• USD 28.1
  • EUR 33.2
  • GBP 36.2
Спецпроєкти

Дзвінок із Білорусі та крах "Газпрому". Як у Кремлі будуть захищати "обложену фортецю"

Росія, яка зубожіє, неминуче продовжить підвищувати ставки, брязкаючи зброєю і витрачаючи залишки резервів на загрози і втручання в справи ближніх і далеких країн, що актуалізує питання про методи стримування і протидії їй

Президент РФ Володимир Путін і глава "Газпрому" Олексій Міллер
Президент РФ Володимир Путін і глава "Газпрому" Олексій Міллер / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Ерозія режиму

Улітку 2020 р. громадська, економічна і політична криза в РФ, ініційована ще до удару епідемії програної нафтовою (а тепер і газовою — на європейському ринку) війною, продовжувала посилюватися. Кремль обрав тактику ігнорування і вичікування в повзучої дестабілізації в Хабаровському краї (і не тільки там, можна відзначити гостру ситуацію в Башкортостані, а також різку втрату популярності режиму в північних регіонах), посилив прямий терор проти опозиції. Нарешті, Росія свідомо дотримується в'язкої лінії в білоруському протистоянні, цілком відверто поставивши перед собою мету ліквідації суверенітету РБ будь-якими доступними їй способами.

На південно-західному напрямі не відбувається нічого нового, за винятком "дивного перемир'я", мабуть, мотивованого необхідністю сконцентрувати сили на білоруському напрямку, що, загалом, вказує на межі військових можливостей РФ.

Однак у цілому курс Кремля не зазнає істотних змін — це максимальна агресія в усіх аспектах функціонування режиму як усередині Росії, так і зовні. Зокрема, отруєння лідера російської політичної опозиції Олексія Навального — це в першу чергу наслідок страху перед тотальним провалом у чергової великої серії місцевих виборів, призначених на вересень. Адже стратегія так званого "розумного голосування" виявилася дієвою, зробивши малоефективними звичайні інструменти маніпуляції виборами.

У другу чергу це засвоєний урок з білоруського кейса — відсутність виразного лідера дозволяє паралізувати навіть наймасштабніший протест.

Нарешті, по-третє — це узгоджена, природно, з політичним керівництвом особиста помста одного з найбільш наближених до диктатора сановників, Євгенія Пригожина. Цілком очевидно, що це замах на якийсь термін, щоб знизити організаційний потенціал і без того ледь жевріючої російської опозиції.

Що стосується Заходу, то навряд чи він вийде за межі гучних, але аж ніяк не страхітливих персональних санкцій, хоча, можливо, принаймні демонстративні поїздки Пригожина в країни Європи будуть припинені, про що може свідчити несподівана висилка Австрією російського дипломата.

Реклама на dsnews.ua

Тим часом ерозія політичного режиму в РФ проявляється і в інших, менш публічних аспектах і, по суті, вказує на відокремлення вузької групи безпосереднього оточення Путіна від широко розуміючого істеблішменту. Симптомом цього процесу виступає політизація ветеранів великого бізнесу, які вижили, а коріння мають з 1990-х. Зокрема, мова йде про Олега Дерипаски, який став із завидною регулярністю видавати в публічний ефір маніфести політекономічного характеру, в яких критикується та жорстко монетаристська лінія, якої Путін, як раз з досвіду 1990-х, фанатично відданий.

У цьому сенсі також привертає до себе увагу і Михайло Гуцерієв, який ледь не перетворив фрондуючу Білорусь у свою господарську базу. Уроки з того, що відбувається, витягли і далекосхідні еліти, питома вага яких, звичайно, поступається будь-якому з російських багатіїв першої сотні, але на рівні регіону виявився порівнянний за мобілізаційним потенціалом з емісарами адміністрації президента РФ.

Подібних змін супроводжує швидке зникнення традиційної кормової бази. А саме — ринку викопних енергоносіїв. Адже при всьому натуралізмі тези "люди — це нова нафта" і котрі недавно виникли (зусиллями керівника Рахункової палати Олексія Кудріна) великих махінацій у Пенсійному фонді РФ, людей у Росії трохи, а дві третини з них — уже цілком офіційно жебраки. При цьому великий промисловий бізнес за межами нафтогазового і бюджетного сектора знаходиться в нокдауні. Саме про це сиреною виє Олег Дерипаска, який страждає під санкціями, та інші представники добувної та переробної промисловості (зокрема, навіть політизований страйк на "Білоруськалій" щодня підриває позиції дагестанського француза Сулеймана Керімова).

Але якщо світовий нафтовий ринок — багато в чому річ у собі, на яку Росії завжди було важко вплинути, то в газовій сфері Москва ще до кінця минулого року відчувала себе досить упевнено. Однак з моменту вкрай невдалого для Кремля вирішення газової суперечки з Україною ситуація на цьому політично найважливішому для росіян світовому ринку посипалася остаточно.

