Зручна роль жертви. Чому Україна забула про своїх катів
У День пам'яті жертв політичних репресій головним ньюсмейкером для нас традиційно стала Росія. (Там цей пам'ятний день раніше відзначається 30 жовтня, а в нашій країні з 2007 р. — у третю неділю травня.) Незважаючи на те, що Україні теж є що згадати в ці дні в урочищі Сандармох було розстріляно "українське Відродження". Але невелика — хоч і душевний — товариство, що зібралося навколо пам'ятника Курбасу в Києві, щоб пом'янути жертв терору, тільки підкреслило камерність події. Погляд спостерігача сам собою, то й справа з'їжджає по карті вгору і вправо — той випадок, коли на Росію дивитися цікавіше, ніж на самих себе. Там щось відбувається: "Повернення імен", "Безсмертний барак", переслідування товариства "Меморіал", рейдерське захоплення "Перм-36", відкриття пам'ятника жертвам політичних репресій у Москві, протест радянських дисидентів проти цього меморіалу. Не кажучи вже про актуальні політичні репресії і політв'язнів. Загалом, немає нічого дивного в тому, що в Україні в цей день і в зв'язку з ним говорили переважно про Росії.
Говорити про інше завжди зручніше і приємніше, ніж про самого себе. Для України Росія в тому плані просто знахідка: вона сама так і наривається на те, щоб про неї говорили і вважали її тією "великою країною", яка здійснювала великі перемоги. І великі злодіяння теж — головне, щоб "великі". Ми з готовністю підігруємо. Нам підходить, що хтось добровільно бере на себе роль ката і тотального зла, — ми можемо обмежити себе роллю жертви. Тому в день політв'язнів ми і говорили про Росії — і в минулому, і в сьогоденні.
За приводами справа не стало. Про політичні репресії і политзеках — наших в тому числі — в основному йшлося в офіційних і напівофіційних виступів. У ЗМІ також в основному говорили про те, що "репресії тривають", через що і минулі злочини виявляються як би "традицією" тільки Росії. Вплинув на це, звичайно, і меморіал, який став ще одним натужним парадоксом нинішньої Росії: гебешна влада відкривала меморіал жертвам своїх "папєрєдніків". В порядку нібито примирення та подолання напередодні сторіччя Жовтневої революції. Примирення, як завжди у випадку з официозами, вилилося в протистояння: радянські дисиденти підписали відкритий лист і проти "вінка від КДБ СРСР", і проти самого перейменування Дні політв'язня в День пам'яті жертв політичних репресій. Пам'ять, як і меморіал, як би відсувають все в минуле, роблять фактом історії. А адже і влада все та ж, і політичні репресії разом з політв'язнями цілком актуальні в РФ.
Українські голоси — і медійні, і офіційні — з готовністю підхопили цю партію. Чомусь згадався ще радянський анекдот про те, що "у нас теж кожен може вийти на Червону площу з закликом "Геть Трумена!". Анекдот залишається наполовину актуальним до цих пір: говорити "про Трумэне" зручніше, безпечніше і просто вигідніше, ніж про себе самих.
І якось само собою виходить, що політичні переслідування — відповідальність, історія і традиція лише Росії. Ми ж у цьому контексті тільки жертви. Роль, до якої ми так звикли, що вже навіть не тяготимся нею. І навіть такі казуси, як недавнє нагородження судді, фактично став катом Валерія Марченка, державною нагородою України нас чомусь не протвережує. Ми впевнені, що це всього лише "випадковість" і "недогляд" президентських служб.
Що ж, можливо, так воно і є. Але ось що цікаво: в День жертв політичних репресій ми знову не говоримо про те ж Валерія Марченка і іже з ним. Ми зайняті — ми говоримо про Росію і її политзеках. Тобто і наших теж — адже там утримують українців і кримських татар, і потрібно пам'ятати своїх і виручати їх у що б то не стало. Але чи тільки? Політичні репресії в СРСР, дисиденти і політзеків, їх героїзм і солідарність — все це шматок і нашої з вами історії, про яку ми в цей день чомусь майже не згадували. Ні на рівні високих трибун, ні в медіапросторі.
Можна було б сказати, що у нас є "свій день" і навіть кілька. Є День пам'яті жертв голодоморів (та політичних репресій — до певного моменту), який був прийнятий ще при президентові Кучмі. Потім — за президента Ющенка, від нього відмежувався, власне, День пам'яті жертв політичних репресій. Ще було 12 січня, день арешту В'ячеслава Чорновола, який ним же самим був рекомендований як День пам'яті та солідарності українських радянських дисидентів. Але все це ніяк не скасовує 30 жовтня — Дня політв'язнів, який вони самі встановили для себе в 70-х, для того щоб проявити солідарність і підтримати один одного спільними акціями непокори у цей день. Це "їхній день". І нам варто було б зважати в першу чергу з їх вибором. А "треті суботи" і "четверті неділі", встановлені указами і постановами, залишити для офіціозу влади.
Поділ на "наші дні" і "не наші дні" — це намагання дистанціюватися від загальної історії та загальної ж традиції. Це бажання можна зрозуміти і навіть розділити — ні в чому загальному радянському брати участь не хочеться. Але від історії нікуди не дінешся — це наш спільний день пам'яті та солідарності, спорідненості з ГУЛАГу.
