував виключно термін "сегобочная Україна". "Малоросія" все більше збігалася з Лівобережжям (Гетьманщиною), а ось на правому березі для сучасників існувала вже тільки "Україна".

Нагадаємо, що "Малоросія" походить від грецького "Мала Русь", що вживається з XIV століття на території Галицької митрополії або взагалі до території сучасної України. Образливого значення ця назва не мало, так як центром взагалі Русі/Росії вважався Київ. Сама ж майбутня Росія ще довго не була в курсі, що вона - "Росія". Це потім ми їй віддали назва - або вона взяла...

Ще одним важливим моментом в ментальності тодішніх українців стало поширення в 1670-1780 рр. поняття "вітчизна", наповненого відповідним емоційним змістом. Наприклад, знаменитий кошовий отаман Іван Сірко у листі 1667-го писав про "Вітчизні нашій оплаканої". Про "вітчизну матку нашу" писав 24 листопада 1708-го у своєму листі до Мазепи та іншої кошовий отаман Запорізької Січі Кость Гордієнко. На думку Тетяни Таировой-Яковлевої, термін "вітчизна" в поданні Гордієнко об'єднував такі поняття, як "українські міста" і "люди малоросійські". Існування чіткого поділу в уявленнях козацької старшини між "вітчизною" (Малоросією або Україною) та Московською державою знайшло своє відображення і в ідеї "князівства Руського" часів Виговського (1658).

"Вітчизна" є об'єктом вірності і любові, поступово замінюючи історично передує вірність і відданість феодальному сюзерену. Це поняття є першим кроком до подальшого поданням про "національних інтересах". Останні - не персоніфіковані, тобто не пов'язані з конкретною людиною, а являють собою інтереси спільноти людей, що живуть на певній території. Ці принципи разюче відрізняються від принципів феодальної епохи, коли всю систему пріоритетів васалів формував монарх-сюзерен

Тому тепер виникала грунт для можливого конфлікту між інтересами "вітчизни" і "сюзерена". У сусідній Росії уявлення про "вітчизні" сформувалося лише до кінця XVIII ст., і це багато що пояснює в питанні про те, чому Мазепа міг для одних виявитися "героєм - захисником вітчизни", а для інших - "зрадником государю Петру І". Її мотиви могли бути просто незрозумілі тим, хто організовував йому анафему і нагороджував "орден Іуди", і ще кільком поколінням нащадків.

А тепер доречно повернутися до питання про українську мову. Який він був в епоху Хмельницького розмовний і живий, а який літературний і книжковий? Наведемо кілька прикладів.

З рукопису 1690 р. (правопис нинішнє): з симпатією автора твору до польського короля, воюющему проти турків (тільки-тільки Ян Собеський допоміг своїми поляками і козаками австрійському цісареві відбити у османів Вену):

Кролю славний, додай слави,
Не борони переправи
Нам, козаком-небораком,
Піти ік тім (з) паном-ляхом.
Пд, гетьмана, наша нива
Достигає, будуть жнива:
Зелена весна іде,
Козакові служба буде.

Ідуть з Низу запорожці
До короля його мосці!
Ідіть з нами, задніпряни,
Потішайте християни!
(Джерело: Українська поезія. Середина XVII століття / Упор. В. І. Крекотень, М. М. Сулима. - К, 1992. - С. 124.)

І ще один уривок з трохи більш раннього і не самого оптимістичного вірша "Лямент людей побожных, що ся стало Литовської землі..." з приводу реалій Руїни. Цікаво, що у вірші йдеться про "Русі", причому згадуються ті її частини, які вже 100 років перебувають під владою польської корони (Поділля та Волинь), але називаються вони в творі "Литовська земля" (жива ще пам'ять про Великому князівстві). В кінці автор обіцяє католикам-"папежникам" відплата від царя Олексія Михайловича. Тут є і Русь, і Литовська земля, і Московія (в особі царя) - але помітно, що це той час, коли Москва не відчувалася історично ближче, ніж Литва, хоча і були симпатії до православного царя.

Лайки бовем днесь умножишася
І мечі на шиі наші изострищася
Брат брата вбиває,
І самого батька кров проливає;
Ненависть междособная,
Изрещи незручна;
Точаться кровю потоки,
Падають невинні отроки,
Юнаки, младенци, немовлятка і діви,
Отцеве і матки зостают удиве;
Едных в неволю побырают,
Інші від меча і голодним смертю помирають.
Колись була славна країна
І всім ворогом жахлива,
А тепер вся паде мечем,
Междусобным шмагаємо.
Бо все навкруги вразе лікують,
Веселяться і погибелі нашої триумфують, -
Видячи всю обнаженну
І вконець спустошенну...
( Там же. - С. 115-116.)

Який текст написаний українською мовою? Очевидно, що обидва: один (перший) майже відразу зрозумілий і майже ідентичний сучасному навіть через 300 років, другий - книжкова, літературна, докорінно - церковнослов'янська, з шаром української лексики і відмінкових закінчень. Полонізми є і там, і там. Правда, зараз би другий текст назвали суржиком - змішаним з російською. Але, зазначимо, знайомство з живим російською у автора вірша (як і в більшості тогочасних українців) навряд чи мало місце. Знайомий був церковнослов'янську мову старої руської літератури і священних текстів.У нього активно втрутився той розмовний і живий, на якому написаний перший віршик (мабуть, козацька пісня).

Подальший вибір творців української літературної мови вже в кінці XVIII-ХІХ ст. полягав у тому, який зразок обрати - розмовна або книжковий. І якою мовою робити стандартним - не тільки в літературі, але і в реальній українській життя. Але про це буде сказано в іншій колонці.

І додам ще один текст того ж часу (щоправда, менш українізований, ніж другий) на тому ж книжною мовою. Всупереч очікуванням від подібної (з вигляду - російської) лексики, це аж ніяк не радість з приводу приходу московитів-одновірців, а навпаки: плач православного автора про загибель Польщі (точніше - Речі Посполитої): "Глаголить Полща про колишньої хоробрості і полон своєму...". Московити тут фігурують як "скіфів". У Польщі (Речі Посполитої) троє дітей - ляхи, русь, литва. І двоє братів (мабуть, ляхи і литва) зійшлися у січі з третім (мабуть, з руссю).

В жалю днесь зело обмираю,
Сльози точащи, чад моїх ридаю.
Аз - мати, зажурена погоди
І всіх радощів изовлеченная.
Бех бо колись тако оздоблена,
Яко над країни славно вознесенна;
Копие моє на вразех бывло
Та серця силных в бранех жахала.
Але нині мечі і щити державны
В мені найміцніших чад всіх надсмеянны;
Воі великі худими бувають,
Од скіфських мову на землі падають,
Самі-бо в собі меч свій угрязиша
І мене, матер, свою уязвиша.

Цей віршик ілюструє для нас якусь ностальгію за Речі Посполитої, яка періодично охоплювала козацьку старшину в московських "обіймах". Ці настрої виявить незабаром Іван Степанович Мазепа.

    Реклама на dsnews.ua