• USD 38.2
  • EUR 41.3
  • GBP 48.2
Спецпроєкти

Від Майдану до війни. Що залишилось від Революції гідності у мистецтві

За останні п'ять років вийшли десятки книг і фільмів про Майдан
Фото: shutterstock
Фото: shutterstock
Реклама на dsnews.ua

Революція гідності стала переламним моментом у новітній українській історії. Однак чи стала вона революцією у кіно та літературі? Про це "ДС" спитала у літературної критикині Тетяни Трофименко та кінокритика Дмитра Десятерика. 

Тетяна Трофименко, літературна критикиня 

Думаю, не помилюся, якщо скажу, що основний масив книжок, у яких Майдан є головним об'єктом зображення, побачили світ у 2014-2015 рр. Насамперед це були збірки поезії та видання нонфікшн (щоденники, "літописи", репортажі, фотоальбоми), які фіксували перебіг подій. З огляду на популярність авторів найперше згадується авторський проект Оксани Забужко "Літопис самовидців. Дев'ять місяців українського спротиву" та "Щоденник Майдану" Андрія Куркова. 

У художній прозі Революція гідності стала сюжетотворчим чинником для повісті Марка Рудневича "Я з Небесної сотні", "Вогняної зими" Андрія Кокотюхи, "Майданний семестр" Кирила Галушка. У деяких текстах Майдан стає фінальною точкою розвитку подій ("Синдром листопаду" Вікторії Амеліної чи "Забудь-річка" братів Капранових), а в інших, навпаки, відправною,звідки починається показ нових реалій - війни на Донбасі (найбільш вдалою спробою жанрово осмислити ці події для мене досі лишається роман Владислава Івченка "2014").

Реклама на dsnews.ua

Тексти про АТО, що з'являються нині (теж переважно хроніки чи щоденники за жанром), як правило, показують персонажа, котрий "переходить" із барикад Майдану в бліндажі Донбасу. Однак повноцінним опрацюванням теми я назвати не можу. За останні три роки власне Майдану були присвячені, здається, лиш дві книжки: "Вертеп. #РоманПроМайдан" Олени Захарченко та "Ще одна історія про..." Олени Рижко (обидві 2016), але вони не стали знаковими для літпроцесу і не привернули значної читацької уваги. І це, як на мене, суттєвий аргумент проти оптимістичних тверджень тих, хто зараз говорить, буцім для художнього зображення воєнних подій потрібен час: центральна подія, що сколихнула свідомість українців і призвела до революційних змін, забулася за три роки, хоча мала би, за прогнозами, породити зливу героїчного епосу.

Найбільш промовистим на сьогодні для мене є ставлення до подій, зафіксоване в романі Наташі Влащенко "Під небом Аустерліца" (2018), де назагал ідеться про корумпований і злочинний український істеблішмент, а зокрема про Майдан і АТО: романтичні ідеали громадян є лише розмінною монетою в політичних іграх.

Дмитро Десятерик, кінокритик, газета "День"

Кіно про Майдан - амбівалентне явище. Бо воно, з одного боку, було своєрідним доповненням до революційної публіцистики й часто виконувало інформаційну функцію, а з другого - це все ж таки жанр мистецтва, а не журналістики. І ось фільмів, у яких є оця додаткова мистецька вага, дійсно мало. Тут ще слід зауважити, що коли ми говоримо про "майданівське кіно", то маємо на увазі документалістику - для появи переконливих ігрових фільмів пройшло надто мало часу, тут потрібна велика часова дистанція, аби створити переконливі художні образи.                             

Тож ті картини, які передають атмосферу й драми Майдану, є неігровими, і порахувати їх можна по пальцях однієї руки: "Майдан" Сергія Лозниці, "Все палає" Течинського, Стойкова і Солодунова, а також альманахи "Сильніше, ніж зброя" групи "Вавілон 13" і "Євромайдан. Чорновий монтаж", що частково збігається з "Сильніше, ніж зброя". Ми говоримо зараз про роботи, зняті саме вітчизняними кінематографістами: проекти, зроблені за участю іноземних режисерів - це окрема тема, й там, на мою думку, все ж переважає публіцистичний компонент.

В кожному з названих фільмів цікаві не тільки зображувані в них події, а й унікальна авторська манера. Статичні плани Лозниці складаються в оповідь про народження нації й виводять народ, шо усвідомлює себе, як головного героя. "Все палає" - заворожливо красиво зняте полотно великої битви, великої трагедії, що випала нам усім. "Сильніше, ніж зброя" та "Євромайдан. Чорновий монтаж" - це про приватні, окремі історії людей, захопленим виром тих подій.

Чи з'являться нові, так само переконливі документальні роботи? Зрештою, архів майданівських зйомок не безмежний, і навряд чи можна отримати гарний результат, тасуючи й монтуючи одні й ті самі кадри. Ну а щодо ігрового кіна - схоже, час ще не прийшов.

Продолжение серии публикаций "К годовщине Евромайдана. Что изменилось за пять лет" читайте на сайте "ДС":

    Реклама на dsnews.ua