• USD 29.3
  • EUR 30.8
  • GBP 36.5
Спецпроєкти

Танки в лісі і бойові їжачки. Війна на українсько-білоруському кордоні (репортаж)

"Вони хоч знімлють, хоч покажуть, як баба тут живе?.. А то є такі телевізії, що кажуть, що війни нема. Яке ж той Путін брехло!"

Реклама на dsnews.ua

За останнім блокпостом, що ми його проминули дорогою до білоруського кордону, кращу, "основну" дорогу, з новенькою розміткою і чорнішим асфальтом, відрубано, мов сокирою. Поверх неї насипані справдешні Змієві Вали. Фотографувати тут не можна.

Ловиш себе на думці, що не хочеш думати, як саме таке можна було насипати. Бо навіщо? Це "оборонний об'єкт", деталі тут зайві. Збережу у пам'яті лиш ті груддя сирої землі. Той образ: Змієві Вали, Волинь, Русь, ліс. Десь чигає Орда…

Одразу довпроти "відруба" — село. Як село зветься — писати не маю права. За три кілометри — кордон. Перекопана дорога веде до пропускного пункту на Білорусь, втім, з початку пандемії коронавірусу через нього нікого не пускали. Та за Змієвим валом опинилась не лише дорога на Білорусь. Там – поля, до яких людям зараз не дістатись.

Типова сільська вуличка тоненькою вервичкою загинається подалі від того, що було перепускним пунктом на Білорусь, і йде на захід, на "багаті села", туди, де за кількадесят кілометрів уже зовсім інше прикордоння — з Польщею.

Сама вуличка класична: хати, городи, річечка низом і ліс. Втім, ліс — то вже Білорусь, там російські танки.

"Бодай би той Путін виздихав!", — заходиться криком баба Ганя на одвічній сільській лавці, дерев'яній, непоказній, але зручній. Іноземні журналісти дивляться на той ліс за хатою — такий близький і такий раптом дикий, загрозливий. Перепитують, чи точно баба може знати про танки.

Реклама на dsnews.ua

"Я тут вісімдесят год живу! Я у тім лісі такі білі брала!.. Я би не знала, що там і де стоїть? А, бодай!" — палка в її руках рвучко зорює землю перед лавкою.. "Страшно! І це ще в нас не стрилєють! А будуть стрилєти, а прийдуть бити нас?!.. Боже поможи!.. Що ж то буде?.. Ото як день вбрані, так ніч і спимо. У льоху старі матраци накидала, поставила тушонки, закрутки там у мене, води наносила, документи за дверима".

Мовчить хвильку.

"Діти лають, що у льох ховаюсь… Каже як накриє, то вас і не відкопають… Та що ж поробиш?.. Синку, що поробиш?"

Знову длубає палицею землю.

"Вони хоч знімлють, хоч покажуть, як баба тут живе?.. а то є такі телевізії, що кажуть, що війни нема. Яке ж той Путін брехло!.. А той, вусатий!", — палка гатить в безневинну землю.

У селі ловить білоруське телебачення. У кожного в Білорусі є, чи принаймні були, родичі, друзі. Баба Ганя зітхає: "У мене внучка там на Білорусі… Два роки як правнучка народилась, а я її ще не бачила… То ковід клятий, а тепер війна! Це що, вони мене сюди вбивати прийдуть?"

Тривога. Саме це слово найвправніше передає стан сільських мешканців. Сусідки баби Гані мовчать. Не хочуть говорити на камеру, хоча яку "наводку" для ворожої артилерії може дати перехняблений тин чи сусідський новенький паркан? Чи ті квіти перед хатою, що зараз по всій Україні прокидаються з зимового сну?

Яка програма розпізнавання облич виділить, що саме ця тітка саме зараз говорить на камеру те саме, що повторюють в серцях сотні тисяч, мільйони українок: "Аби той Путін здох, нарешті!". Але тут за спиною ліс, а в ньому — танки. І не сьогодні, так завтра…

У білоруського солдата, що прийде в хромових чоботях трощити закрутки помідорів, тут не вірять. Голодранців з Росії бояться. Але то загроза далека — до неї ще треба дожити.

Перший найстрашніший горизонт сподівань це — "як підуть…" Після цієї фрази усі змовкають. Бо "як підуть" — то накриє обстрілом. А люди вже бачили, знають, що чекає на село, яким би бідним та не стратегічним воно було. Хто ж думав ще місяць тому, що в зведеннях Генштабу йтиметься про Полісся, про глухі села Іванківського району, за які ведуться справдешні бої, які руйнуються "градами" та іншою артилерією російської воєнщини?..

А тут кордон.

Тітка Люда додає: "Тут як тривога завиє, не знаєш, куди кидатися! Чи то далеко, чи то у нас почалося? Чи то худобу порати? Чи у льох іти?.. Я ж нікуди звідси не виїду — у мене тут худоба, хазяйство. От, у Катьки, дітей п'ятеро. Бачте оце чумазе в колясці — то ж у неї п'яте, найменше! Куди вона?.. Ото й чекаємо, самі не знай чого… А бодай тому Путіну!".

