Зіпсували ювілей. Чому зустріч Волкера і Суркова повинна засмутити Путіна
Зустріч спеціального представника США по Україні Курта Волкера і помічника президента РФ Владислава Суркова в Белграді можна назвати першою робочою зустріччю — після серпневого знайомства в Мінську. Втім, слід відразу внести ряд уточнень щодо цієї конкретної зустрічі, так і самого поточного формату.
Чому Белград
Варто згадати, зокрема, чому саме рандеву уповноважених відбуваються в таких екзотичних місцях — наприклад, Вікторії Нуланд в її перебування заступником держсекретаря США по Європі і Євразії (2013-2017) доводилося зустрічатися з Сурковим де-факто на базі ВМФ РФ в Калінінградській області. Справа в тому, що Владислав Сурков знаходиться під дією санкцій ЄС і США за організацію військових злочинів Росії в Криму і на Донбасі, тому позбавлений можливості вільного пересування по країнам Заходу. В даному випадку вибір Белграда — сербський міністр закордонних справ Івіца Дачич вже встиг похвалитися фактом проведення переговорів Волкера і Суркова саме в сербській столиці, нібито вказуючим на "зростання впливу Белграда в міжнародних справах", — обумовлений положенням Сербії як ще однієї передової нової холодної війни. Причому, на відміну від Білорусі, чиї маневри між Києвом і Москвою ніяк не здатні скасувати того факту, що наш північний сусід входить у всі військові та економічні блоки, очолювані Росією, Сербія є кандидатом в члени ЄС, а її суспільство відверто розділене наполовину між західним і проросійським векторами.
Тому, хоча, з одного боку, вибір місця зустрічі після Мінська явно був за американською стороною і політес був дотриманий, але враження "виклику Суркова на килим" незнищенне. В особливості його підсилює висока секретність переговорів і накачування публічних очікувань як самим Куртом Волкером, не упускающим можливості поспілкуватися зі ЗМІ, у тому числі і найбільш вороже налаштованими, так і українськими парламентаріями, у притаманному їм емоційному стилі обсудившими зміни в законодавчому статус окупованих Росією територій. Безсумнівно, парламентська уявлення, чим-то напомнившее класичний приклад з творів Джонатана Свіфта "з якого боку розбивати яйце", головною метою мало наповнення переговорної папки Курта Волкера. Разом з тим необхідно звернути увагу на об'єктивні обставини і чинники, яка тяжіє над цією белградській зустріччю.
Так, Європа поглинена Каталонією та початком переговорів про тристоронньої коаліції в Німеччині, Америка — проблемами КНДР, Ірану, реформи охорони здоров'я і трагедією в Лас-Вегасі, Росія — обернулося брутальними протестами святкуванням 65-річчя Володимира Путіна, прикрими поразками в Сирії і епідемією телефонного тероризму. Тому, з точки зору інформаційної порядку денного зустріч Волкера і Суркова "зірок з неба не хапає" і крім висловлювання "надій на конструктив", як і від минулих подібних зустрічей, в публічному сенсі від неї нічого очікувати не доводилося.
Скільки важить Сурков
Непублічні ж очікування завжди міфологізуються.
Приміром, над експертним співтовариством на схід від Вісли продовжує майоріти міф про якусь неофіційному таємному статус Владислава Суркова, який і справді є одним з архітекторів путінського режиму. Однак забувають, що до сьогоднішнього дня його особистий вплив при кремлівському дворі порядком зів'яло, причому падіння це сталося досить давно, ще в 2011-2012 рр.., коли ігри в лібералізм при Медведєві вивели на вулиці сотні тисяч жителів Москви. Сурков — людина з першого строку ВВП, коли він вдало перестрибнув з яхти Ходорковського на флагман Путіна і серед інших створював режим керованої подцензурным телебаченням фасадної демократії. Але вже не перший рік роль Владислава Суркова — це справи політичного півсвіту, а саме невизнані держави, фінансуванням і керуванням яких з Москви він делеговано керує. У сучасних російських умовах ватної ізоляції з боку Заходу і зневаги з боку Китаю функція виживає під санкціями Суркова примітна, але її не можна порівняти за вагою з дюжиною інших чиновників навколо Путіна.
