• USD 28.3
  • EUR 33.1
  • GBP 36.4
Спецпроєкти

Обнулений Путін. Чи чекати від Росії на нові захоплення територій

Імперська велич і втома від правителя – різноспрямовані процеси. Кремлю доведеться якось вирішувати це протиріччя

Володимир Путін / Getty Images
Володимир Путін / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Випробувавши за 20 років чи не всі існуючі політтехнології (через що зник з горизонту Владислав Сурков, який проштрафився на ниві невизнаних псевдодержав; втратив частину впливу нинішній спікер Держдуми Вʼячеслав Володін, послабив позиції куратор внутрішньої політики Сергій Кирієнко), Володимир Путін вирішив розпрощатися з пострадянської конструкцією Росії як такої.

Любитель історії

Це цілком зрозуміло: провали навіть на контрольованих виборах і сумнівний до анекдотичності "референдум" продемонстрували, що на восьмому році стагнації доходів, яка почалась з поверненням Путіна в президентське крісло, влада втратила звʼязок з настроями мас. Населення, насамперед за межами Москви і її агломерації, все слабкіше реагує на впорскування ненависті з телевізійних екранів. Епідемія та протиепідемічні заходи (які чи не вперше змусили скупого Путіна піти на поводу у Навального в питанні компенсаційних виплат) різко підвищили градус роздратування в російському соціумі.

Оголилися всі виразки збудованої в колишній РРФСР соціальної і політичної системи. Взяти хоча б протести у Хабаровську, де десятки тисяч людей вийшли на підтримку місцевого губернатора-гангстера від "московських", обурені катастрофічним зубожінням регіону, пограбованого "крабового мафією", що переганяє капітали в Японію і Південну Корею. Щось схоже, поки що несвідомо, відбувається або готово статися ще в дюжині провінцій, які можна вирахувати досить просто – як за офіційними, так і неофіційними даними про явку і схвалення поправок. У такий же важкій ситуації перебуває і російська Північ, де провокована хижацькою політикою закільцьованих на Кремль корпорацій, провалами виробництв ВПК і кризою видобувних підприємств дестабілізація набуває хронічного характеру. Нарешті, ненадійними стали і обидві столиці — Петербург тепер можна знову називати такої не тільки через традицію, адже туди перенесено ряд ключових органів влади. Так, в московській Думі утворилася впливова опозиція, а в Пітері до одіозності низька легітимність губернатора Беглова.

Обидва мегаполіси, а з ними і Єкатеринбург, що давно фрондує, згідно з реалістичним оцінками, провалили спущені з Кремля показники підтримки пролонгації повноважень Путіна. Очевидно, що найбільш природною реакцією режиму на всі негаразди, враховуючи психологічні характеристики літнього диктатора, є посилення репресій всередині країни і наростання зовнішньої агресивності Росії.

Попри гучні камлання на відхід Путіна з причин фізіологічного характеру з боку флангу системних лібералів, який помітно зіщулився за останні роки, поки що сприймати ці мантри всерйоз досить складно (і навіть небезпечно). Вочевидь, ще на один віраж потенціалу у Путіна і його близького кола (нині частково оновлюваного – так, говорять, наприклад, про заміну Ігоря Сечіна, що сильно підставив режим, на молодшого Патрушева на чолі "Роснефти", а також інші подібні перестановки) цілком вистачить.

Путін, що пережив перебудову, виявився неконкурентоспроможним в умовах політичного плюралізму 1990-х і назвав ненадійним експеримент з передачею посту номер один Дмитру Медведєву, панічно боїться і органічно не сприймає найменшої лібералізації. Зґвалтована поправками конституція санкціонує ліквідацію будь-якої самостійності і субʼєктності на всіх рівнях та у всіх гілках-вертикалях російської системи влади, а крім того, стверджує ідеологеми великороського шовінізму і істеричного клерикалізму, генеровані РПЦ, які втратила вплив у суспільстві і чиї купола вкрилися тріщинами розколів. Путін відверто рівняється на Миколу I, але обʼєктивно почав виглядати як Микола II, тільки в пошитому китайцями сталінському френчі і в іржавих окулярах Андропова. Над цим відсвітом постмодерністського гротеску, що згасає, – адже в реальності російська політична економія є гібридом Гаїті часів Папи Дока Дювальє і сучасної Нігерії – можна було б посміятися, але сьогодні нікому не смішно.

Реклама на dsnews.ua

Адже у Кремля продовжує залишатися ядерний арсенал, великі збройні сили і глобальна, щедро фінансована мережа шпигунства і організації політичних провокацій, диверсій та замовних вбивств.

