• USD 40.7
  • EUR 43.9
  • GBP 51.9
Спецпроєкти

У пошуках приводу. Навіщо Шойгу "знайшов" хімзброю на Донбасі

Можливо, Москва готується до надання окупації ОРДЛО офіційного статусу

Сергій Шойгу
Сергій Шойгу
Реклама на dsnews.ua

У ході колегії МО РФ, що проходила 21 грудня, міністр оборони РФ Сергій Шойгу заявив, що ЗСУ готують хімічну атаку на позиції "ополченців". За твердженням Шойгу, до Авдіївки та Червоного Лиману вже доставлені якісь "невстановлені хімічні компоненти". Там же нібито зосереджено і понад 120 співробітників американських ПВК. Держдеп США та МЗС України негайно спростували заяву Шойгу, але інформація пішла гуляти, обростаючи інтерпретаціями.

Звичайно, ніхто, за винятком російських пропагандистів, не сприйняв новину про хіматаку, що готується, всерйоз. Обговорювався лише сенс вкидання, зробленого на рівні міністра оборони. Найочевиднішим поясненням стала підготовка ґрунту для провокації, здатної послужити casus belli для прямого російського втручання, не прикритого "ввічливими зеленими чоловічками" та іншими донбаськими бурятами. Що ж, версія про хімічну атаку, організовану за допомогою іноземних найманців, дала б нагоду для відновлення масштабних бойових дій. Водночас версія ПВК залишила б і простір для подальших міждержавних переговорів.

Але наскільки вірна така інтерпретація?

Чи має Путін остаточний план?

Максимально розкрутити ставки, а потім "дзеркалити" супротивника, ситуативно відповідаючи на його дії і маючи в запасі кілька планів на різні варіанти розвитку подій, а також шлях для відходу, якщо щось піде не так — звичайний стиль Путіна. Але оскільки Путін уже давно не наривався на жорстку відсіч, Кремль може виключити з планування варіант відходу, що робить ситуацію небезпечною.

Разом з тим не варто перебільшувати цю небезпеку. Путіну не потрібен в Україні гострий конфлікт із нульовою сумою. Плануючи війну, він має на увазі інші завдання.

Найочевидніше з них — вихід на кордон, на якому Захід почне вже серйозно чинити опір, підпираючи Україну, і закріплення на цьому рубежі. При цьому Путін не хоче обрушити на себе лавину суперсанкцій без можливості відіграти назад, хоч трохи, ввівши її в прийнятні рамки. Разом з тим він, як не парадоксально, потребує санкцій, але, обмеженого обсягу, і хоча б частково оборотної форми.

Реклама на dsnews.ua

Щоб зрозуміти причини цієї двоїстості, розберемося в тому, які санкції здатні зробити на Росію найбільший ефект.

Насамперед зазначимо, що жодні санкції не будуть абсолютно ефективними. Москва завжди знайде шляхи їхнього обходу, хоча б у мінімальних межах, необхідних їй для виживання. Тим більше, що до обіцяних "пекельних санкцій" вона готувалася не один рік, прораховуючи їх варіанти.

А прорахувати їх було нескладно. З урахуванням російської технічної відсталості найболючішими санкціями будуть технологічні — і США це теж розуміють. Ось чому слідом за заявою Шойгу агентство Reuters повідомило, що США можуть обмежити ввезення до Росії смартфонів, запчастин для автомобілів і компонентів, що використовуються "в авіаційній промисловості та багатьох інших галузях". Цим заходам буде надано зелене світло, якщо Росія вже відкрито введе свої війська на територію України.

Очевидно, що мова йтиме, насамперед, про електронні компоненти, і це гарантує попадання в десятку. У Росії сьогодні немає жодного заводу, який виготовляє сучасні чіпи, як, втім, і не дуже сучасні. Російська компанія "Мікрон", що називає себе "російським чіпмейкером №1", освоїла розробку процесорів на рівні 2006 року, але виробляти їх у Росії не в змозі і замовляє свої ретро-раритети на Тайвані.

