• USD 28.4
  • EUR 33.8
  • GBP 38
Спецпроєкти

Туреччина і Росія на Південному Кавказі. За яких умов Вірменію чекає доля Криму

Найбільш економна модель поведінки для Росії — нічого не робити, чекаючи падіння Пашиняна. І готувати Вірменії "непристойну пропозицію"

Солдати Армії оборони Нагірного Карабаху з мінометом в окопі, 20 жовтня 2020. Бої між Вірменією і Азербайджаном через спірну територію Нагірного Карабаху на Кавказі відновилися в кінці вересня
Солдати Армії оборони Нагірного Карабаху з мінометом в окопі, 20 жовтня 2020. Бої між Вірменією і Азербайджаном через спірну територію Нагірного Карабаху на Кавказі відновилися в кінці вересня / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Чергове, але на цей раз фундаментальне загострення ситуації в зоні карабаського конфлікту, ставить на порядок денний більш широке питання про стан регіональної безпеки на Південному Кавказі і "міжнародне становище" в цілому.

Геополітична незручність

Сьогодні вже можна говорити про декілька наближень і площин, в яких має сенс розглядати кавказькі події, їх безпосередні і довгострокові наслідки, тим більше що паралельно відбувається ще кілька вкрай симптоматичних процесів, що стосуються, далеко не в останню чергу, і України.

Перш за все неминучим є розгляд геополітичного компонента кавказької кризи. Кавказький перешийок тисячоліттями займає ключове, стратегічне положення в політичній і економічній географії Євразії і перманентно стає ареною кровопролитних воєн могутніх імперій — термін, який, схоже, знову увійшов в період реабілітації в силу очевидного прикладу Туреччини Ердогана. Легенда це чи ні, але на одній з великих дипломатичних зустрічей Реджеп Ердоган нібито заявив європейцям, що, поки вони турбуються про наслідки Другої світової, його і Туреччину все ще хвилюють наслідки Першої. Тобто втрата Туреччиною її імперії.

При цьому турецький президент аж ніяк не ретроград (про це свідчить історія успіху БПЛА "Байрактар") або ісламський фундаменталіст (він вкрай рідко вдається до подібної риторики). Швидше він мріє трохи відредагувати той сценарій, в якому його країна зробила модернізаційний ривок, заплативши за це територіальною імперією і потрапивши в столітню інтелектуальну і військово-політичну залежність від "колективного Заходу". Завдання, безсумнівно, не з простих, але вітер історії продовжує дути в вітрила Ердогана.

Іран і Росія ослаблені як, мабуть, ніколи за останні 50-100 років. Більш того, ці обидві традиційно впливові на Кавказі країни продовжують саморуйнування, опинившись, в основному з власної вини, в ізоляції від Заходу, що заглиблюється. У той же час у військовому сенсі не тільки Вірменія, але і Грузія не є серйозними гравцями без прямої підтримки своїх все більш байдужих патронів — Росії і США відповідно. Тим часом Сполучені Штати давно вичерпали свій інструментарій тиску на Туреччину, чому сприяла хаотична і непослідовна зовнішньополітична лінія як Дональда Трампа (серед іншого відмова від підтримки курдів в Сирії та Іраку), так почасти і його попередника Барака Обами. При цьому ЄС зацікавлений в безперебійних поставках нафти і газу з Азербайджану, чим і мотивується його порівняно беззуба реакція на початок нової фази карабахського конфлікту.

Сам по собі Азербайджан — незважаючи на те що з конфесійної точки зору більшість його населення належить до шиїтів, тобто Баку міг би теоретично орієнтуватися і на Тегеран — за минулі десятиліття встановив з Туреччиною відносини, які обережно можна назвати ще одним, здавалося б, застарілим терміном. А саме — унією. Таким чином, незважаючи на існування Вірменії, російські військові бази на її території, її реформістський, прозахідний уряд, який сяк-так співіснує при цьому з фактами членства в ОДКБ і ЄАЕС, Баку виріс до статусу субрегіонального лідера, розумно вклавши свої ресурсні надприбутки минулих років в опору на лідера регіонального — Туреччину.

Реклама на dsnews.ua

Що стосується сучасної ролі Ірану в регіоні, то її демонструють досить різкі заяви на адресу Єревана. Тегеран, занурений у власні проблеми, отримавши важкий удар від американців в Іраку (ліквідація генерала Сулеймані і криза зовнішніх операцій КВІР) і обробляючи наслідки зшивання американцями екзотичних альянсів на Близькому Сході, не збирається втручатися в кавказький процес.

