Золотий вік Голівуду. Чому старе кіно досі не втрачає своєї магії

Звичайно, дякувати Богу, ще живуть актриси-довгожительки Ширлі Маклейн та Софі Лорен. Але найвідоміші в наш час ролі Маклейн родом вже з іншої епохи, що настала після, а що стосується легендарної італійки Лорен, то її ім'я більшою мірою пов'язують з європейським кіно, не дивлячись на зйомки з такими голлівудськими грандами, як Кларк Гейбл (зірка "Віднесених вітром") і вже згаданий Кері Грант. Навпаки, найзнаковіші ролі Еви Марії (до речі, довгий час вона була ще й найстаршою володаркою "Оскара") Сейнт датовані серединою та кінцем п'ятдесятих — це були останні миті класичного Голлівуду, тієї самої Золотої доби.

До того, як прославиться завдяки своєму кінодебюту, згаданій ролі у картині "У порту", Ева Марі знімалася на телебаченні та грала на Бродвеї — з кінця сорокових років. На початку п'ятдесятих їй було вже майже тридцять — Сейнт мала всі підстави вважати, що їй не вдасться стати справжньою кінозіркою на кшталт Рити Хейворт чи Джоан Кроуфорд. Ці актриси збирали значну касу для кіностудій (і натовпу шанувальників у кінотеатрах) не тільки тому, що мали яскраву зовнішність і стали секс-символами — у них була загадка і небезпечна глибина, все те, що робить жінку незбагненним творінням в очах чоловіка.

Але тоді режисер Еліа Казан запропонував Сейнт головну жіночу роль у своїй майбутній картині "В порту". Ева повинна була зіграти дівчину, яка надихне героя Марлона Брандо (Казан вже встиг зняти його у своєму шедеврі "Трамвай "Бажання") на найрішучіші вчинки, закликаючи до його совісті та рішучості — іншою претенденткою на роль була Грейс Келлі, яка щойно знялася у вестерні "Рівне опівдні" разом з Гері Купером.

Грейс Келлі з її ангельською красою, за якою відчувалася могутня сила, здавалася ідеальним кандидатом — та Казан віддав перевагу Сейнту, яка мала не настільки ідеальну зовнішність, але той самий магнетизм. Якоюсь мірою Еві Марі дісталася ще більш непроста роль, ніж Брандо — її героїня на ім'я Еді Дойл навчається в школі при монастирі і заводить щось на кшталт роману з хлопцем, який причетний до смерті її старшого брата, вантажника з портових кварталів Нью-Джерсі.

Хлопця звуть Террі Маллой (Брандо), у минулому він намагався стати боксером, тепер молодик тягає ящики з бананами та ірландським віскі — а ще виконує доручення вкрай охамілого бандита Джонні Френдлі. Джонні разом зі своєю зграєю, по суті, є господарем порту — наплювавши на профспілку і прибравши до рук його корупційних лідерів. У брата Еді, Джої Дойла, урвався терпець, він збирався відкрити очі поліції на всі ті темні справи, що творяться в порту — за завданням Френдлі, герой Брандо на початку фільму заманює Джої на дах будинку, звідки його скидають члени банди Джонні.

Взагалі Террі Маллой — непоганий хлопець, який виріс у портових нетрях на руках у старшого брата Чарлі (який є незамінним "мозковим центром" в угрупованні Джонні Френдлі). Він вдячний Джонні хоча б за те, що колись, коли він був зовсім дитиною, той водив його на каруселі — герой Брандо наївно вважав, що головорізи Френдлі просто погрожують Джої, і тому мучиться докорами совістю, дізнавшись про його загибель.

Саме тоді він зустрічає сестру Джої, гарну блондинку Еді — яка намагається з'ясувати обставини смерті старшого брата. Почуття провини поєднується із захопленням — Террі Маллой, яких любить своїх птахів з голубника на даху, проте звик до суворих портових реалій і зовсім позбавлений всяких сентиментів, тому потяг до Еді є для нього подвійно складним і незвичайним почуттям.

Але героїні Сейнт ще складніше — вона здогадується, що Террі причетний до смерті брата, але її тягне до нього і того світу, який зовсім незнайомий для неї, благочесної вихованки монастирської школи. Террі приводить дівчину в питний заклад (досить респектабельний, у ньому є спеціальний вхід для дам), вона вперше в житті пробує спиртне, хлопець гуляє з нею в парку, показує своїх голубів … Дуже скоро члени банди дізнаються про стосунки Террі з сестрою "стукача" Джої, а той зізнається у тому, що це саме він покликав серед ночі її брата на злощасний дах, де обоє розводили птахів. У результаті Брандо поодинці (але за підтримки місцевого священника та Еді Дойл) йде проти колишніх "колег" по банді — і в суді, і за допомогою кулаків, хоча сили, звісно, ​​не рівні.