Чи здатні США, з урахуванням наявності Китаю, перекрити постачання мікроелектроніки до Росії? У нашому складному світі немає нічого абсолютного, але загалом швидше так, ніж ні. Виробники мікроелектроніки за визначенням транснаціональні і схильні, серед інших, до американського впливу — і тиску.

Але крім прямого перекриття постачання існує ще й відмова у підтримці програмного забезпечення та мережевого доступу, коли виріб, що вийшов у мережу в забороненому районі, просто блокується. А оскільки нічого свого в цьому плані Росія не виробляє в принципі – у кращому разі, збирає щось із готових вузлів, поставлених зарубіжними виробниками, і це стосується і військової продукції теж, технологічні санкції можуть стати ударом, неприємнішим, ніж навіть відключення від SWIFT.

Оскільки мінімальне надходження сучасних технологічних виробів – насамперед для ЗС і спецслужб, Москва забезпечить у будь-якому разі, у сухому залишку опиниться ізоляція російського населення від світу. Це трапиться у ситуації, коли пропаганда вже переконала більшу частину росіян у тому, що їхня країна – постраждала сторона, а в ролі агресорів виступають США та НАТО, які використовують Україну як плацдарм. Саме це й потрібне сьогодні Путіну.

Поставок сировини з Росії санкції не стосуватимуться. І "Газпром", та інші ключові російські компанії давно акціоновані, і частка західних власників захистить їх від санкцій. До того ж Захід потребує російської сировини, і нинішній стрибок цін на газ ще раз демонструє йому це. Стрибок, звичайно, тимчасовий, і це всі розуміють. Але якщо іранізувати російські поставки на постійній основі, то задерті вгору ціни на газ можуть стати постійним явищем. Порятунок від російських поставок шляхом їх заміщення – довгий і дорогий процес, і Путін сподівається пройти гостру фазу конфлікту набагато швидше.

Все, що має для Кремля справді важливе економічне значення і ще не акціоноване, давно й надійно відведено у тінь. Таким чином, Росія була підготовлена Кремлем до північнокореїзації як єдиного способу законсервувати існуючий у ній режим, зберігши за ним роль керуючого цією унікальною сировинною територією.

Але здійснити північнокореїзацію Росії самостійно Москва не може ні політично, ні технічно. Вона може лише створити ситуацію, де Росія буде ізольована. Причому через глобальний вплив Заходу, який, навіть конфліктуючи з Китаєм, залишається його найважливішим економічним партнером, така ізоляція буде реалізована значною мірою на глобальному рівні. Звичайно, згодом вона неминуче розмиватиметься. Але росіяни про це дізнаються вже не більше за те, що їм дозволять у Кремлі. Технологічна ізоляція швидко поверне Росію у СРСР епохи 1946-1955 років, максимально відрізавши від чужих впливів.

Загалом, це той самий план "Дві Росії – один Кремль", альтернатива якому – мультирозпад Росії та втрата нинішньою командою не тільки впливу та багатства, але, ймовірно, навіть життів.

Війна іншими засобами

Отже, Путіну – точніше, "колективному Путіну", потрібно вирішити два взаємовиключні, на перший погляд, завдання. Йому потрібно вступити в жорсткий конфлікт із Заходом, у ході якого вже остаточно і надовго буде проведено територіальні "червоні лінії", ті, про які зараз так люблять поговорити в Кремлі. Коли ці лінії будуть вибудовані, Захід повинен проникати через них лише через "зовнішню Росію", ліберальну псевдоопозицію, яка за фактом також контролюється Кремлем.

Цей досить просунутий, порівняно з укладом КНДР, проєкт, крім північнокорейського досвіду, акумулює також досвід передвоєнного та раннього повоєнного СРСР, включаючи роботу з емігрантами та з "братськими партіями". Але, загалом, це щось нове, здатне продовжити термін існування Росії у її нинішньому, архаїчному вигляді.