ЄС дрейфує до нового загострення власної кризи — британської. США на початку загострення конфлікту перебували в режимі виборчої кампанії, і активність на Південному Кавказі нічого не принесла б жодній зі сторін нинішнього внутрішньоамериканського протистояння.

Тому в грі залишаються тільки два учасники — Туреччина, що демонструє чи не повний контроль над ситуацією, і Росія, яка виглядає заскоченою "без штанів". Недавня локальна заварушка в Чечні і раптове призначення етнічного лезгина, генерала Мелікова, главою Дагестану (опустимо подробиці на кшталт етнічного балансу в Дагестані і поділу лезгинського ареалу між російським Дагестаном і Азербайджаном) вказують на відступ Росії в регіоні і спробу зміцнити власний кордон.

Разом з тим Москві все ще "незручно" залишити вірмен їх власній долі, не дивлячись на те, що з точки зору гібридних інформаційно-політичних технологій в принципі можна було б "заховати" цю нову поразку в наростаючому валі відступів в Європі і Центральній Азії.

Євросоюз зацікавлений в безперебійних поставках нафти і газу з Азербайджану, чим і мотивується його порівняно беззуба реакція на початок нової фази карабаського конфлікту
Євросоюз зацікавлений в безперебійних поставках нафти і газу з Азербайджану, чим і мотивується його порівняно беззуба реакція на початок нової фази карабаського конфлікту / Getty Images

Злити суверенітет

Тому за геополітичним компонентом йде дискусія про те, як і чому нинішня ситуація викристалізувалася подібним чином, а це тематика "м'якої" сили і її прямого продовження, сили "липкої".

Так, недавні зливи даних про систему впливу російської зовнішньої розвідки в Грузії, Вірменії та Азербайджані більш ніж красномовні. Ця система існує як би на двох — діяльність СЗР пов'язана з роботою зовнішньополітичних управлінь Адміністрації президента РФ. А самі зливи здійснювалися через центр "Досьє", який курирує неофіційний лідер російської політичної еміграції Михайло Ходорковський. Переважно вони свідчать про розбазарювання коштів і зроблені негідні політичні ставки. Однак примітно, що у випадку з Вірменією стає ясно — американська і французька діаспори вірмен суттєво втратили вплив на користь діаспори російської, що багато в чому завело вірмено-російські відносини в глухий кут.

Вийшло, що, з одного боку, Путін з боязкою огидою ставиться до приведеного до влади класичною "кольоровою революцією" прем'єра Вірменії Нікола Пашиняна. А з іншого — у Пашиняна, що намагається (частково небезуспішно) наслідувати Міхеілу Саакашвілі у внутрішній політиці, немає підтримки з боку вірменських ділових кіл, занадто тісно пов'язаних з Москвою.

Не в останню чергу саме тому Пашиняну довелося спиратися в своїй політиці на відносно радикальні групи, які "повідомляли" йому курс на загострення в карабаському питанні в якості милиць для збереження загальнонаціональної політичної популярності.

Для контрасту: у Грузії російські гроші і "валюта інформації" витрачалися на відвертих маргіналів, в Азербайджані Кремлю вдалося як максимум знайти хіба що жменю "вібруючих" бізнесменів в середовищі ЗМІ при всій глибині опускання вербувального невода. Більш того, за результатами цього повзучого скандалу можна констатувати, що відвертий параліч вірменських спецслужб щодо російської діяльності з лишком компенсувався агресивною політикою відповідних відомств Грузії і Азербайджану, незважаючи на загальну диспозицію допустимості "обмеженого діалогу" з Росією.

У результаті всієї цієї дорогої, як на таку галузь, діяльності росіян ні Грузія, ні Азербайджан не стали більш дружніми Росії, в той час як і без того ізольована Вірменія виявилася в положенні багаторівневих нерозв'язних протиріч.

В умовах розгорнутої повномасштабної війни з багаторазово перевершуючим у військовому, економічному і дипломатичному відношенні Азербайджаном Вірменія залишилася не просто одна, але і виявилася перед цілком реальною загрозою втрати суверенітету. Але ця ймовірна втрата суверенітету здатна відбутися зовсім не на користь Туреччини і Азербайджану, які витончено діють на межі існуючих міжнародно-правових угод. А на користь Росії.

Але і тут проблема. З цілої низки причин при всій клоунаді, яка далеко зайшла, московського істеблішменту, який намагається вдавати з себе відморозків, що стоять біля дверей Європи, ніяка Вірменія Росії не потрібна. Притому що вплив вірменської та азербайджанської діаспори на Кремль цілком збалансовано. Адже найбільший столичний бізнес в похмурій імперії Путіна, безсумнівно, під азербайджанцями. У той час як традиція, укупі з етнічним походженням чинного міністра закордонних справ (і, кажуть, прем'єра), начебто диктує Москві лінію поведінки, дружню Єревану.