Староста, пан Петро, втомлено усміхається: "Головне, що бойовий дух у нас є. І сильний! І, знайте, до всього ми готові — але ніяких коментарів пресі! Той Лукашенко щодня свою позицію міняє, але хотілося б вірити, що не полізуть вони до нас. Ми ж тут один одного знаємо, на роботу пообидва боки кордону їздили. У мене самого брат в Білорусі, у нас усе село таких! І ніяких контактів ми не обірвали, наші люди їм дзвонять, переконують, вони повинні знати правду".

Староста хотів би розповісти про новенький дитячий майданчик, школу, що щойно відремонтували. Але тепер і школи — "стратегічний об'єкт". Усе під забороною, аби не ідентифікували, не навели приціл.

Чи справді ті наводчики будуть моніторити сільську школу по усіх каналах світу від Австралії до Аргентини, вишукуючи у репортажах іноземної преси, яка приїхала до нас розповісти людям про цю абсурдну війну, нові деталі, аби ще більше нам нашкодити, чи то вже параноя? А втім, так і не побачать за океаном нову українську школу у цьому тихому, нічим непримітному на перший погляд українському селі на прикордонні.

… Ловлю себе на думці, що те, чим я зараз займаюсь, напрочуд нагадує мої початки у "Сільських Вістях". Їздити селами, бачити наших "простих", а, насправді, таких різних і складних людей. Чути їхні історії, нотувати свідчення, намагатися бути їхнім голосом… Оце ось село, на перший погляд, таке ж, як і десятки, десятки інших, що бачив їх у відрядженнях.

Але тоді "війна" — це було слово зі спогадів старих людей, щось далеке, най і величне, напівзабуте, не дотичне нічим до життя, про яке писав… А це — вона тут і зараз, від неї не втечеш. Тут, на кордоні з Білоруссю, вона у сльозах жінок, що впевнені: ось-ось і їхнє життя накриє обстрілом, переоре танками. У Новояворівському я бачив, як везли поранених з полігону і як люди масово шикувалися у черги, аби здати кров для наших воїнів, і як лікар періодично вибігав розганяти чергу, бо вже не потрібно, а люди йшли і йшли… Я бачив у Житомирі, як вчителі між двома повітряними тривогами рятують книги з розбомбленої школи, я бачив блокпост у Старій Котельні після влучання ворожої ракети — п'ятеро загиблих наших героїв, простих хлопців і дядьків із сільської самооборони. Бачив далекобійників Червоного Хреста, що перемовлялися усіма мовами Європи, розвантажуючи у Вінниці матеріал для польових госпіталів, українські підприємства, що перебудовують виробництво на військову колію, і десятки неймовірних українських волонтерів, що допомагають фронту…

Себастьян, бельгійський журналіст казав мені: "Війна завжди відкриває, що є в людині найбільш ницого і найбільш шляхетного". Я чув цю фразу не раз, втім ніколи не думав, що колись побачу те на власні очі, відчую.

Якось довго дзвонив до сільради, мені нарешті відповіли: "Голова зайнятий. Зброю видали, тож він на стрільбах, вчиться. Передзвоніть за годину — от здасть норматив, тоді знайде час поспілкуватися з журналістами". Навіть заяложений журналістський штамп "битва за врожай" звучить сьогодні геть по-іншому.

У часи, коли не було інтернету, а "Сільські Вісті" мали найбільшу передплату по країні, слова про те, що журналісти приїхати писати про посівну і врожай, чарівним чином відкривали двері будь-якої установи, адміністрації, господарства. А понад те, як журналісти були з-за кордону. Сьогодні прес-карти найвідоміших міжнародних видань нічого не варті. Associated Press, Le Monde, СNN, AFP? Пхе! Єдиний, вартий чогось документ, це акредитація від ЗСУ. Та й то, діє вона хіба у великих містах, де тебе можна швидко пробити по базі. У селах же військової акредитації замало — слід обов'язково знайти когось. хто знає когось, хто тебе знає і може за тебе поручитися. Сільська тероборона жодним паперам не вірить.

Їдемо з прикордонного села. Черговий блокпост, а на ньому — "їжаки". От тільки зварені вони зі старих борон. Звичайних сільських борон, якими землю орали! Мороз шкірою… Біблійська цитата "перекують мечі на орала" в Україні перетворилась на протилежне. Похапцем гуглю "Повчання Володимира Мономаха": "Оружжя добули грішники, напинають лук свій, щоб підстрелити убогого і нужденного, вразить справедливих серцем. Оружжя їхнє вразить власне серце, а луки їхні зламаються. Лучче малість праведних, аніж…"

"Stop, turn back! (Зупинись, розвертайся!)", — кричить шоферу журналіст Ґарі, і видирає мене з середньовічних марев. Він побачив хлопців, голих до пояса, що щось копають у лісі.

