Свідчення полонених оборонців Маріуполя. Три книжки, які нелегко читати, але читати слід

Свідчення військовополонених: що це за жанр?

Те, як написані спогади військових про російський полон, вносить корективи в жанр, який раніше називали "мемуарами військовополонених" і який був різновидом прози комбатантів. Нині це тексти, максимально наближені до тюремної прози — до свідчення про послідовне перетворення людини на річ, до звіту про роботу чітко координованої репресивної інституції, до фіксацій воєнного злочину. Так само, як свідчення Станіслава Асєєва про ув’язнення в Ізоляції ми читаємо як концтабірну прозу, бо ними вони де факто і є: мемуарами уцілілого. Так і книжки про російський полон нагадують щоденники-свідчення тих, хто вижив у ГУЛАГу, а не якийсь умовний "Міст через ріку Квай" П’єра Буля. І цей момент треба обов’язково враховувати.  

Мемуари оборонців Маріуполя: три книжки

Морський піхотинець Ейден Аслін за допомоги журналіста Джона Свіні, який спеціалізується на диктаторських режимах, написав "В’язень Путіна" ("Putin's Prisoner: My Time as a Prisoner of War in Ukraine"). Книжку оприлюднили в липні 2023 року. Аслін воював в курдських Загонах Народної оборони (YPG) у Сирії, а з 2018 року – приєднався до 36-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ. У квітні 36-а бригада з’єдналася з полком Азов на території Азовсталі. 12 квітня 2022 року Аслін разом із підрозділом, в якому ніс варту на заводі Ілліча, здався до полону. У російській в’язниці провів понад пів року. Був засуджений "судом ДНР" до страти як найманець (пряме порушення Женевської конвенції: Аслін — військовий ЗСУ), але через міжнародний розголос його змушені були обміняти. У новинах про засуджених до страти двох британців і мароканця, акцент робили саме на Асліні, він був з трьох найбільш медійним, бесіди з ним оприлюднювали російські пропагандисти. У Асліна дуже примітний нік в мережах, на який він звертає увагу й у своїй книжці, він складається з двох слів — "гунді" (селянин курдською) і "козак".  

Шон Піннер — другий британець з засуджених до смерті т.зв. "ДНР". Піннер служив в Королівському англійському полку британської армії в Північній Ірландії (проти ІРА), брав участь в операціях ООН у Боснії, згодом — у курдських Загонах Народної оборони в Сирії. До українського війська Піннер приєднався у 2018 році, спочатку був інструктором в "Азові", а в лютому 2022 року — у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ Піннер потрапив у полон, намагаючись вийти з заводу Ілліча у напрямку Запоріжжя. У російському полоні Піннер провів пів року. Мемуари "Живи. Борися. Виживи" ("Live Fight Survive") вийшли друком у вересні 2023 року, в написанні книжки Піннеру допоміг досвідчений "тіньовий співавтор" Мет Аллен. Наразі з трьох згаданих тут мемуарів оборонців Маріуполя саме ця отримала найбільше розголосу (існує вона уже й в українській версії, готується її екранізація). Презентуючи книжку, розказуючи свою історію, Піннер називає своїм рідним містом Маріуполь, в якому він три роки до повномасштабної війни жив із своєю дружиною-українкою Ларисою, якій книжка присвячена.

Валерія "Нава" Суботіна випустила книжку "Полон" (спочатку українською мовою і майже одночасно в англійському перекладі) в лютому 2024 року. Нава — з "Азова". Майорка Національної гвардії, пресофіцерка, фахівчиня з соціальних комунікацій, Суботіна служила в пресслужбах полку "Азов" і Донецького прикордонного загону. 2020-го звільнилася зі служби, її визнали обмежено придатною у воєнний час. Поселилася у рідному Маріуполі і планувала весілля. З початком повномасштабної війни Нава мобілізована до "Азову". 5 травня в оточеній "Азовсталі" Суботіна побралася зі своїм коханим, за два дні овдовіла. 17 травня за наказом командування здалася в полон. Її обміняли 10 квітня наступного року. Майже рік в ув’язненні. Вона була голосом "Азовсталі", такою ж наголошує мету свого "Полону" — привернути увагу до долі побратимів, які чекають звільнення. Якщо британці спокійно називають в своїх творах імена і позивні тих, з ким служили і тих, з ким проходили полон, то в тексті Нави є чимало випадків, коли вона уникає імен-позивних, бо ці люди все ще в небезпеці.  

