Київ забув про придністровських українців
Російська агресія, анексія Криму і війна на Донбасі абсолютно відвернули увагу Києва від проблем українців, які живуть у Придністров'ї. Це майже 160 тисяч осіб, з яких у 2004 році українське громадянство мали 44 400 тис. Скільки зараз - невідомо.
У сусідній Румунії, якщо взяти середнє число з різних даних, етнічних українців трохи більше 61 тис. чоловік. У Молдові - близько 280 тисяч. В Угорщині - понад 7 тис. українців. У Словаччині, до якої ми ще повернемося пізніше, українська діаспора налічує близько 11 тис. осіб. У Білорусії - ті ж 160 тисяч, що і в Придністров'ї. Цифри ці, звичайно, не цілком точні, але їх порядок дозволяє скласти певне уявлення про чисельність діаспор.
Так от, серед усіх перелічених країн, українці в ПМР опинилися в самому незавидному положенні. Мова тут не про економічну складову, а про елементарну можливість отримати початкову освіту рідною мовою. Підростаюче покоління українців в невизнаній республіці фактично позбавлений цієї можливості. І це наслідок не так політики місцевої влади, як байдужість з боку України.
Якщо до кінця 2015 року ще хоч якось діяла "Державна програма співпраці із закордонними українцями", затверджена в липні 2012-го, відповідною постановою Кабміну, то зараз такої просто немає. В ПМР, місті Рибниці, ось вже двадцять років працює українська середня школа №1 ім. Лесі Українки. За цей час з його стін вийшли більше тисячі випускників. Сьогодні в ній навчається сотня дітей. Але, за словами директора Світлани Платонової, ця кількість буде невблаганно знижуватися.
Причина одна: придністровські українці практично позбавлені перспектив на продовження освіти на історичній батьківщині. За два останніх роки школа не отримала жодної квоти на місця в українських вузах. Раніше діти мали можливість вступати за пільговим принципом Одеський політех, Юракадемию, Економічний університет і т. д. Сьогодні ці перспективи, м'яко кажучи, примарні. Між тим, в зазначеній Програмі було прописано, що одна з головних її завдань - це "збереження національно-культурної ідентичності закордонних українців, використання їх інтелектуального, культурного та духовного потенціалу для утвердження позитивного міжнародного іміджу України".
Так що дирекції української школи в Рибниці доводиться вирішувати свої проблеми самостійно. Так, делегацію школи взяли в Комітеті Верховної Ради з питань освіти і науки - обіцяли вивчити питання. Так, в Одеській облдержадміністрації проявили інтерес до проблеми і теж пообіцяли не забувати. І навіть наголосили, що це дуже важливо, і завдання з підтримкою школи необхідно вирішувати.
Втім, для цього не потрібно чогось надприродного. Для початку необхідно, як мінімум, прийняти нову Програму про співпрацю і підтримку закордонних українців, де Придністров'я було б відведено окремий розділ, зважаючи на специфіку регіону. У нього ж варто було б включити наступні пункти: - забезпечення закордонних українців підручниками та літературою; - організація навчання вчителів на базі Інституту підвищення кваліфікації в Україні; - можливість для учнів школи брати участь в українських шкільних олімпіадах, семінарах і конференціях; - полегшення процедури нострифікації придністровських дипломів в Україні, нехай, навіть, через Кишинів; - удосконалення системи фінансової підтримки і виділення грантів для талановитої молоді з числа закордонних українців.
Нехай це буде хоча б такий мінімум, але він дійсно необхідний. Для Москви невизнана ПМР зараз особливо коштовна, зокрема тому, що цей анклав являє собою зручний плацдарм для удару в спину Україні - і це зовсім не секрет. У той же час, така загроза була б значно нижчою, якби впродовж минулих десятиліть Україна вела системну роботу з тутешньої діаспорою. Але час безнадійно втрачено. Однак жодна війна не триває вічно, а забезпечення безпеки свого найближчого зовнішнього периметра відповідає інтересам будь-якої держави - і у випадку з ПМР це необхідно робити негайно. Тим більше що така культурна експансія в кінцевому рахунку в перспективі виявиться нітрохи не менш надійним "запобіжником", ніж збройні сили, - і надалі сприятиме розв'язанню придністровської проблеми.
В цілому ж, вирощене лобі в довгостроковій перспективі завжди надійніше, ніж найняте - приклади Британської Співдружності або Франкофонії тут більш ніж красномовні. Колись, у роки Другої світової, Вінстону Черчиллю запропонували урізати видатки на освіту і культуру. Він відмовився зі словами: "А для чого тоді ми воюємо?..."
