Траволта знову у грі. Чим здивував режисерський дебют зірки "Кримінального чтива"

Взагалі-то останніми роками справи у Траволти, кумира кількох поколінь, складалися не найкращим чином — він надто давно не знімався у фільмах, які відповідали б його цілком заслуженому статусу "живої легенди". Справді — низка останніх картин за його участю, на кшталт бойовиків "Райське місто" чи "Зірвати банк", навіть не потрапляли у широкий прокат, а відразу ставали доступними для онлайн-перегляду. Поклавши руку на серце, ці фільми справді не являли собою нічого видатного — більш того, на їхньому тлі навіть такі комедії нульових, як "Старі пси" чи "Реальні кабани" (які теж не є перлинами фільмографії Траволти), нині сприймаються ледь не як шедеври.

До того ж у цих недавніх бойовиках поголений налисо й зарослий щетиною Траволта виглядав уже зовсім брутально — і тим сильніше актор вразив днями каннську публіку своїм зовнішнім виглядом. Тепер Траволта напрочуд зворушливо виглядає у береті й окулярах — приблизно так зображували рафінованих інтелігентів у фільмах середини минулого століття, у п’ятдесяті або на самому початку шістдесятих (саме у цей період і відбуваються події фільму Траволти "Пропелер").

Судячи з того, яким схвильованим і розчуленим виглядав актор, коли йому вручали почесну "Золоту пальмову гілку", ця нагорода і справді стала для нього приємною несподіванкою та сюрпризом. Що ж, у Траволти вже є кілька "Золотих глобусів" (він двічі номінувався на "Оскар", але так і не отримав статуетку) — тепер колекція нагород актора поповнилася тією, яку він вважає важливішою за "оскарівську" премію.

Сам собі сценарист, режисер і продюсер

Отже, події "Пропелера", фільму, багато в чому автобіографічного для Джона Траволти, розгортаються у 1962 році — за сюжетом, 10-річний хлопчик на ім’я Джефф разом із матір’ю вперше летить літаком. Мати й син через усю країну прямують до Голлівуду — мама Джеффа взагалі-то є акторкою, хоч і не надто успішною, тому летять вони найдешевшим рейсом.

Що ж, мати Траволти, Гелен, і справді колись намагалася досягти успіху на акторській ниві — але не надто вдало. Сам Траволта, як багато хто знає, здатен сісти за штурвал літака — актор володіє чотирма літаками й з дитинства буквально одержимий авіацією. Така подорож із Нью-Йорка до Лос-Анджелеса дійсно мала місце на початку шістдесятих — і вперше Траволта описав цю найважливішу для себе подію у дитячій книжці "Propeller One-Way Night Coach", виданій ще у 1997 році.

Книжка була успішною, у середині дев’яностих Траволта перебував на черговому піку популярності — уже тоді йому пропонували екранізувати твір. Але проєкт від самого початку був надто особистим для актора — він не хотів, щоб майбутню картину режисував чи продюсував хтось, окрім нього самого. У результаті майже тридцять років потому Джон Траволта все ж став не лише режисером і сценаристом проєкту, а й повністю його профінансував — крім того, він озвучує історію за кадром і грає у "Пропелері" вже дорослого Джеффа.

Думки критиків і глядачів після прем’єри у Каннах розділилися — хоча публіка у залі нагородила фільм тривалими оваціями після фінальних титрів. Багато хто відзначав, що картина (тривалістю трохи більше години) і справді зроблена з великою любов’ю — до того ж Траволта на славу постарався, відтворюючи атмосферу першої половини шістдесятих у найдрібніших деталях. З іншого боку, знайшлися й ті, кого дратувала велика кількість того самого закадрового голосу і певна незграбність "Пропелера" — перегляд фільму навіть порівняли зі спостереженням за тим, як дитина, яка лише вчиться ходити, рухається у бік ліхтарного стовпа.

У будь-якому разі Джону Траволті вже давно не звикати як до щирих похвал, так і до нещадної критики на свою адресу — його акторська кар’єра не просто виявилася значно успішнішою, ніж у власної матері (яка зрештою стала викладачкою), вона розвивалася дуже стрімко й непередбачувано. Часом актор опинявся у глухому куті — але завжди повертався на дорогу слави.

Культовий Траволта — від "Лихоманки суботнього вечора" до "Кримінального чтива"

Уже в середині сімдесятих Траволта, якому ледь виповнилося двадцять, був упізнаваним і доволі популярним (завдяки ролі у ситкомі "Ласкаво просимо назад, Коттер", який протримався в ефірі чотири роки). У той самий період хлопець не без успіху пробував себе як співак — його сингл 1976 року "Let Her In" навіть посів місце у першій десятці американського хіт-параду. Однак справжньою суперзіркою Джон Траволта став у 1977 році, коли на екрани вийшла культова картина "Лихоманка суботнього вечора" Джона Бедема — фільм, який однаковою мірою відображав свій час і визначав його.