Військовий зі зброєю навпереваги довго і щиро сміється: "Ну ви, хлопці, і даєте!" Ліс довкола зелений-зелений, уперше за день помічаю, як же сьогодні сонячно. "Папери в порядку, дозвіл маєте. Знаєте, що фільмувати можна тільки те, що дозволимо, без широких планів, аби нічого не можна було ідентифікувати… Але, хлопці, зараз роботи багато. З вами ж мороки буде — ховайся в жито! За кілька днів приходьте".

Ґарі пробує хоч якось у ту шпаринку ув'юнитись: "А як ми вас знайдемо? Може, контакт якийсь залишите?" Військовий ізнов сміється: "Ви тут на узлісся приїдьте — і ми вас миттю знайдемо. Це ж наш ліс. Наш! Тоді і перекуримо, і чайком пригостимо, а зараз їдьте з Богом, не відволікайте!".

За вікном машини волинські ліси, а в голові крутиться приспів вже з козачих часів:

"Гей, хто в лісі, озовися! Гей, хто в лісі, озовися!

Та викрешем вогню,

Та закурим люльку,

Не журися! Не журися!"

Луцьк — місто княже. У 1150 витримав облогу Юрія Долгорукого, 1259 — хана Куремси. Магдебургію має з 1432-го. Мера Луцька я бачу удруге. Не знаю, від якої він партії — навмисне не гуглив. Війна навчила: важить не партія чи коаліція, а людина. Між тим саме місцева влада, мери опинилася на передовій.

У кабінеті міського голови Луцька Ігоря Поліщука на півстіни триптих "Тисячолітні води". Могутні мури луцького замку, дружина, витязі. По центру світло сходить на тисячолітні води і морок відступає. За спиною у луцького мера — прапори Волині, України та Євросоюзу.

Раптом — спогад. Тиждень перед тим опинився з подругою в іншому місті. І раптом повітря роздер сигнал тривога. В Україні більше немає міст, де не виють сирени, де немає війни. Тоді, у центрі міста, не знаючи, де найближче укриття, ми зайшли до храму. Подруга хазяйським оком визначила, де "правильна" стіна, де "надійне" перекриття, куди не долетять уламки скла. Я дивився на світло, що повскосими променями сходило згори, на закутані в біле шмаття скульптури, схожі на обрубки тіл, на тьмяну позолоту і мерехтіння свічок… Раптом подруга зітхає: "А знаєш, це ж достоту як тисячу років тому. Церква, люди шукають прихистку, а надворі – Орда".

Та часу на спогади немає. Нас уже приймає гостинний батальйон "Луцьк". Хлопці такі, "нашинські", завзяті! Про них уже Le Monde писав, дай Боже, і я, може, ще напишу.

Молоді, усміхнені, освічені підприємці, ремісники, представники ХХІ століття, що тепер вгризаються у волинську землю, у минуле.

Луцьк оточений, на перший погляд, звичайними блокпостами. Зсередини бачиш, як неошкурені колоди вгрузають у землю, як розбігаються під землею коридори, як з’являються і зникають мішки з піском. Те, що видно з дороги,- лише верхівка айсбергу… Телевізійникам, звісно, радість: назнімали своїх "планів", змонтують так, що й не розберешся, де і що саме знімали. А мені описати важко, аби про конкретику якусь стратегічну не проговоритися. Певен: після перемоги будуть у нас в музеях 3D проекції тих укріплень показувати. От тоді ними усі й прогуляємося.

А поки дивлюсь, як зустрічається найсучасніше озброєння з Європи і сира волинська земля, в яку ліг волинський ліс, аби вибудувати прихисток нашим і смертельні пастки окупантам. Минуле і майбутнє зійшлися.

2022 рік, кінець березня. Батальйон "Луцьк", чота "Любарт", девіз "Мертві смерті не бояться". Боєць "Скіф" дивиться на камеру на фоні тих предковічних укріплень, а в руках новенька чеська рушниця: "Ми, українці, люди гостинні, готові усіх прийняти! Кого чайком, кого — свинцем!" Нас в укритті приймали домашніми пиріжками з чаєм. На стінах — дитячі малюнки, квіти, затишок. Жозефіна, операторка, рада-радесенька, бо знайшла на воєнному об’єкті "ексклюзив" — справжнього їжачка. Котики були, собачки були, а от "бойовий їжачок" — це вперше!

"Скіф" поблажливо хитає головою, підливає чаю, терпляче пояснює про тренування цілими днями, втомлено усміхається, коли просять розказати про будні підприємця у тому, вже такому далекому мирному житті, розповідає, хто такий князь Любарт і кпинить із журналістів, які так і не побачили луцького замку. А тоді додає: "Історія… Ми її уже не читаємо, не слухаємо, ми її нині робимо".

У пластянках парує походний чай, у кутку вовтузиться їжачок…

    Реклама на dsnews.ua