Вуличне літературознавство. Коли з Києва виженуть Толстого з Пушкіним
Якщо вірити радянській пропаганді, СРСР населяв "самий чітающій народ в мірє". Українці, як складова цього начитаного народу, також мусили читати багато, правда лише те, що схвалено і відцензуровано комуністичною партією, і бажано не власною аборигенською говіркою, а великою і могутньою мовою міжнаціонального спілкування, себто російською. Дбайливий радянський уряд, як послідовний провідник російської імперської ідеї, робив усе можливе, аби пересічний українець не забував, що Пушкін - наше всьо, Лєрмонтов - майже всьо, а Толстой з Достоєвським неперевершені майстри красного письменства світового масштабу.
Але час невпинно спливав, Радянський союз в наслідок найбільшої геополітичної катастрофи століття почив в бозі, Україна отримала незалежність, організувала дві революції, вигнала до Ростова одного поціновувача літератури від російської поетеси Анни Ахметової та українського поета Антона Чехова, та зрештою за таку зухвалість нарвалася на збройну "гібридну" агресію з боку імперії. Відбилася, вистояла та попри війну, що триває, навіть провела декомунізацію, поваливши нелічену кількість ленінів та перейменувавши нелічену кількість червонопартизанських, первомайських та комсомольських міст, містечок і вулиць.
Все це комунізмоборство було покликане викорінити з навколишнього середовища ознаки перебування в радянсько-російській імперії. І якщо з радянською імперською складовою було так-сяк покінчено, то російська нікуди не ділася і досі вирячається на нас з-за кожного рогу.
Візьмемо приміром мапу нашої столиці, славного міста Києва. При уважному вивченні вулиць, проспектів і провулків не можна позбутися враження, що перед тобою підручник російської літератури з тих давніх часів, коли всі ми були частиною "самого читающєго народа".
Лише в українській столиці увічнено майже всіх більш-менш відомих представників російського літературного цеху.
Отже, українська столиця містить вулиці: Михайла Ломоносова, Василя Жуковського, Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Миколи Гоголя, Льва Толстого, Федора Достоєвського, Івана Тургенєва, Миколи Некрасова, Івана Крилова, Антона Чехова, Марини Цвєтаєвої, Анни Ахматової, Самуїла Маршака, Михайла Булгакова, Костянтина Паустовського, Сергія Єсєніна, Олександра Блока, Володимира Маяковського, Максима Горького, Миколи Островського і Володимира Висоцького.
І це далеко не все. У Києві знайшлося місце і для значно менш розкручених митців російської письменності. Є тут вулиці: Чаадаєва, Рилєєва, Пєстєля, Кольцова, Маміна-Сібіряка, Салтикова-Щедріна, Лєскова, Гєрцена, Гончарова та інших. З повного переліку російських класиків не пощастило хіба поетам Тютчєву і Фету та критику Белінському.
Звісно, поруч з Достоєвським та Лєрмонотовим бульвар Шевченка, вулиці Лесі Українки, Івана Франка та навіть Володимира Винниченка. Більше того, є у місті ще й вулиці Теодора Драйзера з Оноре де Бальзаком та Адама Міцкевича, але кількісно російські літератори переважають решту колег беззаперечно.
Таким чином, якщо деякі мешканці Києва раптом гадають, що живуть в столиці України, то вони дещо помиляються - вони живуть все ще в "русском мірє", аби переконатися в цьому достатньо лише звернути увагу на вивіски на будинках.
Більше того, "русскій мір" не лише на вулицях, а й в душах дуже багатьох киян, оскільки на пропозиції прибрати все це вуличне літературознавство, обов'язково почуємо ґвалт на зразок: "посягнулі на святоє", "оні же пісатєлі, а нє політікі", "оні билі за мір, дружбу і гуманізм". Більш освічені захисники російської літератури почнуть з того, що, приміром, Гогольнаш, і віддавати росіянам автора "Тараса Бульби" аж ніяк не можна, а те що писав російською і вихваляв православного царя, так то часи такі були. Потім згадають Ахматову з Чеховим, які також нібито наші за походженням, а потім Булгакова, який, хоч і був україноненависником, але ж свій, киянин, і загалом геній. Маяковський, мовляв, писав "москаль, на Украину шуток не скаль", Кольцов навіть написав три вірші українською мовою, а Висоцький був борець з радянською системою, і так далі.
На справді, не потрібно тішити себе ілюзіями - всі вищеназвані, незалежно від ставлення до України, етнічної приналежності чи літературного хисту, свій цивілізаційний вибір зробили, і не на українську користь. І приписувати їхні досягнення тепер собі - недолуго і меншовартістно. Питання, зрештою, не в їхніх письменницьких досягненнях і політичних поглядах, просто в столиці європейської держави не може бути кілька десятків вулиць, названих на честь діячів культури сусідньої держави. Це якесь топографічне збочення. Те що має цілком логічний вигляд в якості інструмента русифікації та пропаганди титульної культури в рамках імперії, виглядає щонайменше дивно за умов української незалежності.
І взагалі, якось нелогічно мати вулицю Пушкінську за відсутності Шекспірівської, Гетівської та Аліг'єрівської. При всій повазі до російського класика, англійський, німецький та італійській дали світовій культурі аж ніяк не менше.
Ну, і на останок. Якщо вже й посягати на святині, то непогано було б якось прорідити в Києві Тараса Григоровича. Для нас він, звісно, покрутіше всяких шекспірів, дантів, та лєрмонтових буде, але чи не забагато Шевченків у столиці? Вулиця, бульвар, провулок, університет, район, станція метро. Вся ця шевченкініада є таким же наслідком радянської пропаганди, як і всюдисущість Леніна, і певною мірою нівелює значення головного українського поета. Зрештою, не потрібно забувати, що відсутність вулиць і пам'ятників жодним чином не принижує літературне чи культурне значення будь-якого митця.
