Прощавай, Китаю? Про що свідчить заява Зеленського у Сінгапурі

За два тижні до Саміту миру у Швейцарії українська делегація на чолі з президентом Володимиром Зеленським відбула в турне країнами Південно-Східної Азії, що політично відноситься до так званого Глобального Півдня. Його залучення до участі в саміті офіційний Київ вважає однією з пріоритетних зовнішньополітичних задач.

Тим більше це має додаткову актуалізацію через відмову в участі в заході низки країн цього регіону (радше політико-економічного, аніж географічного). Одна з них — Бразилія, яка долучилася до продукування сумнівних "мирних ініціатив" і в спільній заяві з Китаєм закликала до рівної присутності сторін конфлікту — простіше кажучи, виступила за участь у саміті Росії. Крім того, своїх представників до Швейцарії не планує відправляти Саудівська Аравія. Попри те, що саме в цій країні відбулась одна із зустрічей радників з нацбезпеки в рамках підготовки до саміту, Ер-Ріяд вирішив підтримати аргументацію Бразилії й Китаю. Щоправда, його мотивація може бути зумовлена не лише намаганням зберегти дружні стосунки з Москвою й Пекіном, а прохолодними стосунками із Вашингтоном, адже відносини королівства із США, що почали псуватись за Барака Обами, не стали кращими й за Джо Байдена, його колишнього віцепрезидента. До речі, 2 червня в Саудівській Аравії відбулася зустріч міністрів членів ОПЕК і ONOMM, на якій учасники домовилися продовжити скорочення видобутку нафти, що опосередковано вдарить по виборчій кампанії Байдена і знизить ефективність антиросійських санкцій. 

Ну, а те, що Зеленський замість королівства Саудів відправився до Сінгапуру й Маніли, радше є наслідком, а не причиною відмови КСА (такі візити плануються заздалегідь), проте також слугує аргументом Ер-Ріяду на користь його ігнорування Глобального саміту миру. 

І, зрештою, брати участь у заході відмовився також Китай, який має неабиякий вплив на чималу частину Глобального Півдня. Водночас Білий дім так і не визначився остаточно щодо особистої присутності в Швейцарії Байдена.

Випади у бік США та КНР

Перебуваючи із візитом у Сінгапурі, на організованому лондонським Міжнародним інститутом стратегічних досліджень (Сінгапур — колишня колонія Великої Британії, — "ДС") саміті "Діалог Шангрі-Ла", Зеленський проартикулював два меседжі, що безпосередньо стосувалися Китаю та США.

Президент України вирішив поділитися роздумами про слабкість дипломатії останніх десятиліть, що спонукала Росію та інших автократів до агресивних дій через "поділення світу на сфери впливу і прагнення до статус-кво", знов згадав про Будапештський меморандум, який назвав "одним з найбільших обманів у сучасній історії". 

Зрозуміло, що саме Росія грубо порушила безпековий документ своїм вторгненням до України у 2014 р. Але підписантом цього меморандуму, нагадаємо, є також і Сполучені Штати, яким багато хто в Києві дорікає через зволікання із підтримкою України у стримуванні Росії, що стало життєвою необхідністю, в тому числі, і через де-факто недієздатність Будапештського меморандуму і безпекових запевнень країн-підписантів: Великої Британії, США, Франції і Китаю. 

І якщо Лондон і Париж останнім часом помітно збільшили своє лідерство у допомозі Києву, то Вашингтон, попри те, що лишається нашим головним союзником і другом, водночас в деяких питаннях почав діяти надто обережно. Ймовірно, це й обумовило саме таке формулювання Зеленського, яке поширюється не тільки на Росію чи Китай. 

Пекін зробив вибір

До речі про Китай. Випад Зеленського щодо КНР був значно і значно гучнішим і різкішим у порівнянні з "будапештськими натяками", оскільки він прямо звинуватив Пекін у допомозі Росії через тиск на інші країни, на які він має вплив (а це, насамперед, Глобальний Південь), аби ті проігнорували Саміт миру, в якому, як стверджує Зеленський, вже обіцяють взяти участь представники 106 країн. 