Але Кремлю вигідне збереження Карабаху в його нинішньому статусі, як і підштовхування Вірменії до офіційного визнання НКР (сама бруднити руки Росія, як мінімум спочатку, не збирається). Вибору у вірмен може і не залишитися, адже НКР — чи не половина всієї контрольованої Вірменією території, з його втратою вона перетворюється в карликову державу.

Це той ризик для Баку, який азербайджанці і намагаються нівелювати, прагнучи до повної деокупації регіону. Туреччині ж, з тактичної точки зору, необхідно усунути постійну загрозу трубопровідної інфраструктури з Азербайджану. А зі стратегічної — створити для себе ситуацію повного домінування на Південному Кавказі, показово проігнорувавши окрики і схлипи ЄС, Росії, та й США.

Руїни в Нагірному Карабасі
Кремлю вигідне збереження Карабаху в його нинішньому статусі, як і підштовхування Вірменії до офіційного визнання НКР / Getty Images

Непристойна пропозиція

У Росії ще залишаються, крім інтриги навколо визнання НКР, два можливих кроки. Це відправка "іхтамнєтов", в яких можна просто переодягнути російських військовослужбовців з баз у Вірменії, на окупованих територіях Грузії, в Чечні і Північній Осетії, — і якісь навчання на Каспії вже навіть починалися, але у всього цього сценарію тепер є серйозні обмеження .

Зокрема, це розтягнутість фронтів російського неоімперіалізму. Дешево воювати більше не виходить, ВПК розвалений, санкції нагромаджуються, економічна ситуація пірнула до показників двадцятирічної давності. Найбільш економна модель поведінки для Росії — нічого не робити, чекаючи падіння Пашиняна (в більш гострій версії того сценарію, який був реалізований в Грузії, — усунення небажаного лідера через військовий конфлікт).

Але якщо в Кремлі — хоча уявити це важко — переможуть справжні ревізіоністи, то вони можуть зробити Вірменії "непристойну пропозицію". З втратою Карабаху країна територіально і інфраструктурно скулиться до масштабів північнокавказьких провінцій Росії. І якщо вже сам Нікол Пашинян на одній з колективних дипломатичних зустрічей заїкнувся про те, що кордони, мовляв, не священна корова, то перетворення Вірменії в офшор для капіталу вірменської діаспори в Росії після усунення прем'єра-реформіста, а потім і інкорпорації країни до складу РФ, цілком можливе. Так, виглядає дещо фантастично, але до 2014 р. так само оцінювалася і анексія Криму.

У той же час шлях до діалогу все ще не загублений. Інша справа, що він вимагатиме від Єревана, в першу чергу, і від Баку, в дещо меншій мірі, важких рішень і внутрішньополітичних зусиль. Чи здатний Пашинян (організаційно — безсумнівно, адже його партія контролює парламент) провернути відмову від НКР з одночасним виходом з проросійських структур, щоб оперативно покласти на них відповідальність за програну війну?

Притому що вплив західних вірменських діаспор за останнє десятиліття явно поступився впливу вірменської діаспори в Росії, Єреван був би швидко підхоплений на крило як європейцями, так і американцями, адже ми пам'ятаємо, що під тиском Москви Серж Саргсян з'їхав з порядку асоціації чи не в останній момент.

Те ж і з американською адміністрацією — в чиїх би руках вона не виявилася в прийдешньому році, Вірменію точно не залишили б напризволяще. Більш того, саме Азербайджан світовій ліберальній спільноті вдалося б в такому випадку виставити в поганому світлі.

Від Азербайджану ж в такому алгоритмі потрібно було б лише довести, що він здатний дотримати права великої вірменської меншини в межах власної держави (урешті-решт, з іншими меншинами йому це якось вдається, при всьому неомонархізмі, а може, і завдяки йому). До слова, 22 жовтня, заявивши про перехід під азербайджанський контроль двох десятків населених пунктів в трьох районах навколо Карабаху і відновленні повного контролю над азербайджано-іранським кордоном, Ільхам Алієв публічно виступив з такими гарантіями і обіцянкою культурної автономії.

Але поки що дорога для конструктивних альтернатив заблокована — піднесенням Туреччини, токсичним розкладанням російського впливу, непослідовною політикою США і беззубістю ЄС. Якщо ж з лідерством на Кавказі не впорається і Туреччина, а регіон продовжить являти собою клубок тліючих конфліктів, то рано чи пізно через Каспій і через Іран на Кавказ прийде Китай.

    Реклама на dsnews.ua