Зробити картинку людиною

У передмові до свідчень Асліна Влад Демченко і в передмові до свідчень Суботіної Святослав "Калина" Паламар провадять той самий ідеальний щодо репрезентації маневр. Вони починають розповідь про Наву і Асліна з опису відео-фото, які бачив весь світ і героями яких були ці військові. Так актуалізують "еталонний текст" читача — інформацію та емоцію, на яку може спертися читач за замовчуванням травматичних творів. Британський вояк серед руїн Азовсталі повідомляє, що його командир дав наказ здатися в полон, в згодом він же оточений розсіяними в синцях і побоях. Маленька жінка зі змученим лицем в однострої дивиться на вогонь на фото Дмитра "Ореста" Козацького. Для споживачів вірусних зображень військові на екрані залишалися переважно анонімними. Тут же, уже в книжці, але не в самих іще спогадах, — нагадуючи читачу ті вірусні відео, — автори передмов надають героям ім’я, спогади бійців відтак сприйматимуть як свідчення людей, яких читач добре знає, яким він довіряє. Це люди, завдяки яким читач уже набув екстраординарний досвід, пережив за ті секунди відео щось екзистенційне. Не разом пережили, ясно, але в прямій кореляції. І тепер той анонімний хтось має своє ім’я і голос.

Тут в цей момент їхні біографії перестають існувати за правилами легенди і починають функціонувати на правах історії. Легенда не має катарсису, вийти з цього режиму не можна ні герою, ні реципієнту. Слухач легенд пасивний. А от історія — то уже про біографічних людей, які здатні жити і розвиватися і поволі звільнятися від свого пекла, зрештою. Легенду створити легше, ніж розказати про людину. 

У Піннера нема таких знакових відео чи фото, нема й передмови, але до потрапляння-на-екран він повертається в книжці знову і знову. Медійність — то була його стратегія вижити в полоні, яку він покроково обмірковує. Він знає: бути поміченим, бути видимим у полоні — значить, вижити. Перше, що він робить на чорній зоні — ріже собі вени, видовищно, але обережно, не так, щоби померти від втрати крові. Забинтована поранена рука – тепер те, що буде потрапляти в кадр щоразу, коли розмови з Піннером будуть знімати російські і проросійські пропагандисти. Він сам свідомо створює картинку, яка забезпечить йому проявлення-в-легенді. Тепер же, після полону — у книжці — він розшифровує ту "легенду" і повертає її в простір історії.  

"Полон" 

Аслін і Піннер охоче розказують про своїх дідів, які воювали в Другу світову і чиї розповіді про армію, про воєнне братерство, зокрема, стали поштовхом до того, що онуки обрали собі військову кар’єру. У Валерії Суботіної таких екскурсів в історію героїчних дідів не буде, не може їх тут бути. Для Нави воєнна кар’єра вибором не була, армія для неї — безальтернативна необхідність. Вона не потребувала героїчного прикладу предка-чоловіка, аби рушати на війну. 

А от в полоні вона часто згадує батька. Зрештою, саме спогадами про батька починаються її спогади про полон. Системне насилля у в’язниці вона переживає як продовження (на якісно іншому рівні) родинного насилля. "Ти казав мені — краще завжди бити першою. Ти вчив мене не бити дівчат, і я ніколи не била, хоча сам ти робив це регулярно. Але хіба без перелому — то удар? А якщо з переломом, коли тебе розізлили, то це ж не рахується? Так само мені потім казатимуть і росіяни…". Батько люто бухав, а потім так же люто бив доньку. Радянський військовий, звільнений з армії, не зміг дати собі ради і виміщав невдоволення на доньці. Суботіна згадує батька в момент, коли її скрутили і везуть у в’язницю, вона повертається на схід, туди, звідки втекла підліткою і там її знову будуть бити. Але це надає їй сили чинити спротив: якщо не убив батько, то і росіяни не зможуть убити. 

У книжці Нави, як і в двох інших книжках, повсякчас є потреба визначитися: я – військовополонена. Якщо Піннер і Аслін весь час наголошують: ми не є найманцями, ми служимо в ЗСУ, отож суд над нами — порушення Женевської конвенції. То у Нави вимога визнати її військовополоненою — не юридична, а ціннісна. Вона не ув’язнена, вона в полоні. Вона жорстка, брутальна, ядуча і непокірна — на допитах. Вона з усіх сил не показує, де на неї можна тиснути. Нава повторить це в "Полоні" десятки разів: нема важелів впливу, нема родини, нема коханого, нема дому, навіть міста рідного нема. 

