• USD 28.4
  • EUR 33.7
  • GBP 37.8
Спецпроєкти

Рукотворні підземелля. Хто і навіщо дірявив Україну

Рукотворних підземель в Україні — що дірок в хорошому сирі, але вони залишаються найбільш малодослідженими і міфологізованими історичними пам'ятками

Розкопки старого міста, Камʼянця-Подільського, підвали
Розкопки старого міста, Камʼянця-Подільського, підвали / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

На Поділлі в кожному старовинному містечку чи селі з «містечковим» минулим вам обовʼязково розкажуть про місцеве «метро». Містечко, нагадаємо, — офіційний статус населеного пункту часів Речі Посполитої, розмірами ще не місто, але вже з магдебурзьким правом, магістратом, міськими укріпленнями і обовʼязковим замком. У більшості випадків від усього перерахованого вище до сьогоднішнього дня залишилися одні спогади і легенди.

Легенди про підземелля

Найпопулярніша легенда — про підземні ходи, що нібито тягнулися «звідси ось» і до самого Камʼянця, Меджибожа і навіть Хотина. Побачивши недовіру, місцеві тут же пригадають, як кум (брат, сват) колись копав земельну ділянку (фундамент, сортир), потрапив на підземний хід і прогулявся ним чи не з кілометр. Міг би і далі, але потрапив на завал або просто вирішив, що ну його до біса, така пригода.

Одна з численних легенд — про походження вельми колоритного топоніма «Сатанів» (Хмельницька обл.) — навіть завʼязана на подібному сюжеті. Її автору розповів місцевий житель Юрій Кошалко:

«Коли яничари увірвалися в наше місто, то дуже здивувалися. Жителів у ньому вони не знайшли. Пустий город стояв… От вони й подумали, що їх Сатана забрав. Тому й назвали наше мiстечко Сатанiв… Насправді всі люди втекли через підземні ходи. У нас їх багато. Є такі, що возом проїхати можна… Ходи тi вели до самого Камʼянця і даже Хотинської крєпості…»

Природно, більша частина тут — вигадка. Починаючи вже з того, що мова йде про події 1676 р., в той час як Сатанів згадується ще з 1404 р. Про «метро» до Камʼянця — промовчимо. До нього і верхом майже сотня кілометрів!

Але в цій легенді, як і в більшості переказів, все ж є зерно істини.

Реклама на dsnews.ua

Майже у всіх містах і містечках цієї частини України дійсно були системи таємних підземних переходів. В першу чергу, це виходи за межі поселення. Саме по такому Андрій Бульба носив хліб прекрасній полячці.

Ще одним типом «евакуаційних» містечкових підземель були так звані підземні вулиці, які отримали популярність в XVI-XVII ст. Містечкові укріплення зазвичай були слабкими. А ось замки — навпаки. Саме до них і виводила «підземна вулиця», що представляє собою систему зʼєднаних між собою приватних підвалів з проходами до замку. У разі несподіваного нападу обивателю досить було спуститися у власний підвал і перейти в безпечне місце. Швидше за все, саме такі «підземні вулиці» лягли в основу поширеної легенди «ходів до Камʼянця».

До ХХ ст. памʼять про те, що в містечках були підземелля, що ведуть до замку, ще збереглася, а самі замки — ні (більшість твердинь розібрали на будівельні матеріали в XIX ст.). У кращому випадку були присутні ледве помітні вали або невиразні руїни, що явно не дотягують до сформованого в народі поняття «замок». Справжні ж замки — виключно вищезгадана тріада Камʼянець-Меджибіж-Хотин. Відповідно, локальні «підземні вулиці» в пізніх легендах розрослися до неймовірного трансподільського «метро».

А потреба в самих «підземних вулицях» відпала ще в XVIII ст. разом зі зникненням загрози татарських набігів. Тоді ж приватні підвали відгородили від загального простору. Останній ж або занепав, або став притулком для лихих людей. Про це існує цілий пласт переказів (переважно правдивих), що відносяться до XIX — початку XX ст.

До слова, на Придніпровʼї теж є подібні легенди, але в своїй інтерпретації. Там зазвичай якийсь пан за часів Коліївщини тікає від гайдамаків підземним ходом в кареті, запряженій шестіркою коней.

Природно, кожен замок мав і «класичні» підземелля-каземати, де зберігали припаси, порох, влаштовували арсенали і казарми для гарнізону.