Ми не можемо собі дозволити забути про загальну радянському концтаборі — ця пам'ять об'єднує нас сильніше, ніж гордість за спільні перемоги (хоча б тому, що перемоги завжди хтось захоче записати на власний рахунок). Але ми дуже хочемо і навіть намагаємося забути, зображуючи Україну та українців виключно як "жертв Системи". До речі, ще одна дата — День пам'яті жертв Голодомору — теж хоча б частково може вважатися і Днем пам'яті жертв політичних репресій. Голодомор в цій якості підходить нам найбільше саме тому, що головним словом виявляється "жертва". Дійсно, тут Україна і українці були не тільки жертвами — в чистому вигляді.
Але цього ніяк не можна сказати про політичні репресії та дисидентський рух. У контексті яких українці були і катами, і героями.
Вже тому нам слід було б у цей день говорити про радянській Україні і українських в'язнів сумління. Адже ми як і раніше живемо в країні, яка плоть від плоті СРСР. В якій живе, живе і діє "дочка" КДБ СРСР — після падіння радянського режиму ця служба була перейменована, але не розформована і не створена з нуля. Ми не пережили дієвої люстрації, виявлення та засудження тих, хто найбільш діяльно підтримував режим хоча б у його найбільш нелюдських проявах. Навпаки, наша Служба безпеки — в такій же мірі спадкоємиця КДБ СРСР, що і товариші з Луб'янки. Там, як і раніше, працюють люди, які в 90-х всяко перешкоджали розкопок братських могил жертв червоного терору і блокували доступ до архівів, хоча вони особисто не несли відповідальність за злочини Системи, але відчували з нею солідарність, генетичний зв'язок, залишалися її вірними бійцями. Не виключено, що відчувають цю зв'язок і тепер. Чому б ні? Адже ніхто так і не був засуджений.
Наша декомунізація, на жаль, обмежилася перейменуваннями вулиць і міст. Перейменування — це правильно. Але це несерйозно, яка не дасть повновагих плодів до тих пір, поки борці з Системою не стануть в нашій суспільній свідомості героями, а вірні пси Системи не стануть ізгоями.
Поки ж імена радянських українських дисидентів відомі переважно вузькому колу людей у віці після 40 — тих, які встигли почути їх ще за життя совка. Дивлячись на скромну меморіальну табличку Валерія Марченка на більш ніж скромною хрущовці на моїй рідній вулиці, люди молодші за мене років на п'ять–десять здивовано знизують плечима. Вони не знають, хто він такий. Але це, як виявилося, ще не все — "не в курсі справи", як ми могли переконатися, навіть президент країни.
На цьому тлі, підкріпленому благополуччям спадкоємиці КДБ СРСР, міцніє враження, що ми ніяк не співвідносимо себе, своє сьогодні з політичними репресіями недавнього минулого. Наші політзеків — як раз ті, які встановлювали цю дату як день своєї солідарності, — залишаються один на один зі своєю пам'яттю і своїми минулими справами. Які ніяк не засвоюються суспільством, не стають соціальним досвідом і, отже, щепленням від "можемо повторити".
Нам би хотілося вирвати з коренем і викинути зі свого життя і пам'яті епоху СРСР. Разом з його історією, героями і мучениками. Але викидати з голови і з пам'яті — небезпечна практика. Хоча, можливо, і терапевтична. Нам би хотілося повісити всіх собак виключно на Росію, тим більше що вона охоче бере на себе всіх собак. Це там політзеків. Це там Луб'янка. Це там президент-чекіст. Це проти їх меморіалу радянські дисиденти пишуть протестні листи. Це взагалі всі їх вина -- і історична, і нинішня.
Але у нас досі немає гідного меморіалу жертвам політичних репресій. І ми навряд чи маємо право тикати вказівними кудись в сторону, тому що наша країна була таким же театром військових дій Системи проти людини. Ми справно постачали людей і на ролі жертв Системи, і на ролі героїв, і на ролі катів. Цей шматок історії настільки ж наш, наскільки і російський. І ступінь провини, глибину нашої травми і міру відповідальності, не варто недооцінювати.
Як не варто недооцінювати і свій внесок у розвал якщо не Системи, яка виявилася виключно живучою, то хоча б тієї незатишною країни. Ми говоримо про "жертви політичних репресій", і це чиста правда. Але насправді це ще і день героїв-політв'язнів — тих, хто кинув виклик Системі, поставивши на перше місце свободу та людську гідність. Цей день міг би і мав би стати днем не стільки "пам'яті", скільки подолання "внутрішнього совка". Декомунізації у всій її повноті. Не тільки вдень українського жертвопринесення молохові — для цього може служити День пам'яті жертв Голодомору, але і вдень опору.
Якщо ви скажете, що для цього вже офіційно заснували День захисника Вітчизни, змішавши в нестравний коктейль УПА, Покрови, запорожців і 23 лютого, я зможу погодитися тільки частково. Ми героизируем свою різноманітну військову славу, але проходимо повз тих, хто відстоював своє право на людську гідність і свободу в індивідуальному і зовсім безнадійному поєдинку. Повз чисто людського, гуманістичного, індивідуального подвигу. Ми готові підняти на щит "людини з рушницею". Але не людини, збройного тільки правдою. Нічого не маю проти першого, особливо у воєнний час, але відсутність другого ідеологічна конструкція починає погано пахнути минулим.