Найбільшу небезпеку ці компоненти російської машини влади, що вже перебуває в агонії, становлять для країн-сусідів, суверенітету яких Москва не визнає. Друга черга – це Європа, яку Путін в силу її крихкості сприймає як поле битви, причому вже тричі недограної – специфічне, але сильне історичне відчуття притаманне Володимиру Володимировичу (на відміну від Єльцина чи Горбачова). У його картині світу Першу світову Росії не дали виграти німецькі шпигуни, внесок СРСР у перемогу над Гітлером недооцінений або піддається сумніву, а результат холодної війни, в якій слабке радянське керівництво було нібито обдурене підступним Заходом, можна переграти.

Породжувані путінським Кремлем еманації подібного іредентистського бачення історії породили в 2000-е гігантський масив "попаданської" прози, матеріалізувавши нарешті похмурі фантазії компʼютерних військових стратегій 1990-х, таких як Red Alert. Зокрема, в небезпеці – хоч і в третю чергу – опинилися і Сполучені Штати з невідʼємною від них, нехай і частково в міфологічному сенсі, Великобританією. Обнулення конституційної пострадянської архітектури РРФСР теоретично розвʼязує руки Путіну і його кліці в цій спробі переграти історію ХХ і початку ХХІ століть. Інша річ, чи є для цього реальний потенціал? Відповідь на це питання лежить у двох площинах.

Перша площина – це можливості самої Росії, чия економіка, внутрішня стійкість і демографія перебувають сьогодні у ситуації, що помітно відрізняється від першої половини 2010-х – у гірший бік. Вперше з початку 1990-х Кремль прагне істотно наростити державний борг, що як в умовах режиму санкцій, так і глобального економічного шоку виявилося надзвичайно дорогою справою. Ціни на енергоносії, доходи від експорту яких в розвинені країни за вільно конвертовану валюту складають не менше половини ВВП країни і слугують фундаментом державних фінансів, перебувають на рекордно низькому рівні за всі 20 років путінського правління.

Корупція, з якою режим раптово почав боротися за принципом "головне в ході розслідування не вийти на самого себе", поглинає не менше третини ВВП (для порівняння: в останній рік клептократичного президентства Віктора Януковича в Україні цей показник наближався до чверті ВВП). Військово-промисловий комплекс в умовах розриву кооперативних звʼязків з Україною, погіршення відносин з Білоруссю, а також режиму дошкульних західних санкцій перейшов у середній між розвалом і паралічем стан.

Низка безглуздих, стагнуючих конфліктів у країнах третього, а швидше навіть четвертого світу – навіть якщо тимчасово залишити за дужками так і не перетворену на заморожений формат війну з Україною – не тільки знекровлює в тому числі і тіньову скарбницю (так званий "басейн"), але і деморалізує, демобілізує росіян. Останнє останнє стосується регіонів півдня Росії, що безпосередньо межують з Україною.

Крім того, з деяким тимчасовим винятком для Сирії і частковим у випадку з Венесуелою, вже кілька років російські військові, незалежно від того, забезпечують вони державні чи корпоративні інтереси, не здатні продемонструвати хоч б якісь успіхи. Можна помітити, що в дискурсі російської пропаганди "колоніальні" війни відійшли далеко на задній план. Натомість на передній план знову повертається український порядок. Однак новий вихід українського питання на найбільш значущу позицію в порядку денному російського імперіалізму здійснюється в інших, ніж шість років тому, більш складних умовах.

Так, відчуження партнерів по ЄврАзЕС і ОДКБ паралельно з невдалими спробами розширити ці організації або поглибити їхню інтеграцію переросло з припущень і дискусій в робочу реальність. Мабуть, почасти і цією обставиною мотивовані останні відчайдушні заяви Путіна з приводу "російських подарунків", що залишилися в колишніх республіках СРСР — ці заяви змусили задуматися навіть найбільш віддалені від російських кордонів пострадянські тиранії в Центральній Азії. Сьогоднішні спроби Кремля знову підпалити Південний Кавказ з ходу виявилися збалансовані позицією Туреччини (а непублічно, ймовірно, і Ірану, незадоволеного присутністю росіян в Сирії), не кажучи вже про ідеологічну чужість Москві нинішнього уряду в Єревані, який намагається прошмигнути між викликами модернізації та геополітики.

Сім бід – одна відповідь

В Європі, попри гігантські кошти, за 20 років вкладені Росією в будівництво інфраструктури впливу на всіх рівнях – від криміналітету і бізнесу до засобів масової інформації та політичних партій, настрої еліт змінюються в несприятливий для Москви бік. Головно це стосується Німеччини, ображеної в своїх найкращих почуттях – повернути Росію на магістральний шлях цивілізації на взаємовигідній основі.