З іншого боку, Путіну не потрібен занадто жорсткий конфлікт. Він до нього не готовий, і він потребує співпраці і із Заходом, і з Китаєм. Путіну потрібно зберегти можливість для маневру та подальших переговорів. Санкції йому потрібні лише як інструмент для ізоляції Росії та нагнітання у ній настроїв обложеної фортеці. Іншими словами, Путіну потрібні дуже пропорційні санкції, які налаштовуватимуть більшу частину росіян проти Заходу і відсічуть їх від комунікації з ним.

Заходу при цьому підсунуть імітацію у вигляді структур "зовнішньої Росії". Задля демонстрації їхньої достатньої ефективності, що має заблокувати всі спроби створення альтернатив, у "внутрішній Росії" збережуть невелику кількість "опозиціонерів" та "іноагентів". Утиснуті владою і ненависні більшості населення, іноді побиті патріотичними громадянами і піддані державним репресіям, вони картинно страждатимуть. При цьому такі опозиціонери будуть позбавлені реального впливу та політичних перспектив і міцно замкнені на підконтрольні Кремлю "опозиційні" структури, що базуються за кордоном. Самі страждальці, на рівні низових юнітів, можуть бути переконані в тому, що ведуть боротьбу з режимом, і в цьому необхідно переконати їх західних контрагентів, а також сторонніх спостерігачів.

Зрештою, належить остаточно визначити, де ж таки пройдуть "червоні лінії". Білорусь поки що залишилася за Путіним, але Захід ще не цілком визнав це, хоч і близький до такого визнання. Україна, за вирахуванням територіальних втрат, пішла зі сфери впливу Росії, але з цим ще не змирилися в Москві. Абхазія та Південна Осетія міцно закріплені за Москвою де-факто. У ситуації з Молдовою та ПМР з російськими "миротворцями" панує невизначеність. Словом, назрів підсумковий конфлікт, мініармагеддон, здатний розставити крапки над "i" і визначити точні межі нової залізної завіси, між Раєм та Адом, де кожна зі сторін стверджуватиме, що Рай – це саме вона.

Ця затребуваність поділу сфер впливу робить нову війну на Донбасі, у найгарячішій точці конфлікту між сучасним світом та російською архаїкою, практично неминучою.

Підсумки конфлікту: спроба прогнозу

Очевидно, що Україна неминуче зазнає, серед іншого, і територіальних втрат, але навряд чи вони будуть великі. Сьогодні для Путіна важливіше згуртувати російське суспільство проти Заходу, аніж відірвати від України черговий шматок. Однак хоч щось просто для матеріальної демонстрації перемоги йому захопити необхідно.

Тим не менш Кремль, швидше за все, задовольниться малим і, натрапивши на відсіч ЗСУ і на нову хвилю санкцій, тобто, провівши "червоні лінії", припинить наступ. Але сам собою Путін також не зупиниться. Йому потрібні вагомі причини для такої зупинки, які б його пропаганда змогла демонструвати населенню. Іншими словами, Україні в цій війні доведеться воювати з повним напруженням.

Молдова під шумок конфлікту має шанс вирішити проблему ПМР, наглухо закупоривши її спільно з нами і зажадавши виведення "миротворців". Разом із "миротворцями" до Росії підуть і 5-10 тисяч російських громадян, які жили в ПМР, але не отримали там молдовського громадянства, і залякані перспективами приходу "злобних румунів". Їхні жахливі розповіді потім довго показуватимуть по російському ТБ.

Такий сценарій був би дуже вигідним для України, але Молдова може не захотіти прикрити проєкт "невизнаної ПМР", який приносить їй величезні тіньові доходи.

