• USD 28.2
  • EUR 33
  • GBP 35.9
Спецпроєкти

Правий дрейф. У що перетвориться Європа після Меркель і Орбана

Важка, але переконлива перемога Анджея Дуди в змаганні за другий президентський термін переводить явище східноєвропейського консерватизму в нову площину

Прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан і канцлер ФРН Ангела Меркель
Прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан і канцлер ФРН Ангела Меркель / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Двоїсті почуття

Поточні кадрові зміни в Варшаві свідчать про те, що правляча партія "Право і справедливість" сприйняла результати виборів як загальнонаціональний мандат на поглиблення традиціоналізації польської державності. Звідси можна легко передбачити наростання тертя з Брюсселем по лінії продовження інтеграційних процесів в рамках ЄС, а також посилення натяків сусідам щодо більш інтимного відношення до польських інтересів у сфері історичної пам'яті.

Однак у цьому вже чотири роки немає нічого нового. Йдучи в тому самому кластері з Брекзітом, східноєвропейський консерватизм (або, якщо завгодно, неліберальна демократія) до того ж постає явищем далеко не однозначним з точки зору протидії російському неоімперіалізму.

Цим мотивується і двоїстість відношення як України, так і інших східноєвропейських (і кавказьких) держав до цього відродження того консерватизму в Східній Європі, який багатьом нагадує ідеологічний ландшафт в період між двома світовими війнами в тому ж регіоні. Сьогодні, втім, це явище виражено набагато слабкіше і більш адаптоване до ситуації в системі західних альянсів,що склалася в постбіполярну епоху.

Згадана двоїстість полягає насамперед в тому, що хвиля демократизуючих переворотів в 2000-ні і 2010-ті роки (іноді мали корекційний характер), що прокотилася пострадянськими державами, була пов'язана з ліберальним і близьким до нього неоконсервативним флангом в американській політиці. В рамках ідей цього флангу про пристрій світової політики після холодної війни (а також ідей союзних лібералам і неоконсерваторам в Європі християнських демократів, правого центру) пострадянські держави Східної Європи і Південного Кавказу розглядали як свій власний "кінець історії" приєднання до НАТО і ЄС. А також, що стосується найбільш великих і/або розвинених економік, — до ОЕСР.

У той же час Росія почала сприймати такий процес як загрозу власній безпеці і "кінець історії" для себе як історичного актора. З другої половини 2000-х Москва робить масштабні інвестиції у вплив як в сусідніх державах, так і в країнах ближнього і далекого Заходу, лобіюючи зупинку розширення НАТО і ЄС на схід, а згодом — і в розкол системи колективної безпеки (НАТО) і взаємного добробуту (ЄС).

Слід зазнати, що, незважаючи на втішні паліативи, певних успіхів росіяни в цьому домоглися. Так, французькими руками зупинена інтеграція Албанії і Македонії в ЄС, з великим скрипом приєдналася до НАТО Чорногорія, за допомогою шантажу і гібридної агресії підвищений рівень ризику для України і Грузії, йде масштабна спроба перехоплення управління в Молдові і Білорусі, паралізована загрозою миттєвої кривавої дестабілізації можливість просування до приєднання Вірменії та Азербайджану до західного конгломерату.

Реклама на dsnews.ua

Проте звинувачувати одну лише Росію в нинішньому стані речей неконструктивно — брюссельська бюрократія і вашингтонська прекраснодушність чимало постаралися для справи реанімації східноєвропейського консерватизму, проводячи короткозору політику умиротворення агресора, відкритості до його підривної діяльності, глухоти до життєвих інтересів нових незалежних країн, не бачачи їх відповідності власним інтересам Заходу.

Вишеградська пропорція

Давнє правило, з якого випливає, що імперія, яка перестає розширюватися, починає розвалюватися, ніхто не відміняв. Цілком імовірно, що ми стоїмо сьогодні на порозі регіоналізації як ЄС, так і Заходу в цілому. Пандемія коронавірусу лише поглибила протиріччя, що живлять цей процес енергією. Тим часом для початку слід відповісти на питання, що обіцяє регіону успіх польських правих (не «ультра", але максимально консервативних?).