Офіційний Пекін, звісно ж, звинувачення Зеленського відкидає. Спікерка МЗС Мао Нін запевнила журналістів, що Китай, мовляв, ніколи "не роздмухував вогонь і не розпалював полум'я", і досі наполягає на тому, що до Швейцарії варто було запросити і країну-агресора-терориста — Росію. 

Разом з тим, варто зазначити й відсутність офіційних контактів між українською і китайською делегаціями у Сінгапурі. Та й узагалі, за інформацією голови китайського бюро The Wall Street Journal Джонатана Чена, представники КНР старанно уникали навіть випадкової зустрічі з українцями. 

Тайвань замість КНР?

Очевидно, що відносини між Китаєм і Україною значно погіршилися. Якщо ще не так давно Банкова намагалася дотримуватися певного дипломатичного балансу, заява Зеленського у Сінгапурі свідчить про кардинальний розворот у риториці ОПУ. 

Чому? Можливо, Зеленський сказав те, що від нього очікували почути, враховуючи, де саме він це сказав. Адже Сінгапур, як і Філіппіни, належать до країн, які, м’яко кажучи, не у захваті від експансіоністської політики Китаю в регіоні. Тим більше на тлі військово-політико-економічних погроз Китаю на адресу Тайваню, навколо якого днями крутилися десятки китайських кораблів і літаків, і щодо якого Пекін з 15 червня скасовує пільгові тарифи на 134 товарні позиції тайваньського імпорту. На додачу міністр оборони КНР Дунь Цзюнь у Сінгапурі погрожує "рішучими діями" тим, хто заважає "возз’єднанню" Китайської Республіки з КНР. 

Проте наймовірніше, що риторичні трансформації Банкової обумовлені все ж насамперед впертою підтримкою Китаю Росії і його відмовою підвищити статус Саміту миру своєю присутністю, що, варто припустити, було найдрібнішим для Сі Цзіньпіна проханням Владіміра Путіна під час недавньої зустрічі. Решта два — поновлення взаємодії китайських банків з клієнтами в РФ та початок будівництва газопроводу "Сила Сибіру-2". На перше Москва стабільно отримує чітке "ні", оскільки китайські банки бояться опинитись під західними санкціями, а друга тема так само стабільно не виходить з глухого кута: Сі вимагає від Путіна, за даними Financial Times, газу за внутрішньоросійськими цінами. 

До того ж геополітична опозиція Саміту миру на чолі з Китаєм дозволяє йому інтенсифікувати відносини з окремими країнами Глобального Півдня, в тому числі і через мавпування українсько-швейцарської ініціативи, але щодо Ізраїлю і Палестини, до якої минулої п’ятниці закликав Сі Цзіньпін. 

В будь-якому разі, вертаючись до китайсько-українських відносин, перед нами зараз повстає низка питань.

По-перше, чи поточна риторика Банкової є розрахованою і продуманою, чи це гра ва-банк.

По-друге, які, власне, наслідки (як для КНР, так і для України) матимуть випади на адресу Пекіну. Чи є або ж може з’являться у нас важелі тиску на Пекін? Адже станом на зараз, як видається, в Китаю є певна перевага в економічній площині, бо він більше не є головним торговельним партнером України. Наш експорт до Китаю після початку повномасштабного вторгнення РФ, станом на кінець 2023 р., впав до $2,4 млрд і, таким чином, КНР вже на третьому місці після Польщі і Румунії. Водночас імпорт з Китаю до України відновив довоєнні показники. 

І тут варто зазначити, що до китайського імпорту входять не тільки обладнання, автівки, промислові і споживчі товари, але й продукція, що активно використовується на полі бою. 

Тобто, гіпотетично Пекін має можливість помститися Україні за звинувачення у зриві Саміту миру, най вони і цілком справедливі. Отже нині потрібне розуміння: чи Україна все ж свариться з Китаєм, що може завершитись встановленням офіційних відносин з Тайванем; або ж це дипломатія на межі фолу і спроба змусити Китай відредагувати свою зовнішню політику.