Після демонтажу абсолютної більшості міських оборонних споруд і замків підземелля залишилися недоторканими. Хіба що входи-виходи засипали або замурували. Навіть там, де замки частково вціліли, їх підземну частину, від гріха подалі, теж «опломбували». А вже через кілька десятиліть ніхто вже й не памʼятав, де знаходяться входи.

Сьогодні стародавні діри нагадують про себе регулярними обвалами. Добре, якщо без наслідків — осіла раптом земля посеред городу, засипали, і ладно. Але буває, що валиться під забудовою. З усіма наслідками, що випливають. Природно, кожен такий обвал, особливо якщо він стає надбанням громадськості, призводить до чергового спалаху оповідань про «метро» і незліченні скарби, заховані під землею.

Пам’ятник дружині сотника Мар’яні Завісній, що підірвала пороховий склад Бушанського замку/secretland.info
Пам’ятник дружині сотника Мар’яні Завісній, що підірвала пороховий склад Бушанського замку/secretland.info

Скарби під землею

Скарби — це ще один великий пласт навколопідземних легенд. Бо які ж древні підземелля без незліченних скарбів? Цікава легенда про скарби Бушанського замку (с. Буша Вінницької обл.). У травні 1654 р. замок став базою козаків Богдана Хмельницького і вже в жовтні його оточила 30-тисячна польська армія. В результаті штурму загинули всі захисники. Існує легенда про дружину сотника Марʼяну Завісну, що підірвала пороховий склад в його підвалах і погубила цим тисячі ляхів. Вибух нібито запечатав в підземеллях замку ще й величезні скарби, раніше реквізовані козаками у шляхти.

Майже в кожному містечку існують перекази про набиті золотом скрині, залишені там ляхами, козаками, турками (потрібне — підкреслити). В Сатанові, наприклад, розповідають, що під час втечі османів з Поділля «турецький хан», який раніше окопався в містечку, так поспішав накивати пʼятами, що залишив в льохах не тільки скрині з награбованим, а й свою золоту шапку. Ось тільки не буває «турецьких ханів», та й відходили яничари з Поділля неспішно і організовано. Скарби ж в підземеллях — рідкість. Автор чув лише про одну знахідку, та й то це було кілька сотень срібних рублів, прихованих в неспокійні роки Громадянської війни…

Вельми цікавими і поширеними підземними обʼєктами є старі вироблення. Найдавніші відносяться до енеоліту, тут добували кремінь для своїх знарядь горезвісні трипільці.

Про знамениті катакомби Одеси і Криму чув кожен. Мало хто знає, що в українській глибинці є їх аналог. Тільки якщо в Причорноморʼї пиляли для будівництва ракушняк, то там для цієї ж мети добували глину. Звідси і їх народна назва — глиновиська.

Навіть для будівництва простої хати з необхідними господарськими будівлями потрібно дуже багато глини. Для містечкового ж будинку — в кілька разів більше. Камʼяниці, зауважимо, були у найбагатших, а більшість будували глинобитні на деревʼяному каркасі, часто двоповерхові. Глину переважно брали відразу ж під будинком. Типове глиновисько це коридор у вигляді стрілчастої арки з бічними, теж арочними, нішами. Якщо хто бував у лаврських печерах — може уявити. Всі глиновиська схожі, як близнюки-брати. Причина суто технологічна. Арка — найстійкіша структура.

Копати під будинком було вигідно — не потрібно витрачатися ні на доставку, ні на закупівлю глини. В результаті виходив відразу і будинок, і пристойний підвал для хазяйського добра (в глині викопувалися і невеликі кімнати).

Ніші прорізали не просто так. За однією з версій в них ставили кошики, куди висипалася добута глина. За іншою — це були своєрідні полиці для зберігання товарів або продуктів. Втім, може бути правдою і перше, і друге одночасно.

Прокопані в лесі (порода, схожа на глину) лаврські печери, швидше за все, спочатку були такими ж, а ніші тільки після розширили, щоб поставити там труни.

Але це ще не все! У містечках жило чимало гончарів, які виготовляють посуд, кахлі, черепицю і цеглу. Природно, сировина (глина, суглинки) видобувалася в тих самих глиновиськах. У цих випадках довжина проходів вже обчислювалася сотнями метрів. До речі, у багатьох містечках і містах велика частка вищезгаданої «підземної вулиці» і були зʼєднаними між собою глиновиськами.