"В’язень Путіна" 

У Асліна больових зон і важелів впливу виявляється чимало, він боїться болю насамперед, після першого сильного побиття робить все, аби болю більше не було. Аслін відверто і не один десяток раз в своїх мемуарах пише: я зламався, мене зламали так легко, що я не був до цього готовий. В одній з фінальних сцен ми побачимо його наречену-українку, яка розкаже, з яким жахом і огидою слухала Асліна, котрий сам зголосився для відео заспівати гімн Росії і називав українців нацистами, що вбивали цивільних. Вона в шоці від того, що з ним зробили і роблять у полоні, аби він до такого дійшов. Аслін послідовно розказує, що саме робили. Він хоче себе пояснити і себе ж простити: "Проявляти героїзм в російській в’язниці може порадити той, хто в ній не був". 

 Війна Путіна — зручна для західного читача риторична формула. "Я є в’язень Путіна" — відзвук цього ж повідомлення. Мемуари Асліна закінчуються згадкою про двох людей. Він знову повертається до епізоду, коли в донецькому СІЗО від тортур помер український танкіст (ім’я не встановлене). Через стіну в камері Аслін чув побиття і агонію чоловіка, якому співкамерники намагалися врятувати життя. На зміні був охоронець, якого називали Хорошим Росіянином, кілька разів Аслін згадає, якою доброю людиною був той, як лагідно до нього ставився. Передостаннє речення книжки – про "хорошого", який не зупинив тортури і дав злу статися. Останнє речення — про військового, якого стратили в полоні, чию смерть засвідчує ця книжка і чийого імені Аслін так і не знає.   

"Живи. Борися. Виживи" 

У мемуарах Піннера є один суголосний сюжет. 

Дія відбувається в таборі у Макіївці, куди перевели Піннера з чорної зони і де умови утримання трохи краще (принаймні, немає щоденних тортур). Тут він зустрівся з іншими іноземними бійцями ЗСУ. І тут є один наглядач, котрий просить запам’ятати, що сам він нікого не бив, притаскав навіть дві книжки англійською і здається Шону порядною людиною. Від побоїв і ненадання медичної допомоги помирає волонтер Пол Урі https://www.bbc.com/ukrainian/news-62179548. Пола росіяни викрали, коли він допомагав евакуюватися родинам на південному сході України, і звинуватили у шпигунстві. Той хороший рускій охоронець був якраз на зміні, його забрали на допит. Шон нервує і звіряється побратиму: мовляв, сподіваюся, що з тим добрим охоронцем не станеться нічого злого, він же ні в чому не винний. Джон (ідеться про Джона Гардінга https://www.bbc.com/ukrainian/news-62200201, найстаршу і найбільш досвідчену людину серед полонених іноземців) різко обриває ці прояви стокгольмського синдрому: "Тут нема жодного, кому я не хотів би вистрілити в обличчя". Шон замовкає, сам шокований своїм співчуттям до катів, і лише за десяток сторінок побіжно згадає: той "хороший" повернувся таки до роботи і ставлення до в’язнів у нього змінилося на різко негативне. "Чи чули побої і крики і благання з різними акцентами і різними мовами. Ні! Ні! Ні! — часом то були українці. No! No! No! — часом то були британці. Іди нахер! — цей голос у сусідній камері я впізнав, він належав Джону". 

Те, що в книжці Нави з’явитися попросту не могло, а в книжці Асліна реалізується на рівні риторики, в свідченнях Піннера стає виразною дуже приватною історією про потребу бачити людяність там, де її уже нема (власне, успіх його книжки пов’язаний якраз із майстерністю розповідача, зокрема). Назва "Живи. Борися. Виживи" — повідомлення, яке надіслала чоловіку на завод Ілліча його дружина Лариса, яка тоді евакуйовувалася з Маріуполя. Слова вдячності їй завершують книжку. Щоразу, коли Піннера питали, що він робить на російсько-українській війні, він відповідав: я полюбив українку і захищаю її країну.  

Між "знати" і "пам’ятати", між "знати" і "діяти" 

Кожен із трьох названих тут текстів має конкретне і дуже "прикладне" завдання: поінформувати. Повідомлення однозначне й стабільне: ми пройшли через пекло, де залишилися наші побратими, котрі потребують знати, що по сей бік хтось бореться за них. І це повідомлення розпадається на міріад нестабільних і неоднозначно-інтимних пасажів. Фанатичній незламності жертви протистоїть фанатичний натиск ката — це теж пасаж з легенди, не з історії, в історії той, хто в позиції жертви, потребує порятунку. Жодна з трьох книжок і досі не має насправді того розголосу, на який розраховували і який мусили отримати. Три книжки захисників Маріуполя — не ті, які легко читати, але ті, як читати слід.