Foreign Policy: Чому вторгнення Росії в Україну не буде

Джефф Хоун, докторант факультету міжнародної історії Лондонської школи економіки та політичних наук у статті для Foreign Policy пояснює, чому, на його думку, нової інтервенції РФ в Україну все ж таки не буде.

На початку листопада 2021 р. низка ЗМІ, а також уряд США виступили з попередженнями про неминуче повномасштабне вторгнення Росії в Україну в масштабах, небачених з часів війни в Іраку 2003 р. Передбачалося, що напад відбудеться під Різдво або в середині січня. Але січень пройшов, а вторгнення не сталося, хоча деякі політики та багато експертів продовжують його обіцяти. Москва у свою чергу висунула низку вимог щодо європейської безпеки — нереалістичних, але, схоже, встановлених як відправну точку для діалогу між колегами. Це зрушення в політиці, яку Росія просувала роками: посилення своєї непрямої конфронтації зі Сполученими Штатами, щоб змусити Америку ставитися до неї як до рівної, а не як до сили, яку можна ігнорувати, або якій можна диктувати слів умови.

Судячи з останніх даних, Росія поки що хоче більше переговорів, ніж вторгнення. Бурхлива реакція на її дії у світі спровокувала перекидання збройних сил у Південному та Західному військових округах. Розгортання військ було не так перекидання серйозних додаткових сил у ці райони, як перекидання різної техніки.

Однак на користь того, що вони не становлять серйозної загрози для України, є досить переконливий аргумент. У статті, опублікованій у нідерландському журналі Knack, а також у соціальних мережах, Сім Тек, незалежний військовий аналітик (і свого часу мій співавтор), вказав на те, що техніки більше, ніж особового складу. Минулого місяця він припустив, що "Росія, схоже, експериментує з позиціонуванням обладнання довше, ніж зазвичай. Спершу, у квітні-жовтні, вони здійснили це в Опуці, а тепер у Єльні, Новоозерному та Бахчисараї. Це емуляція процесів НАТО у Східній Європі".

Як зазначає Тек, у цих переміщеннях майже не брала участь російська авіація. Адже перевага в повітрі була б критично важливим компонентом будь-якого наступу, тому відсутність руху, крім кількох угруповань гелікоптерів, є ключовою перешкодою для вторгнення.

І хоча на картах, подібних до тієї, що була опублікована на початку цього місяця в The New York Times, здається, що російські формування знаходяться майже на території України, деякі з них насправді розгорнуті за сотні миль від неї, перебуваючи на старих військових базах.. Жодних спроб сховати війська або підготувати до вторгнення теж не було. Навчання в Південному, а потім і в Західному військових округах інтерпретувалися як спрямовані проти України, проте масштаби цих навчань цілком відповідали звичайному графіку навчань Росії, і якщо підрозділи передислокувалися в нові райони в рамках реконфігурації, то відпрацювання логістики є цілком логічним.

Російські збройні сили багато в чому все ще реформуються та перетворюються на пострадянське формування. На зміну масовим загальновійськовим формуванням, укомплектованим призовниками, приходять контрактні професійні підрозділи. Здебільшого це і є причиною регулярних навчань.

Занадто багато уваги також приділялося і мотивам самого президента Росії Володимира Путіна. Розуміти Путіна під час аналізу ситуації – це нормально, але буде корисніше, якщо аналітики розглядатимуть дії Путіна у контексті російської політичної системи. Путін – президент Росії та головний арбітр її різних елітних кіл. Він править завдяки російському політичному консенсусу, що склався після катастрофічних 1990-х років. Він не геній стратегії і не маніакальний лиходій з Бондіани, який бажає помститися за падіння Радянського Союзу. Замість того, щоб намагатися прочитати думки Путіна, експертам слід думати не тільки про те, чого він бажає, але й про те, як він може цього досягти і які витрати та вигоди для режиму та для Росії.

Потрібно дивитися не тільки на Кремль і, звичайно, не тільки на орієнтовані на Москву кола, але на великі російські регіони, де занепокоєння з приводу економічного розвитку та соціальних послуг переважує деякі шовіністичні фантазії про анексію території. На відміну від інших націоналістичних режимів, Росія значно більше залежить від доброї волі своїх регіональних баронів та поступливості свого народу.

І дестабілізуючим може бути навіть дрібномасштабний напад на Україну. Власна вкрай агресивна медіа-екосистема Росії майже нічого не робить для покращення її іміджу у світі. Безрозсудні заяви, зроблені в цих ЗМІ та в російському парламенті, служать лише для підживлення галасу, тим самим посилюючи атмосферу взаємних підозр та взаємних звинувачень між сторонами, яким уже не вистачає навіть елементарної довіри.

Конфлікти в Росії і навколо неї з 1991 р. часто зображуються як вічна змова, заточена на максимальну жорстокість, а не як опортуністичні та часто обмежені операції. Варто зазначити, що Росія ніколи не намагалася повністю окупувати Грузію, Україну чи Молдову, натомість обмеживши свої збройні сили регіонами, де вона мала хоча б невелику місцеву підтримку, наприклад, Друга чеченська війна та подальші конфлікти у Грузії, Молдові, Сирії, Україні та, зовсім недавно, Казахстан.

Російські збройні сили все частіше використовуються з упором на максимальну силу з мінімальними втратами, уникаючи ризику ув'язнути в країні. Підхід з мінімальним впливом має сенс, якщо взяти до уваги недавній військовий досвід Росії як в Афганістані, так і Першої чеченської війни. Відсутність чітких цілей, тривала окупація та невибіркове застосування сили лише посилили опір та політично дестабілізували як СРСР, так і Росію.

Зрештою, Росії довелося проковтнути принизливу мирну угоду в Чечні, за якою регіон залишався особистою вотчиною місцевого лідера. З того часу Росія була надзвичайно прагматична у своїх переговорах та застосуванні сили, але більша частина цього була реактивною, а не активною.

Цілком можливо, що російське керівництво розглядало вторгнення як один із багатьох варіантів, ймовірно, як крайньої міри, якщо вступ України до НАТО був неминучим або не було іншого виходу. Таким чином, реакція на пересування військ надала Кремлю можливість форсувати прямі переговори, яких він давно прагнув. Росія не має генерального плану щодо України; її вторгнення у 2014 р. було продиктоване зарозумілістю, яка коштувала їй останнього співчуття та послабила її вплив у світі. Росія після цього робила грубі спроби зберегти якийсь мінімальний вплив, який офіційно утримає Україну від членства в НАТО, яке Росія вважає ворожою за своєю суттю.

Адміністрація Байдена вірно робить, що залучає Росію до переговорів. Росія, у свою чергу, сподіваюся, побачить у переговорах можливість для предметної взаємодії і буде готова на серйозні кроки, які зменшать занепокоєння Сполучених Штатів. Вашингтон, зі свого боку, повинен буде продовжувати взаємодіяти з Москвою, навіть коли загроза знизиться, щоб показати, що для відкриття дипломатичних каналів не потрібна така демонстрація сили.

Хоча повномасштабне вторгнення на територію України залишається вкрай малоймовірним, Росія має низку інших варіантів, включаючи офіційне визнання регіонів, що відкололися від України, або немасштабні удари по передових позиціях армії України на лінії дотику. Переорієнтацію збройних сил Росії також було здійснено з метою підготовки до можливого майбутнього конфлікту. Обидві сторони повинні докласти зусиль, щоб поводитися дипломатично і пом'якшити риторику, інакше повномасштабний конфлікт буде дедалі ймовірнішим.