Харизма Траволти захоплювала глядача з перших кадрів — і з перших тактів пісні гурту Bee Gees під назвою "Stayin’ Alive", однієї з перлин саундтреку. Його герой, Тоні Манеро, сам по собі був схожий на кінозірку — ось він у ритмі музики диско крокує Брукліном у своїх лакованих туфлях і чудово підібраних штанах та сорочці. Від вигляду Тоні й справді перехоплює подих — настільки, що глядач навіть не одразу помічає відерце з фарбою, яке герой Траволти несе у руці. Так, Тоні Манеро — зовсім не зірка, він працює за копійки продавцем у магазині господарчих товарів, живе з батьками й радіє, як школяр, отримавши надбавку у два долари до зарплати. Ще Манеро чудово танцює — і є королем місцевої дискотеки, демонструючи дива на танцмайданчику кожного суботнього вечора після робочого тижня.

Герой Траволти поводився так, як поводилися мільйони молодих людей в Америці та по всьому світу — але при цьому виглядав абсолютно чарівно. Щоб бути схожим на Тоні, не потрібно було надто старатися — і водночас треба було зі шкіри пнутися, щоб хоча б віддалено нагадувати героя Траволти на танцполі, який відпалює під "You Should Be Dancing", ще один диско-хіт Bee Gees. До слова, всі танцювальні номери у "Saturday Night Fever" актор виконав сам — хоча спочатку продюсери подумували про дублера, професійного танцівника.

"Лихоманка" мала шалений успіх у прокаті, саундтрек, випущений на двох вінілових платівках, залишався найбільш продаваним альбомом в історії аж до появи "Трилера" Майкла Джексона п’ять років потому — до того ж за роль Манеро Траволту номінували на "Оскар". Через рік актор повторив свій тріумф, знявшись у "Бріоліні" разом з Олівією Ньютон-Джон — картина 1978 року стала найкасовішим мюзиклом з усіх, що виходили на екрани до того часу.

Попереду були й інші успіхи — насамперед це стосується фільму "Міський ковбой", але вже сиквел "Лихоманки", сумлінно, проте надто прямолінійно знятий Сильвестром Сталлоне фільм "Залишитися живим", був розгромлений критикою вщент — і для Траволти почалася чорна смуга.

У той самий час він відмовився від пропозицій знятися у картинах, які прославили Річарда Гіра — йдеться про фільми "Американський жиголо" та "Офіцер і джентльмен". Фільми за участю Траволти знову почали збирати значні касові збори лише наприкінці вісімдесятих — тоді на екрани вийшла комедія "Дивись, хто говорить!", яку багато хто вважав "поверненням" актора. Однак справжній камбек стався вже у дев’яностих — коли молодий режисер Квентін Тарантіно запросив Траволту на одну з головних ролей у своєму "Кримінальному чтиві", фільмі, що здійснив революцію у кінематографі (до речі, стрічка стала тріумфатором того ж Каннського кінофестивалю навесні 1994 року).

Якщо Тоні Манеро був підтягнутим спортивним хлопцем, який чесно заробляв свої гроші за прилавком, то Вінсент Вега, герой Траволти у "Pulp Fiction", виявився гангстером — чарівним і трохи гладкуватим наркоманом, який розбирається у кіно п’ятдесятих років, а також має фатальну звичку читати у туалеті. Тарантіно знову змусив Траволту танцювати у кадрі — гангстер рухався на танцполі ліниво, однак сцена виконання твісту у компанії героїні Уми Турман стала не менш культовою, ніж бадьорі диско-епізоди з "Лихоманки". Траволта знову знявся у фільмі, який ціле покоління вважало "своїм" — майже через двадцять років після першої успішної спроби.

Потім був знаковий для дев’яностих бойовик "Без обличчя" (дует із Ніколасом Кейджем), блискуча роль у картині середини нульових "Пісня кохання для Боббі Лонга" (Траволта зіграв професора літератури, який спився і мешкає у Новому Орлеані), були згадані непогані комедії "Реальні кабани" та "Старі пси", інші успіхи й провали — проте фільми за участю Траволти справді надто давно не ставали явищем. Тепер, завдяки Каннському фестивалю, актор знову опинився у центрі уваги — дуже несподівано. Цілком можливо, що він ще здатен на роль, яка зможе здивувати — а що стосується режисерського дебюту Траволти, то "Пропелер" можна буде подивитися на платформах уже наприкінці цього місяця.