Посмертний альбом Джонні Кеша та інші так звані новинки. Як давно забуте старе знову стає новим

Джонні Кеш та "Songwriter"

Загалом це вже четвертий посмертний альбом Кеша, не рахуючи матеріалу бокс-сету "Unearthed". Останній такий реліз вийшов у світ десять років тому, у 2014-му – той альбом називався "Out Among the Stars": це були невипущені записи, зроблені в першій половині вісімдесятих разом з продюсером Біллі Шерріллом. Шеррілл ще з кінця шістдесятих вміло додавав у продюсовані ним записи кантрі-виконавців несмертельні дози поп-музики – і "Out Among the Stars" звучав відповідно, являючи собою полегшений варіант "Людини в чорному", як називали Кеша.

Новий альбом "Songwriter" — зовсім інша справа, в той же час історія його створення разюче відрізняється і від того, що являли собою релізи "American V: A Hundred Highways" та "American VI: Ain't No Grave", випущені в 2006-му та 2010-му роках відповідно. Ті платівки були логічним продовженням того, чим Кеш займався, починаючи з 1993 року – відколи почав записувати пісні за допомогою видатного продюсера Ріка Рубіна. Але на початку того ж 1993-го Джонні зробив кілька демо-записів, які зараз, за 30 років, нарешті вийдуть у світ. Але є одне але. У 2023-му на доріжки з голосом та акустичною гітарою Кеша були зроблені накладення – зокрема, музикантами його гастрольного гурту, а також новими героями американської музики, наприклад Деном Ауербахом, половиною дуету "The Black Keys".

І трапилася дивовижна річ – нехай поки що про те, що сталося, ми можемо судити за тією "новою" піснею, яка вже доступна, а саме "Well Alright". Кеш раптом зазвучав майже так само, як у п'ятдесятих та шістдесятих, з ледь помітною поправкою на час. Справді – скупі, але влучні пасажі електрогітари викликають у пам'яті те, як грав на ранніх записах Джонні давно покійний Лютер Перкінс. Саме Перкінс, який загинув внаслідок пожежі у власному будинку ще у 1968-му, був головним відповідальним за фірмовий "бритвений" саунд Кеша, який був частиною того, що робило пісні Джонні такими особливими – ці невблаганні, відточені ноти, що підкреслюють все найважливіше в тому, що співав Кеш.

Чи хотів цього сам Кеш, коли записував демо в дев'яностих? Це питання назавжди залишиться відкритим, але з великою ймовірністю можна припустити, що навряд. Йому зовсім не посміхалося тоді, коли він зустрів згаданого Ріка Рубіна повертатися в минуле – щоб догодити публіці, намагаючись бути таким самим, як десятки років тому. Тоді, 1993-го, Джонні Кеш переживав не найкращі часи. Більше того, у Кеша на той час навіть не було контракту з рекорд-лейблом – і ці пісні у вигляді чернетки він записав просто для того, щоб не забути про них.

Так, того ж 1993-го голос 61-річного на той момент Кеша можна було почути на альбомі "Zooropa" ірландців "U2", які на той час були на піку свого "постмодерного" періоду. Тоді Боно, Едж та інші рушили у протилежному напрямі від шляху, який вони обрали у вісімдесяті – "U2" зразка дев'яностих були уїдливими, єхидними і захопленими найновішими віяннями у сфері відтворення звуків та його записи. Трек "The Wanderer", на якому партію провідного вокалу заспівав Кеш, закривав той альбом — і був не менш напханий електронікою, ніж інші пісні платівки "Zooropa". Голос Кеша звучав як сторонній елемент — і весь цей експеримент насправді здавався знущанням.

Але Кеш в той період, на початку дев'яностих, не збирався ні з кого знущатися — так само як і повертатися до "бритвенного" звуку п'ятдесятих або намагатися здатися молодшим, ніж він є насправді, заграючи з новомодним звуком або аранжуваннями. Саме тоді його і знайшов Рік Рубін.

У той час Рубін був відомий своєю довгою бородою, незмінними темними окулярами, але насамперед — треками, які він продюсував безкомпромісно. Щоправда, виконували їх зовсім не артисти "корінної" американської музики, чи то блюз, кантрі чи блюграс, а хтось, хто представляє хеві-метал або реп дуже некомерційної якості. Рубін мав свій лейбл, який називався "American Recordins" — Рік побував на одному з концертів Кеша, переконався в тому, що його талант і харизма нікуди не поділися і зателефонував Джонні. Продюсер запропонував йому контракт з "American Recordings" і пообіцяв співаку необмежену творчу свободу – те, чого Кеш на той час не мав уже довгих років.