Крім того, ніякої стратегічної лінії по Донбасу у Володимира Путіна немає, тактична лінія полягає в наскільки можливе збереження нинішнього статус-кво, в надії на стомлення США зокрема і Заходу в цілому, імітації діалогу. Помітно, наприклад, що за останній рік великі російські компанії різних форм власності акумулювали на своїх рахунках понад $100 млрд, а ЦБ РФ продовжує скуповувати золото. Це вказує на розрахунок "пересидіти" худі роки. У самому песимістичному випадку — точково, а як максимум в рамках секторів Москва передбачає поглиблення санкцій, наростаючі проблеми з газової та іншої своєї лобістської політикою в Європі. Очевидно, що, особливо в контексті того, що становище Росії в Сирії остаточно заплуталося, Кремль не вирішується на нове загострення на українському фронті. Нарешті, російська еліта тривожно чекає лютого, коли Білий дім за законом зобов'язаний представити Конгресу якийсь доповідь про те, як виглядає система кримінальної російської влади і наскільки глибоко вона проникла в західні структури.
Кому доповідає Волкер
Але навряд чи варто надто серйозно ставитися до цієї нової міфологізованої конструкції (канадський аналог "акта Магнітського" і то виглядає практичніше), оскільки ніяких абстракцій і формальностей Кремль давно не розуміє, а над осудом відкрито сміється. Цілком можливо, що мова в Белграді йшла про конкретному наповненні цієї доповіді, який, схоже, в якійсь своїй частині має стати публічним. США, таким чином, продовжують діяти через "особисті інтереси" російської еліти, але відомо, що навіть крах всіх російських приватних банків поки що може бути куповані націоналізацією. Білий дім, схоже, перебуває на етапі оцінки ступеню корисності послуг Росії на Великому Близькому Сході і в корейському питанні, і, тільки якщо вона "буде виважена і знайдена легкої", Вашингтон знову ускладнить стан її зовнішньої торгівлі та зарубіжних активів.
Але тут доречно поставити питання: чи уповноважений Курт Волкер обговорювати з росіянами подібну тематику? Забавно, що ті зміни, які так чи інакше відбуваються в структурі забезпечення зовнішньої політики США Дональда Трампа, не дозволяють дати просту відповідь на це питання. Так, в момент, коли Курт Волкер був призначений на свою нинішню посаду, яку досі досить важко адекватно перекласти, він однозначно виступав в якості наступника Вікторії Нуланд. Однак, незважаючи на всю ту дезорганізацію, яка переслідує Держдепартамент при Рекса Тиллерсоне, 3 жовтня Сенат США підтримав кандидатуру техасця Уеса Мітчелла, творця цілком собі "неоконсервативного" Центру аналізу європейської політики, на посаду заступника держсекретаря сша по Європі і Євразії.
Біографія пана Мітчелла, знавця чеського і фламандського мов, не залишає сумнівів у тому, що, як і Волкер, він починав в розвідці, а діяльність створеного ним аналітичного центру — в тому, що новий заступник держсекретаря є атлантистом. Більш того, вже деякий час не факт, що, по-перше, начальником Мітчелла залишиться Тіллерсон і, по-друге, що Тіллерсон був коли-небудь керівником для Волкера. Співрозмовниками Курта Волкера у Вашингтоні, швидше за все, є радник з національної безпеки Герберт Макмастер і керівництво силових відомств, а також глава адміністрації президента США генерал Келлі, нещодавно розлючений тим, що його смартфон піддавався вторгненням "невідомих"...
А що стосується Уеса Мітчелла, то більшість свіжих згадок про нього і його організації пов'язане з протистоянням Росії на Балтиці і Чорному морі. Звідси ясно, що, незалежно від рутини дипломатичних подій, США практично остаточно повернулися в своїх відносинах з РФ в логіку "холодної війни на нових рубежах". І навіть до чогось на зразок перехідного періоду від другого терміну Білла Клінтона (коли кошмаром Кремля стала Мадлен Олбрайт) до середини правління Буша-молодшого, коли Росію трясло від "кольорових революцій". Просто сьогодні ця драма відбувається на новому технологічному етапі і в зовсім іншій Європі, а також з урахуванням усвідомлення Америкою нових загроз та продовження економічної та внутрішньої політичної деградації РФ, яку все важче приховати.