Найкумедніша історія про подільські виробки опублікована у «Подільських єпархіальних відомостях», що виходили в Камʼянці (№3, 1862 р.), де з посиланням на місцевого старожила ксьондза Калинського розповідається, що десь в середині XVIII ст. на східній околиці Сатанова якийсь іконописець Сухарський влаштував секретну шахту, де таємно мив золото, продавав його до Львова і з цього мав неабиякий зиск.

Частина «глиняних катакомб» після використовувалася і в господарстві. У таких випадках для міцності їх зазвичай обкладали каменем або цеглою.

Майже у всіх містах Поділля були системи таємних підземних переходів. Саме по такому Андрій Бульба носив хліб прекрасній полячці/Ілюстрація з книги
Майже у всіх містах Поділля були системи таємних підземних переходів. Саме по такому Андрій Бульба носив хліб прекрасній полячці/Ілюстрація з книги

Чому українські підземелля не досліджують

У 2018 р. експедиція Охоронної археологічної служби України під керівництвом кандидата історичних наук Павла Нечитайла обстежила систему подібних підземель в Умані. Було розчищено сім галерей загальною протяжністю понад 100 м. Підземелля історики датували XVII-XVIII ст. Частину з них в середині XIX ст. облицювали цеглою — їх тоді використовували як склади розташованих на поверхні торгових рядів. Як показали різні знахідки (монети, свинцеві пломби, скляний посуд і т. ін.), в тому числі графіті на стінах, товари тут зберігали з другої половини XIX ст. і до кінця 1920-х. На галереї натрапили випадково — в ході земляних робіт. Історикам же вдалося знайти і відкопати справжні входи.

Як розповів Павло Нечитайло, підземелля в Умані на сьогодні є одними з небагатьох в Україні комплексно досліджених памʼяток подібного типу. Як вважає вчений, це дає можливість пролити світло на історію і подальше використання подібних памʼятників в інших населених пунктах України. Зокрема стрілчасті коридори з нішами відомі в Зінькові, Городку, Купині, Сокільці (Хмельницька обл.), Опішні (Полтавська обл.) Та інших населених пунктах.

Цікавий збіг — Зіньків (а більше його присілок Адамівка), Купин, Городок та Опішня — колись були знаменитими центрами кераміки. Це може підтверджувати, що тунелі спочатку копалися з метою видобутку глини, а вже пізніше використовувалися під сховища, склади, притулки або як підземні переходи.

Зіньків, Купин, Городок та Опішня колись були знаменитими центрами кераміки. Це може підтверджувати, що тунелі спочатку копалися з метою видобутку глини, а вже пізніше використовувалися під сховища, склади, притулки або як підземні переходи/den.xt.ht
Зіньків, Купин, Городок та Опішня колись були знаменитими центрами кераміки. Це може підтверджувати, що тунелі спочатку копалися з метою видобутку глини, а вже пізніше використовувалися під сховища, склади, притулки або як підземні переходи/den.xt.ht

До слова, про склади. При скупченій забудові, характерній для середньовічно-ренесансних містечок, пожежі були справжнім лихом. Природно, найбезпечнішими складами в цих умовах були підземелля. Вони часто були багатоповерховими і капітальними і в більшості випадків теж повʼязаними з «підземними вулицями».

До кінця 1920-х фрагменти підземної структури невеликих містечок ще використовувалися крамарями і торговцями. Але з початком згортання НЕПу ці склади стали нікому не потрібні і прийшли в занепад, а до середини ХХ ст. їх просто засипали.

Дослідженню «України підземної», крім традиційної відсутності фінансування, заважає кілька аспектів. По-перше, де знаходяться входи в підземелля, ніхто не знає. Коли трапляються обвали, що дають можливість проникнути всередину, їх намагаються тут же засипати — хіба мало кому спаде на думку пошукати скарби або гострі відчуття. Загинуть-заблукають — хто відповідатиме? Якщо провали в приватному дворі, так це взагалі намагаються не афішувати — раптом влада, історики, цікаві дізнаються, почнуть шастати. Знову ж таки, якщо підземелля розкриваються під час будівельних робіт — підрядники і замовники менш за всіх зацікавлені, щоб через істориків застопорилися роботи. Випадок з Уманню в цьому ключі унікальний.

Більш-менш досліджені хіба що «сакральні» підземелля — печерні монастирі, каплиці, печери пустельників тощо.

Виходячи з вищесказаного, справжня українська «Підземна Атлантида» на сьогодні так і залишається практично не дослідженою.

    Реклама на dsnews.ua