Крок у дорослість. Як "Бітлз" перетворили дедлайн на революцію

Ще на початку шістдесятих The Beatles підписали контракт із найбільшим британським лейблом EMI — Джон Леннон, Пол Маккартні, Джордж Гаррісон і Рінго Старр мали випускати по два альбоми на рік, а також низку синглів. Тоді бітли не врахували, що їхня популярність зростатиме з небаченою швидкістю. З огляду на постійні гастролі по всьому світу, у них залишалося катастрофічно мало часу на написання та запис нових пісень.

Однак перші кілька років The Beatles встигали дотримуватися умов контракту — попри нескінченні турне та зйомки у фільмах, Леннон, Маккартні та Гаррісон писали пісні будь-де: буквально на колінах і на ходу. Так само швидко й нашвидкуруч записували їх на лондонській студії EMI (пізніше вона отримала назву Abbey Road), не встигаючи перевести подих.

У 1965 році бітли знялися у своєму другому художньому фільмі Help! — кольоровій картині з роздутим бюджетом, зйомки якої проходили в Англії, австрійських Альпах та на Багамах. У першій половині року вони примудрилися написати й записати ще й пісні для фільму, а також інший матеріал для однойменного альбому — щоб потім поїхати у гастролі Європою і США. У серпні The Beatles виступили на стадіоні Shea Stadium у Нью-Йорку перед рекордною на той час аудиторією — і повернулися до Лондона з чітким завданням написати та записати пісні для нового альбому, який мав з’явитися в магазинах ще до Різдва.

The Beatles востаннє змогли виконати умови контракту — але музиканти не просто "з-під палки" записали новий матеріал. Вони здійснили справжню музичну революцію, наслідки якої відчутні й дотепер.

Чим так надихнулися Джон Леннон і Пол Маккартні наприкінці 1965 року? Можливо, зустріччю з кумиром юності, Елвісом Преслі, що відбулася в Лос-Анджелесі під час американського туру? Навряд. Під час того історичного "міжсобойчика" крига потала лише перед самим прощанням — загалом і бітли, і сам Елвіс залишилися розчарованими.

Можливо, надихнула інша зустріч — з популярним тоді американським гуртом The Byrds, біля басейну в орендованому домі в Лос-Анджелесі? Тоді ж бітли познайомилися з молодим актором Пітером Фондою, сином легендарного Генрі Фонди, що знявся в голлівудській класиці "Грона гніву". Пітер ще не встиг знятися в культовому "Безтурботному їздці", зате страшенно налякав Леннона своїми докладними історіями про те, що він "знає, як це — бути мертвим".

Так чи інакше, у жовтні 1965 року The Beatles опинилися віч-на-віч із майже нездійсненним завданням — до Різдва та Нового року треба було випустити новий альбом, якраз до сезонного вибуху святкових покупок. Але інколи саме той самий "дедлайн" творить дива — і саме таким дивом стали нові пісні, які бітли кинулися створювати й записувати.

Джон Леннон надихнувся своїм нещодавнім адюльтером — і фактично зізнався дружині Сінтії у зраді, написавши пісню Norwegian Wood (This Bird Has Flown). Під час запису цієї дивовижної композиції — одночасно щирої й вигадливої настільки, щоб цю щирість приховати — Джордж Гаррісон грав на тоді ще екзотичному інструменті: індійському ситарі. На ситар він натрапив під час зйомок Help! — інструмент був у переліку реквізиту. Гаррісон грав дуже просто — уроки у віртуоза Раві Шанкара були ще попереду, — однак звуки етнічної музики вперше в історії увійшли до запису популярної європейської пісні.

Пісні Леннона для нового альбому справді виявилися несподіваними — як з точки зору зовнішніх музичних впливів, так і щодо сюжетів. Так, у пісні Girl Джон співав про християнські догмати з тією ж розгубленістю, що й про симпатичну дівчину — а сама композиція була напрочуд схожа на грецьку народну музику.

Ще одна пісня Леннона — In My Life — стала не просто пам’ятником, а шедевральним монументом, натхненним ностальгією. У свої двадцять п’ять Леннон співав про дорогих людей, яких він встиг втратити — матір Джулію, дядька Джорджа, свого найкращого друга й першого басиста The Beatles Стюарта Саткліффа. Саме під час запису цієї композиції саундпродюсер гурту Джордж Мартін зіграв вражаюче красиве фортепіанне соло — пізніше його прискорили, щоб воно звучало, ніби клавесин.

Пол Маккартні не відставав від Джона — уперше він зважився написати пісню про найболючіше. Такою стала I’m Looking Through You, де на тлі відчайдушної мелодії Маккартні зізнався, що його стосунки з акторкою Джейн Ашер далекі від ідеалу. Але якщо ця композиція була майже документальною, то у своєму шедеврі Michelle, частину якої співано французькою, Пол подався у країну примарних мрій і чітких спогадів — просто пригадав, як на студентських вечірках намагався видавати себе за француза, щоб сподобатися дівчатам.

Платівка Rubber Soul, що вийшла в грудні 1965 року, стала одним із перших прикладів "дорослої" поп-музики, яку саме тоді дедалі частіше почали називати "роком". І, звісно, у бітлів з’явилися послідовники.

Depeche Mode

На початку вісімдесятих нинішні легенди Depeche Mode, які уособлюють собою вселенську темряву, були веселими й простими англійськими хлопцями — під проводом клавішника Вінса Кларка. Саме з Кларком у ролі лідера Depeche Mode записали свій дебютний альбом Speak & Spell (1981). Це була безтурботна, вибухово радісна робота підлітків, які відкривали для себе нові синтезатори — тоді, сорок років тому, здавалось, що вміння зіграти на них дві ноти вже давало право називати себе "новими романтиками".

Але Вінс Кларк залишив гурт одразу після виходу першого альбому — і вже на другій платівці, A Broken Frame, написаній Мартіном Гором, Depeche Mode постали перед аудиторією як провісники нестерпної меланхолії.

Radiohead

На початку своєї кар’єри, у першій половині дев’яностих, головний британський гурт сучасності Radiohead був радше колективом наслідувачів. Том Йорк багато в чому надихався Куртом Кобейном, лідером американської Nirvana — але, судячи з хіта Creep 1993 року, прагнув здаватися аудиторії ще більш інфантильним і беззахисним.

Однак минуло лише два роки після виходу другого альбому The Bends, витриманого в тій самій підлітково-депресивній стилістиці, — і Radiohead повернулися з шедевром: альбомом OK Computer (1997). Цей реліз досі залишається зразком винахідливих аранжувань — а також прикладом того, як треба домовлятися зі власним натхненням: просто вірити у неможливе.