Насамперед друге президентство Дуди явно підняло настрій Віктору Орбану, який, незважаючи на спритність рук в улаштуванні домінування своєї партії, за останні роки втратив політичний контроль над столицею. Більш того, на відміну від польських колег по неліберальній демократії, Орбан залежний від переобрання Дональда Трампа (демократи одразу ж пригадають йому репресії проти своїх впливових прихильників, таких як Джордж Сорос), а також російського газу, атомного кредиту і риторики "розділеного народу".

Усіх цих проблем у Польщі немає, тому реакційність Варшави і Будапешта змістовно різна. Справедливості заради, Угорщина готується вийти з газової залежності від РФ, очікуючи на можливість укласти великий контракт на СПГ з Катаром через хорватський термінал. Атомний кредит теж можливо буде якось сторгувати з китайцями. А ось з "розділеним народом", токсична ідея якого отруює відносини з Україною, Словаччиною та Румунією, справа йде складніше. У зовнішній і внутрішній політиці Будапешта подібне хуліганство все ще дозволене завдяки особливим відносинам Орбана з Трампом, а також переплетенню інтересів сумнівних ділків на Дунаї, пов'язаних одночасно з Росією і Австрією.

Ці два елементи ультраконсервативного порядку денного угорської політики можуть піти з фокуса тільки з самим Орбаном. Не варто відмовляти йому у відомій виверткості, але вікове закостеніння бере своє. Загалом, Угорщина (яка заграє при цьому не тільки з Китаєм, але й з Туреччиною, аж до оформлення відносин в організаційних форматах) з процесу традиціоналістської революції в регіоні в перспективі, мабуть, виключається.

Дві країни, в яких ситуація з ідеологічним трендом коливається, — це Чехія і Словаччина. У Словаччині різноманітні ультраправі все частіше наближаються до урядових ролей, чому сприяє нерозбірливість словацьких лібералів (недавно проявилася в скандалах з плагіатом). У систему підтримки таких ультраконсервативних партій в Словаччині залучена і Росія, звідти ж тече в Словаччину по старому трубопроводу і небезпечний путінський газ.

Однак приходу до влади словацьких політиків з поглядами (принаймні показними) 30–40-х років перешкоджає існування старих партнерів Москви — комсомольців з умовно лівої партії SMER, які завжди знаходяться в засідці в каденції ліберальних урядів і готові взяти владу. У той же час подібна опозиція розумно тримає рівну дистанцію між Брюсселем і Москвою, спонукати її на традиціоналістський заколот нереально. Не кажучи вже про звичні в словацькій політиці угорські партії, які сьогодні більше орієнтуються на ЄС, ніж на Будапешт.

У Чехії ж важко говорити про помітних в публічній політиці ультраконсерваторів, у той час як її правоцентристський фланг поколіннями орієнтований на Вашингтон, Лондон і Брюссель, тому, крім НАТО, ЄС, ОЕСР, бачить країну хіба що в Вишеградській четвірці. Разом з тим популістська хвиля привела до влади не тільки президента, який страждає хворими симпатіями до Москви, але й скомпрометованого махінаціями прем'єра. Причому обом доводиться непросто з контуром національної безпеки, з периметра якого час від часу "вивалюються" сигнальні папки з компроматом, які утримують Мілоша Земана і Андрія Бабіша від занадто екстравагантних кроків. Але не слід забувати про залежність Чехії від російського газу, інвестицій і туристів — пандемія пройде, все це залишиться, а чи змінять щось будь-які нові вибори, сказати непросто.

Таким чином, якщо брати Вишеградську зону, то перспективи "консервативної революції" в ній можна оцінити як 1,5 з 4 — це все ще Польща і поки ще Угорщина. Правда, Велика Східна Європа — і ніяк не здатна виділити себе з неї Центральна Європа, куди повноцінно можна записати хіба що Австрію, — складається не тільки з країн цієї історичної угоди.

Залежить від Німеччини

Не можна обійти увагою Румунію, де організована злочинність рано чи пізно спробує взяти реванш над організаторами ефективної антикорупційної політики, а для цього може згодитися і традиціоналізм.