Джонні тоді здавалося, що його пісні повинні звучати гранично просто і аскетично – тобто саме так, як щойно записані для себе демо. Гітара, голос, оголене серце – і більше нічого. Саме таким чином у присутності Ріка Рубіна був записаний чудовий альбом "American Recordings" (що вийшов у світ рівно 30 років тому, у квітні 1994-го) — сам процес запису проходив у вітальні будинку Рубіна в Лос-Анджелесі та найнатуральнішій хатині Кеша в глушині штату Теннессі. Ці пісні напевно не взявся б видавати великий лейбл – аж надто вони були непричесаними та незговірливими. Але музика платівки була ще й неприкрашеною правдою життя, стихією – і альбом не тільки повернув Кешу втрачену на той час популярність, а ще й допоміг співакові знайти армію нових шанувальників, з-поміж молодих любителів "альтернативної" музики.

Отже, Кеш записувався з Рубіном фактично до кінця своїх днів. Останніми зіграними ним перед студійними мікрофонами піснями були "Like the 309" та "Engine 143" — фінальна сесія відбулася у серпні 2003-го, за кілька тижнів до смерті музиканта. Перша з цих пісень побачила світ вже після смерті музиканта в 2006-му – на альбомі "American V: A Hundred Highways". Рубін нічого не додавав до наявних доріжок — все було випущено точно в такому вигляді, в якому ці записи залишалися після того, як двері студії зачинилися за Кешем.

Тим більше недоречною видається зараз витівка Джона Картера Кеша, сина та спадкоємця музиканта, додавати до вокалу та гітари покійного батька партії інструментів, записані через 20 років після смерті Джонні. Невідомо, як би ставився Кеш до цих аранжувань – та й схвалив би він їх наявність.

Так, платівки, записані з Рубіном, не завжди були стовідсотково акустичними – наприклад, на найзадертішому записі того періоду, альбомі "Unchained", грали Том Петті та його гурт "The Heartbreakers". Але аранжування тих пісень народжувалися спонтанно — у процесі спільного музикування та просто веселого проведення часу в розслабленій дружній атмосфері. Тепер, на відміну від Тома Петті в дев'яностих, у того ж Дена Ауербаха з "The Black Keys" немає жодної можливості посидіти з Кешем на студійному диванчику з пляшкою напою в руці і обговорити, як саме варто грати гітарне соло.

Справжні шанувальники Кеша були б зовсім не проти, якби ті "знайдені" Джоном Картером Кешем демо-записи 1993 року були б просто офіційно випущені в їхньому первозданному вигляді — тільки голос Кеша та його гітара. Подібно випускаються, наприклад, архівні демо-записи Боба Ділана – і сприймаються при цьому не просто і не лише як цінний історичний документ. Можливо, у такому вигляді диск вийшов би не гіршим, ніж згаданий епохальний "American Recordings", записаний того ж 1993-го? Хоча, звичайно ж, слово "демо" десь у підзаголовку альбому здатне відлякати середньостатистичного споживача музики. У будь-якому випадку, остаточний вердикт щодо "нового" альбому Джонні Кеша можна буде винести лише влітку.

Бадді Холлі та Джімі Хендрікс

Так, прийдешній реліз Кеша – далеко не перший випадок, коли демо-записи виконавця, що спочив, віддавалися на роздратування продюсерам і музикантам. Вони й створювали із цих записів фінальний продукт – більш менш придатний для того, щоб виставити його на вітрину.

Ще наприкінці п'ятдесятих та на початку шістдесятих стали видаватися на посмертних платівках демо-записи одного з піонерів рок-н-ролу Бадді Холлі – загиблого у 1959-му. В останні місяці життя Бадді встиг написати досить чудових пісень і записати їх на магнітофон у своїй квартирі в Нью-Йорку. Після смерті Бадді ці плівки потрапили до рук продюсеру Джеку Хенсену — і той вважав, що ці чудово складені пісні необхідно "нарядити".

Таким чином, для запису інструментальних партій було запрошено студійних музикантів, з якими Холлі ніколи не зустрічався за життя, а за бек-вокал, що звучав досить нав'язливо в пісні "Crying, Waiting, Hoping", відповідав вокальний гурт "The Ray Charles Singers". У принципі, результат вийшов задовільним настільки, щоб деякі з цих "квартирних" записів на Манхеттені, зроблених Бадді Холлі в його останню зиму, стали посмертними хітами.

Але це були ще не останні пригоди демо-записів Бадді. У 1964-му Норман Петті, колишній менеджер Холлі, організував ще одну студійну сесію і з'явилися нові версії останніх домашніх записів Бадді — вже без бек-вокалу, заспіваного занадто в дусі попереднього десятиліття, зате з гучною електричною гітарою, що звучала в стилі "серф" .

У сімдесятих найактивнішим музикантом "з того світу" був великий гітарист Джимі Хендрікс. У свій останній рік (Джимі помер у вересні 1970-го) Хендрікс весь час у студії намагався присвячувати роботі над наступним після "Electric Ladyland" 1968-го альбомом — хоч і записував безліч джемів. Він теж мав був бути подвійним, а назвати його, швидше за все, Джимі збирався досить претензійно — "First Rays of the New Rising Sun" ("Перші промені нового сонця, що сходить"). До серпня 1970-го Хендрікс записав безліч музики, робота над частиною треків проходила вже в новій студії, побудованій самим Джимі та обладнаною найсучаснішою апаратурою — "Electric Lady Studios" у Нью-Йорку.