Як продати капітуляцію
Цими обставинами і мотивується карта умов, пропонована Волкером Суркову (або, якщо завгодно, Трампом — Путіну), а саме: спочатку виведення російських військ з Донбасу, потім все інше. При цьому Кремлю поки важко продати таку явну капітуляцію всередині країни — навесні наступного року 65-річному диктатору належить продемонструвати, що він "молодий і сильний", що його підтримує на новий шестирічний термін не менше двох третин підданих.
У той же час проблема Путіна полягає в тому, що він затягнув два конфлікту, виграти в яких нездатний. І якщо з точки зору пропагандистської обробки населення і відведення цим шантажем від себе найбільш болючих ударів така ситуація довгий час його влаштовувала, то з змістовної сторони його стан погіршується. Усередині російської еліти лояльність в'яне, скандали, банкрутства та судові процеси 2017 р. показують, що колишнього згуртування немає і "клани" більше не довіряють один одному, борючись за зменшуване пасовище.
Інша справа, що, хоча часу на боці України та її західних союзників, точний прогноз катастрофи російського режиму і сценарій зміни влади сьогодні не дасть ніхто, оскільки за 18 років при владі Путін практично повністю знищив суб'єкт для переговорів щодо "пакту еліт". Звідси і катастрофізм будь-яких сценаріїв. Між тим якщо у США і є якась стратегія щодо Росії, то вона мінімально (як і всі останні 26 років) полягає в тому, щоб ядерна зброя не розповзлося по дюжині чергових "нових незалежних держав".
Важливою частиною цієї проблеми є угруповання російських військ в окупованих РФ районах Донецької та Луганської областей, а також Криму. Той чи інший міжнародно-правовий формат (а зауважимо, що канал зв'язку між Пентагоном і російським Генштабом останнім часом набагато більш оперативний) комунікацій Вашингтона і Москви, дещо несподівано для останньої, так які вірили в "фактор Трампа", низведеної до рівня Тегерана і Пхеньяна, виглядає на тлі базових завдань США в Євразії кілька другорядних.
Раптом переборні протиріччя
В той же час має сенс звернути увагу на недавні експертні зустрічі високого рівня у Вашингтоні (організовані під парасолькою Politico), де — несподівано — Україна вирвалася на перше місце в списку зовнішньополітичних пріоритетів США вперед Близького Сходу і КНДР і була названа "опорою" (the fulcrum) могутності Заходу. Враховуючи, що оточення Дональда Трампа все швидше очищається від ізоляціоністів та інших мрійників на тему розділу відповідальності за світовий порядок з тією ж Росією, а відповідні структури на самих верхніх поверхах заповнюються людьми атлантистських і неоконсервативных поглядів, перспективи Кремля як-небудь домовитися з Вашингтоном щодо українського питання без "втрати обличчя" виглядають все більш примарними.
Прологом до будь-яких серйозних переговорів сьогодні служить пасаж Курта Волкера про те, що "Росія зайшла занадто далеко", а завислою над Москвою сокирою — всі ті заходи, яких у США ще цілий чемодан, а ось Кремль за чотири роки свою колоду вже практично повністю витратив. І не тільки в Україні, але і в Сирії, і на Далекому Сході. Звідси найбільш ймовірно, що за межами округлих формулювань "задоволення" і "конструктиву" (сам Курт Волкер всю свою порядку денного публічно виклав у передували белградської зустрічі дні) Владиславу Суркову було вручено лаконічне, але інформативне привітання президента Росії з ювілеєм. Безпосередньо стосується перспектив внутрішньої стабільності в РФ, так і долі її найбільших станів, що зберігаються на Заході. Враховуючи обволікаючу секретність белградської зустрічі, можна згадати, що якесь таке ж "привітання" привіз навесні 2014 р. в Москву тодішній швейцарський президент Дідьє Буркхальтер.
Тому, за словами самого Суркова, і це після всіх істерик в тому ж питанні резолюції ООН щодо статусу теоретично можливих миротворців "більшість протиріч були визнані здоланними". Подолати ці суперечності будуть в усіх існуючих форматах, але можна бути впевненими — раніше президентських виборів в РФ ніяк не подолають, а зникнуть ці протиріччя тільки після "зміни режиму" в Москві. Тим більше, що з недавнього часу regime change, вперше після Лівії, знову перестало бути лайливим афоризмом у зовнішньополітичному Вашингтоні.