Проблематична і перманентно популістська Болгарія, яку від скочування вправо утримують несумісність інтересів "ділових співтовариств", вплив Берліна, Брюсселя і Вашингтона, а також — з нового — енергетична диверсифікація. Проте ризик ультраправого ренесансу в Болгарії існує.

На щастя, при цьому відносини з сучасною Москвою у Софії продовжують псуватися. Звідси і низька ймовірність перехоплення Кремлем контролю над консервативної хвилею в Болгарії, як це практично вдалося російській агентурі в Австрії. Втім, там перспективи тотального успіху залежних від Москви "коричневих" недавно знищив гучний корупційний скандал, що відкинув ультраправих на периферію внутрішньої політики.

Що стосується малих країн Балтії та Балкан, то, незважаючи на локальні успіхи антиіміграційних настроїв, ультраправий дрейф їм не загрожує через об'єктивні фактори: на півночі — російської загрози, на півдні — залежно від європейського ринку і інфраструктурних програм.

То що, консервативна хвиля залишиться порівняно регіональним явищем, пов'язаним з ресентиментом проти глобалізації та розбудови європейського субконтиненту за лекалами конфедерації, що скріплює глобалізовану частина планети?

Мабуть, ні, тому що подальший розвиток цього специфічного явища залежить від результату президентських виборів в США (переобрання Трампа додасть традиціоналізму моральну силу) і від наслідків білоруських протестів (їхня перемога неминуче посилить Польщу, а поразка — оборонний алармізм). А також від здатності Китаю продовжувати політику проникнення в регіон, яку Пекін може переформатувати, але не зняти з порядку денного.

Нарешті, найризикованішою зоною з точки зору зміни ландшафту політичної системи сьогодні є країна, яка вважає себе центральноєвропейською, але яку прийнято вважати західноєвропейською, — Німеччина.

Важкий удар коронавірусу по економіці, холодне протистояння з Америкою, відкритість до впливу Росії (при повному провалі російської політики Берліна) і Китаю, що намагається сподобатися. І все це як навантаження до лідируючої ролі країни в Євросоюзі. Виборець може просто не витримати цього комплексу часто взаємовиключних функцій і процесів.

Не варто тому виключати можливість вимушеного союзу ХДС з "Альтернативою для Німеччини". Ступінь залежності її від Москви часом дуже переоцінюється, але архаїчність АДГ з точки зору економічних ідей та ігор в історичний реваншизм здатна занурити ЄС в чергову кризу і по-справжньому зіштовхнути Берлін з Варшавою (і навіть з Прагою). Дзеркального і не менш сумною опцією буде ліва до повного почервоніння коаліція марксистських і неомарксистских партій, готова розігнати НАТО і впасти в обійми як Москви, так і Пекіна.

Острів центризму, на якому стоїть куций альянс християнських демократів з демократами соціальними, постійно піддається повені різнорідного громадського невдоволення. Тому помірним доведеться дуже постаратися, щоб зберегти владу. Ймовірний вихід Меркель цієї осені може стати мотивом для нових виборів, а з цим викликом впорається не всякий наступник. Потенційна неліберальна Німеччина, у свою чергу, посилить ті протиріччя, які накопичилися між старою і новою Європою, в умовах неготовності США повноцінно виконувати свою роль протектора Європи і глобального гегемона.

З цього випливає, що, незважаючи на привабливість ідеї потужного військово-політичного, економічного, інфраструктурного та ідеологічно цілісного блоку на сході, південному сході і північному сході Європи, привабливості ЄС для держав Східного партнерства, не варто поспішати з висновками до виборів в США і визначення долі німецького канцлерства.

Необдумані заяви і дії, розраховані на появу консервативно орієнтованого конгломерату на місці Європи-2 і Європи-3, сьогодні все ще здатні порушити крихку кризову рівновагу, яка дозволяє Україні хоч якось функціонувати у зовнішній і навіть у внутрішній політиці з опорою на міжнародних фінансових донорів. Адже при всій симпатії і тісній взаємної економічної інтеграції обережний союз Польщі і країн Балтії поки явно не готовий замінити цей інструментарій. Самій же Україні за великим рахунком "консервувати" поки нічого.

    Реклама на dsnews.ua