Літо 1970-го закінчувалося, Джимі повідомив свого інженера звукозапису Едді Крамера, що робота над новим альбомом наближається до кінця – і полетів до Європи, щоб виступити на кількох фестивалях, зокрема, на острові Уайт. Більше Крамер ніколи не бачив Хендрікса живим – і і саме він був одним із тих, хто готував до випуску перший посмертний альбом Джимі, платівку "The Cry of Love", що включала абсолютно новий матеріал, записаний гітаристом перед смертю.

Звичайно, ніхто не міг бути впевненим у тому, що саме ці пісні, у такому вигляді та в такому порядку Джимі хотів видати у вигляді свого наступного довгоочікуваного альбому. Але до платівки The Cry of Love, як і до наступних Rainbow Bridge і War Heroes, було мало претензій — хоча на останніх двох вже траплялися звичайні демо-записи. Це були треки, записані Джимі під його контролем — і випущені без будь-якої доданої "відсеб'ятини" продюсерів.

Але вже "нові" альбоми "Crash Landing" та "Midnight Lightning", випущені 1975-го, викликали підозру. Лейбл Хендрікса на той час найняв продюсера Алана Дугласа – щоб той готував "нові" релізи Джимі і проводив "розкопки" у його великих архівах. Дуглас не став церемонитися із записами Хендрікса, які цього разу являли собою або звичайні студійні джеми або ті ж демо-записи. Продюсер запросив музикантів, серед яких навіть були гітаристи – і ті спокійнісінько додавали свої партії до чорнових записів Хендрікса. Але платівки купували – Хендрікс заробляв для лейбла навіть із могили. Таке неподобство тривало аж до середини дев'яностих, поки записаною спадщиною Джимі не зайнялася компанія "Experience Hendrix".

Боб Марлі та Джон Леннон

1983-го, через два роки після смерті батька музики реггей Боба Марлі, теж вийшов його "новий" альбом — і називався він "Confrontation". Багато хто в той час вважав, що матеріал платівки був останніми записами Марлі, які він міг зробити перед смертю від раку в травні 1981-го. Але це було не так – насправді всі свої сили Марлі зосередив на записі свого останнього альбому прижиттєвого, платівки "Uprising" випущеної в 1980-му.

Матеріал для "Confrontation" збирали по далеких полицях – спочатку це були демо-записи і невикористаний студійний матеріал, записаний Бобом з 1977-го по 1980-й. Але останні штрихи, нанесені на записи вже після смерті Марлі, були гранично акуратними – переважно додавали лише бек-вокал вокального тріо "I Threes", учасниці якого (серед них – дружина музиканта, Рита Марлі) багато років записувалися та гастролювали з Бобом. Платівка в результаті звучала так, як і мав звучати запис Боба Марлі — хоча їй все-таки бракувало зібраності та впевненості. Один із посмертних хітів Марлі "Buffalo Soldier" — саме звідси.

Через рік після диску Марлі у світ вийшов "новий альбом" ще однієї покійної легенди — "Milk and Honey" Джона Леннона. Якщо бути точним, на платівці по черзі звучали пісні Леннона та Йоко Оно – як і у випадку з останнім прижиттєвим альбомом Леннона, який отримав "Греммі" "Double Fantasy".

Треки Джона, що увійшли до цього альбому, були записані під час тих самих студійних сесій 1980-го року, що й пісні з "Double Fantasy". Вони не потрапили на той альбом, бо являли собою, по суті, репетиційні дублі – Леннон якщо й планував доводити до пуття саме ці пісні, то вже наступного, 1981-го року, до якого він так і не дожив. Проте вже у 1982-му та 1983-му роках вдова Леннона записала свою частину пісень, необхідну для сиквела "Double Fantasy", ще одного альбому під вивіскою "Джон Леннон, Йоко Оно".

Ці пісні, записані із зовсім іншими музикантами, ніж треки Джона, звучали зовсім інакше – тут уже у всій красі було виявлено саунд вісімдесятих років. Треки Джона здавалися набагато більш "сирими" і необтесаними — якими вони насправді і були. Але це не скасовувало силу пісень самих по собі — наприклад, таких як "Nobody Told Me", "Borrowed Time" (в якій Джон співав про те, що живе "в борг") і "I Don't Wanna Face It". Тим не менш, першу з них Джон збирався віддати Рінго Старру для його платівки, а вокал в останній явно вимагав ще одного дубля, який, напевно, був би зроблений, якби Леннон був живий. Звучав на альбомі і стовідсотковий домашній демо-запис Джона – пісня "Grow Old With Me". Платівку "Milk and Honey", що вийшла 1984-го, активно купували бітломани, які все ще гостро переживали загибель кумира — але навряд чи саме таким Джон бачив свій наступний альбом.