Непотрібний "Газпром"

Серія ударів, що збиває з ніг російську газову галузь, пішла з південного, з західного і навіть з відносно тихого східного, тобто китайського, напрямків. Причому вилікувати цю ситуацію політичними інструментами, як це завжди робилося раніше, наприклад, провокуванням чергового збройного конфлікту, сьогодні не представляється можливим.

Для початку Туреччина оголосила про виявлення найбільшого для себе родовища природного газу в Чорному морі обсягом 320 млрд кубометрів. Анкара має намір почати використовувати його вже в 2023 р. і навіть стати нетто-експортером енергоресурсів. Це відвертий вирок і без того збитковому "Турецькому потоку".

Як тут не згадати про везіння Дональда Трампа? Адже за роки його президентства США створювали серйозні проблеми "Газпрому" на найважливішому європейському ринку. Однак тепер у Вашингтоні можуть не турбуватися за південний напрямок — у Росії на півдні Європи і в Леванте з'явилася величезна кількість конкурентів, які якщо і не зведуть російський експорт до нуля, то продовжать опускати його ціну.

Звідси неминуче виникає питання про сенс усіх тих путінських воєн, які ведуться на південному напрямку (крім фобій старого диктатора) переважно якраз в інтересах "Газпрому". Україна, Сирія і Лівія в якості майданчиків для корпоративних інвестицій у війну, що ми вже бачили на прикладах російського мародерства в ОРДЛО і окупованій росіянами частини Сирії, перестають бути привабливими. По суті, залишається триматися за білоруську трубу, яку в будь-який момент може заблокувати зневірений Лукашенко. Адже Туреччина і велика частина Європи єдині і цілком успішні, принаймні, в одному — виведенні за дужки московського газового шантажиста. Але чи встигне Росія анексувати Білорусь до оголошення про банкрутство та ліквідацію "Газпрому"? Це непусте питання, оскільки проблеми нашаровуються не тільки на турецькому напрямку, де можна передбачити продовження похолодання.

До кінця літа з'ясувалося, що у "Газпрому" залишається тільки чотири основних європейських клієнта на трубопровідний газ — Сербія, Угорщина, Австрія і Чехія. Це маленькі ринки, де вплив старезної російської контори тримається на кооптації місцевих корумпованих еліт.

У Німеччині ж, яка після відходу України залишалася найбільшим ринком збуту російського газу, за останні півроку продажі обвалилися на рекордний 21%. Бурхливо розвивається ринок СПГ, при цьому спорожнілі труби передбачається використовувати для транспортування водневого палива. Разом з викривальними заявами німецьких лікарів з приводу отруєння Навального, а також ролі Німеччини в білоруському кризі (майже всі десяті роки Берлін присипляв пильність Москви щодо дозрівання в Білорусі громадянського суспільства), така нелояльність загрожує викликати різке загострення відносин. Марно пропадають зусилля численних російських лобістів у Німеччині — від гаманця, яким трясе Володимир Якунін, до якогось Олександра Рара ...

А що стосується перерахованих вище чотирьох держав, то вони поки не мають безпосереднього доступу до СПГ-терміналів. Але і це ненадовго — та ж Угорщина вже готує контракт з Катаром на поставки СПГ через Хорватію.

Болгарія тим часом у минулому році купила 0,5 млрд кубів у вигляді СПГ через термінал у Греції і на цей же обсяг скоротила закупівлі у "Газпрому", через що експорт російського газу в країну впав на 24%. Більш того, 24 серпня болгарський оператор газотранспортної системи "Булгартрансгаз" підписав контракт на покупку 20% у майбутнього СПГ-терміналі в грецькому Александруполісі. Болгарія, оголосивши про 50%-не скорочення імпорту російського газу з 1 січня 2021 р., остаточно робить ставку на зріджений газ, переводячи "трубу" у резерв. Це, зокрема, означає, що локальний болгарський ринок тепер перестає залежати від російських енергоресурсів, і політичний тиск з боку Кремля (газовий шантаж) перестає бути для болгар істотним. Як, схоже, і для всіх інших.

Зневірившись, "Газпром" оголосив про створення компанії для розробки техніко-економічного обґрунтування проекту будівництва та експлуатації нового газопроводу з Росії в Китай через... Монголію. Можна було б вважати це новиною з задзеркалля, якщо не зіставити її з виходом клану Ротенбергів, що живе з безглуздих підрядів у будівництві інфраструктури, на позиції самої багатої сім'ї країни.

Уроки засвоєні

З огляду на умови, в яких сьогодні знаходиться "Газпром", нові проекти подібного роду прискорюють обвал усієї газової галузі РФ. На балансі компанії — три незавершених проектів, які сумарно коштували $150 млрд, причому всі заблоковані або безперспективні. Так, "Північний потік-2", видно, буде кинутий у недобудованому вигляді. "Турецький потік" втратив сенс, а Південна Європа, куди націлена остання труба (теж недобудована) перетворилася в гостроконкурентний ринок. У регіоні розвиваються "Південний газовий коридор" і проект EastMed, швидко наступає скраплений газ — простір для російських поставок банально зникає.