Берлін, що вимагає ввести нові санкції проти Москви за кібератаки, на тлі нового пакету американських санкцій проти компаній, причетних вже не тільки до "Північного потоку-2", але і до "Блакитного потоку" в Туреччину, виглядає як остаточний глухий кут західноєвропейської політики Кремля. Який сподівався, як і в недавньому минулому, налякати європейців терористичними актами та політичними вбивствами.

Брекзит, зі свого боку, погіршив російські позиції, оскільки консервативний уряд в Лондоні побачив у виході з ЄС розширення власного інструментарію тиску на Росію. Практично в кожній країні ЄС Росію розглядають не як вирішення будь-яких проблем, а як привід для репресій з боку, зокрема, американців, а також як канал криміналізації політичного та медійного життя на власній території (зокрема, це досить очевидна ситуація для Нідерландів).

Ясна річ, що європейці не горять бажанням воювати з Росією, але при цьому зміщуються в бік нового усвідомлення цінності НАТО, утримання якого в будь-якому разі обійдеться дешевше, аніж повернення до суверенних військових витрат чи перспектив захоплення тієї чи іншої країни гібридним криміналітетом зі Сходу. Сам по собі режим санкцій при всьому психологічному дискомфорті, повʼязаному з американським тиском, добудовує сьогодні нову структуру європейської енергетики – навряд чи, навіть з можливою зміною влади у Вашингтоні, США відмовляться від такого важеля впливу. Тим більше, що потенційна демократична адміністрація здатна стати ще більш антиросійською, ніж нинішня республіканська, а санкції, що обрубують газопроводи, заподіюють шкоду насамперед РФ, тоді як німецькі амбіції виступають швидше другорядною обставиною.

Разом з тим, якщо визнати самоочевидною податливість Білорусі і Молдови в якості нових напрямків як гібридної, так і прямої агресії Росії, то найбільш слабкими ланками виглядають три абсолютно різні країни. З погляду втручання у внутрішні справи з метою спотворити результат виборів або підірвати довіру до них – це все ті ж США, де президент Трамп, схоже, не вважає Росію окремою проблемою. З позиції залучення в російські інтриги на підставі зайвих амбіцій і своєрідного стокгольмського синдрому – це Франція, чий президент, ймовірно, знову планує відвідати Москву. Нарешті, в рамках прямої збройної агресії – це Україна, чий політичний ландшафт нині розмитий достатньо недалекоглядною риторикою влади і тяжким спадком застосування руйнівних політтехнологій у ході минулорічних виборчих кампаній.

Втім, тяжіння Макрона і Путіна ускладнюється глибокою соціально-економічною кризою в самій Франції. Але при цьому не варто забувати, що в країні існує впливова пʼята колона, готова за малу дещицю виконувати всі забаганки Москви на зразок провокаційних вояжів до Криму і завивання про міжнародну "русофобію". При всіх своїх проблемах Кремль навряд чи обділить своїми щедротами таких відкритих до "нових ідей" персонажів.

У США, попри все, за минулі майже чотири роки вибудувана досить гнучка і чутлива система захисту проти російських провокацій, принаймні на власній території. Єдиним вібруючим фактором непередбачуваності в цьому сенсі є сам президент Трамп і політики з його першої команди, яка привела його до влади на хвилі "боротьби проти системи" (багато з них продовжують ходити під звинуваченнями і термінами). Правда, для Росії у внутрішній американській грі важливо швидше посіяти хаос і обмежити можливості відновлення центристського більшості. Однак у нинішній диспозиції Москва навряд чи здатна на щось більше, ніж знову спробувати встряти в американську гонку – з примарними шансами досягти успіху, але цілком визначеними ризиками.

Залишається Україна, яка, попри поступово збільшувану допомогу західних союзників, опинилась, схоже, в найбільш несприятливій ситуації: ситуації гарячої позиційної війни з Росією. Війни, яку чинна влада часто побоюється називати такою. Як і визнати стан шаленої інфільтрації нашого інформаційного простору повʼязаними з Москвою спільнотами провокаторів, як і усвідомити сповзання в кризу військово-промислової та мобілізаційної політики країни. За таких умов Києву залишається сподіватися лише на прискорення внутрішньої соціальної та економічної катастрофи в самій Росії. Однак з кожним днем ця гонка з ворогом краєм прірви виглядає все більш ризикованою грою.

    Реклама на dsnews.ua