У Ева Марі Сейнт дивовижним чином вийшло правдоподібно зобразити фантастичну дівчину, яка розбудила світлі почуття в досить примітивному хлопці — хоча на остаточне рішення героя Брандо піти проти "портової мафії" вплинула смерть його старшого брата Чарлі. Еді Дойл безперечно була з тих жінок, заради якої будь-який чоловік щиро захотів би стати або просто здатися краще. При цьому, навіть якщо за нинішніх часів вона може справляти враження екранної святоші з утопічними ідеалами, нічого фальшивого чи плакатного в образі, створеному Сейнтом, немає й близько. За цю роль Ева Марі отримала "Оскар" як найкраща актриса другого плану.

Фатальна та підступна жінка

Через п'ять років вона знялася у Альфреда Хічкока, в одному з головних фільмів майстра, картині 1959-го року "На північ через північний захід" — і тоді світ побачив зовсім іншу Еву Марі Сейнт. Її героїня стає справжнім порятунком для містера Роджера Торнхілла (Кері Грант), добропорядного обивателя, який виявляється втягнутим у жахливу та дивну історію, в якій замішана розвідка, державні інтереси та лиходії рівня "бондіани" (до перших фільмів якої залишалося ще кілька років).

Містер Торнхілл в цій історії до самого останнього моменту — насправді ніщо, випадковий безіменний пішак і його життя теж не вартує нічого. Він повинен був згинути непомітно і тихо, але герой Гранта починає виявляти характер і кмітливість — коли перебуває в бігах, рятуючись втечею і від влади, і від "поганих хлопців". Тут-то, у вагоні поїзда, Торнхілл і знайомиться з таємничою білявкою, яка з першої секунди справляла враження фатальної жінки — але ця дама, кожен рух який сочиться сексом при всій зовнішній строгості, раптом починає виявляти несподівану прихильність до Торнхіллу, і кілька разів буквально рятує йому життя.

Спочатку глядач, як і герой Гранта, приймає героїню Сейнт за прекрасного ангела-охоронця — потім, наслідуючи його приклад, вважає її зрадницею і втіленням підступності. У акторки, тим часом, вистачає майстерності для того, щоб зберігати цю інтригу якомога довше.

Цих двох хрестоматійних ролей було б цілком достатньо, щоб ім'я Сейнт увійшло в історію кіно — але актриса, окрім іншого, знялася ще в чудовій драмі "Капелюх, повний дощу" та спортивному епіку "Великий приз". Зі смертю актриси класичний Голлівуд сплив ще далі річкою часу — але не зник безслідно. Чим ці фільми, зняті в Америці тридцятих, сорокових та п'ятдесятих роках минулого століття, досі залучають глядача — зовсім не обов'язково кіномана та синефіла?

Чим було Золоте століття

Не можна не згадати про обставини та умови, характерні для епохи — насамперед про систему виробництва з монополією кількох кіностудій (їх зірки були пов'язані з індустрією довгостроковими контрактними зобов'язаннями). До того ж, існував так званий "кодекс Хейса", який, по суті, цензурував кіно Голлівуду з середини тридцятих років аж до кінця шістдесятих, а ще почалася і закінчилася чергова світова війна. Але в результаті, коли ми спостерігаємо вступні титри до фільму, знятого в гущавині подій ХХ століття, головними стають не обставини.

Золотий вік Голлівуду був епохою бездоганного стилю, і ця стильність виявляла себе найприроднішим чином у всьому — а бездоганна робота костюмерів, освітлювачів та операторів тільки робили казковий кіносвіт, у якому жили небожителі, від Кларка Гейбла і Хамфрі Богарта до Інгрід Бергман і Бетт Дейвіс. І навіть якщо герої Грегорі Пека чи Роберта Мітчема не лаялися, як шевці, а їхні костюми виглядали бездоганно, якщо вони провели ніч у канаві — така реальність у темряві кінозалу ставала не лише можливою, а й єдиною допустимою.

Будь-який визнаний шедевр голлівудського Золотого століття — наочний приклад того, як фільм легко і з гідністю витримав випробування часом, в етичному та естетичному сенсі, не дивлячись на всю архаїку, що здається. У той же час, існують і картини, які раптом, через багато десятків років, знову стають актуальними і навіть злободенними.

Зараз, наприклад, час переглянути шедевр Чарлі Чапліна 1940-го року, його першу повністю звукову картину "Великий диктатор". Одного з чаплінських персонажів у фільмі звуть Аденоїд Хінкель — у наш час залишається вразитися не лише безстрашністю самого Чапліна і безжалісністю його сатири, а й людяністю великого актора та режисера, яка з роками стала ще ціннішою. Окрема розмова — картина "Африканська королева", знята Джоном Х'юстоном на початку п'ятдесятих. Дія відбувається у Африці під час Першої світової. Хамфрі Богарт, який виконує головну чоловічу роль, цього разу не є втіленням стриманого чоловічого стилю, Кетрін Хепберн теж не грає гранд-даму — але впевненість у собі та сила цих людей, які раптом опинилися в найнеймовірнішій та екстремальній ситуації, вражають і надихають не менше, ніж 75 років тому.