Що стосується саме України, то надто масштабні операції, на кшталт висадки десанту під Одесою та пробиття коридору до Придністров'я, або удару з Білорусі, виглядають малоймовірними, за неодмінної умови, що ми будемо запекло чинити опір на головному напрямі – на Донбасі. За деякими відомостями, Кремль розглядає варіант "офіційного" введення в ОРДЛО російських військ (можливо, фейк від Шойгу — підготовка до такого сценарію). З одного боку, це буде відносно дешевий (у тому числі й у сенсі санкційного тиску) спосіб посилити переговорну позицію у діалозі із Заходом. Визнання Москвою цієї окупації буде подано як попередню відповідь на небажання НАТО відмовляти Україні у праві вступу. З іншого боку, це стане логічним завершенням кампанії поглинання ОРДЛО, що розпочалася з масовою роздачею російських паспортів. Додатковим бонусом тут стане накачування рейтингу, побудоване на наративах збирання земель та захисту співвітчизників. У той же час ця "офіційна" окупація забезпечить лояльність керівництва ОРДЛО та утримає особовий склад "народної міліції" від подальшої деградації бойового духу. Записані у "конституціях" ЛДНР претензії на всі території Донецької та Луганської областей можуть стати підставою для чергового витка "народно-визвольної війни".

У цьому випадку все, швидше за все, обмежиться деяким розширенням території ЛДНР, яке припиниться після вичерпання запланованих на війну бюджету, запасу техніки та гарматного м'яса. Останнє зараз інтенсивно вербують у Росії та ЛДНР, підчищаючи агресивних люмпенів.

Це, повторю, не означає, що війна буде легкою для України. Нас серйозно перевірять на міцність і намагатимуться завдати максимальної шкоди. Хороша новина полягає в тому, що з боку Росії війна все ж таки не матиме тотального характеру, а вестиметься в межах виділених ресурсів.

Українські втрати у цій війні, у тому числі й територіальні, які матимуть критично важливе політичне значення, можуть сильно змінюватись в залежності від підготовки до відбиття агресії та від завзятості опору. Ці два фактори будуть сильно впливати на обсяг та утримання кошика військової, економічної та дипломатичної допомоги, яку ми зможемо отримати від США та інших країн НАТО після початку бойових дій. Отже, демонстрація (не імітація) вже зараз, до початку війни, активної підготовки до оборони дуже важлива не лише у військовому, а й у політичному відношенні. Не можна сказати, що у цьому напрямі не робиться зовсім нічого – але ця активність, а також її висвітлення у ЗМІ, зовсім недостатні.

Коли ж війна закінчиться, настане період холодного світу. Похолодання дозволить Путіну "заморозити" Росію, уповільнивши процес її вже неминучого розкладання та розпаду — можливо, і на кілька десятиліть.

Для нас це буде перепочинок та шанс для реформ. У тому числі, для очищення від російського впливу нашого інформаційного простору, системи освіти, а відтак – ментальності та побутової культури. Так що залізна завіса між нами та Росією нам теж вигідна, і ці вигоди потрібно буде використовувати якомога раціональніше.

З іншого боку, ми надовго, на весь термін заморозки, втратимо відторгнуті від нас території: Крим, уже окуповану частину Донбасу і те, що російські гопники зможуть додатково віджати під час демаркації "червоних ліній". Це, зрозуміло, не має означати визнання безповоротності цих втрат чи законності окупації. Навпаки, тема повернення наших територій, а також тема злочинів, скоєних там окупантами, має порушуватися постійно і на всіх можливих рівнях. Але, дивлячись правді в очі, треба розуміти, що повернути відібране, навіть при вдалому збігу обставин, ми зможемо не раніше наступної відлиги. Причому така відлига, пов'язана з подальшим розпадом Росії, і з новими конфліктами з нею, і з продуктами цього розпаду нестиме для нас не тільки можливості, а й ризики.

Ми повинні постійно пам'ятати про це і використовувати час "заморозки" для максимальної консолідації суспільства. Поряд з українським патріотизмом необхідно культивувати антимосковські та антирадянські настрої, що дають у сумі сприйняття Росії як ворога №1, протистояння з яким ще далеко не закінчене. Таке сприйняття нами нашого північного сусіда цілком відповідає дійсності.

    Реклама на dsnews.ua