"Сила Сибіру" так і не запрацювала в штатному режимі, незважаючи на гранично консервативні показники експорту, які закладені в цей проект. Китай сьогодні взагалі не бажає купувати газ в обумовлених обсягах — це дорого і довго. Проте непотрібний китайцям "трансмонгольський" трубопровід схвалений Путіним, а "Газпрому" доведеться ще й придбати більш непотрібну Ротенбергам трубоукладальну компанію ...

Мабуть, за останні 13 років Європа (а слідом за нею й інші) зробила системні висновки з висунутого ще в 2007 р. Путіним ультиматуму, сформульованого як обмін поставок вуглеводнів на допуск Росії до прийняття критично важливих для європейців (і Заходу в цілому) рішень. Так, навіть без будь-якого нафтогазового ембарго Росія в кризовому 2020 р. залишилася біля розбитого корита. Адже всередині РФ (на відміну від США чи Канади) торгувати енергоносіями давно вже немає сенсу, оскільки великий споживач зник у ході проведеної Путіним деіндустріалізації, а мільярди доларів, зароблені в 2000-е, давно випарувалися.

Тому якщо і вдасться побудувати автаркію за методом академіка Глазьєва, то вона буде виглядати ще сумніше, ніж та, яку можна спостерігати на прикладі Північної Кореї. Зокрема, тому, що про КНДР якось піклується Китай, у той час як до РФ у Пекіні ставляться з погано прихованою гидливістю, мовчки вивозячи ліс, залишки військових технологій і наполегливо вимагаючи повернути величезні борги.

На реалістичність переходу до хай і убогої версії автаркії вказує накопичення РФ (точно так само, як радянською владою перед останнім загостренням відносин із Заходом) величезних запасів золота, яке завжди росте в ціні в нестабільні для світової економіки роки. Проти фізичного золота, якщо воно лежить у російському сховищі, санкції вводити безглуздо, що неминуче появляться (після краху російського режиму) легенди про "золото Путіна" у дусі чуток про "золото партії", які жили багато років після краху КПРС ...

З вищесказаного, утім, є сумний для перспектив міжнародного миру і стабільності висновок: Росія, яка зубожіє, неминуче продовжить підвищувати ставки, брязкаючи зброєю і витрачаючи залишки резервів на загрози і втручання в справи ближніх і далеких країн. Що актуалізує питання про методи стримування і протидії їй. Швидше за все, м'який і жорсткий сценарій приборкання Москви буде задіяний Заходом — як мінімум його умовно англосаксонською частиною — одночасно.

Перший розрахований на російський бізнес — на ту його частину, яку є підстави підозрювати у недостатній лояльності Путіну. Так, Євген Лебедєв, власник кількох великих британських видань, отримає перство і стане членом Палати лордів. Він — син акціонера російської опозиційної "Нової газети" Олександра Лебедєва, колишнього співробітника СВР. З огляду на відносини Лебедєвих з Кремлем, навряд чи варто вважати це глибоким впровадженням росіян у лондонську еліту (їх там і так достатньо). Це швидше якийсь приклад для наслідування, уже недоступний тим, хто "ізгваздался" в путінських злочинах останніх років. Цю категорію замість пряника чекає батіг.

Як відомо, на отруєння Навального США відреагували досить жорсткою риторикою (Німеччина — сильним розчаруванням), внаслідок чого інвестори вивели 4 млрд руб. з облігацій федеральної позики, що помітно вплинуло на курс російської валюти. Але це — тільки квіточки. Адже рамки американської реакції на замах, а також на білоруську кризу в серпні обговорювали на закритих переговорах глава МЗС РФ Сергій Лавров і заступник держсекретаря Стівен Біган (відзначимо, до речі, зниження рівня представництва по Росії).

Мова на переговорах йшла про загрозу нових американських санкцій — зрозуміло, вони будуть точковими і персональними. Але Вашингтон попередив, що якщо причетність Кремля до отруєння повністю підтвердиться, то санкції будуть не менш руйнівними, ніж ті, які стали відповіддю на втручання РФ у американський виборчий процес. Американці також порадили Кремлю уникати різких кроків на білоруському напрямку, інакше навіть та квола стійкість, яку намагається демонструвати Путін, буде швидко зруйнована. До слова, його "рабське" населення перестало, навіть судячи з лояльним опитуванням, реагувати на зовнішньополітичні перемоги.

Але розмови — розмовами, а ризик гібридних інтервенцій і терористичної діяльності Росії в сусідніх з нею країнах, у ближніх державах ЄС, у Німеччині, на Балканах та Близькому Сході, а також ризик спроб викривлення результатів виборів у США поки продовжує зростати.

Тому завдяки не тільки коронавірусу, але і інтриг Москви, світ очікує чергова важка осінь.

    Реклама на dsnews.ua