Тільки Брекзит, тільки хардкор. Кому в радість мазохизстское ноу-хау Лондона
У п'ятницю, 29 березня, британські парламентарії в третій і, мабуть, останній раз провалили схвалений раніше лідерами ЄС "брекзитирский" пакет прем'єра Терези Мей. Правда, як і раніше, в "британському справі" є нюанси.
Третя країна
Перший - на цей раз, голосування було без політичної частини, що визначає принципи співіснування Сполученого Королівства і Союзу в період до висновку (так-так!) якої-небудь нової угоди. Будь це своєрідна асоціація, як у Норвегії, або звичайна, "розширене і поглиблене" торговельна угода, як у Канади. Або ніяке.
Другий нюанс - на випадок прийняття пакету ЄС обіцяв дати британцям час до 22 травня (або, цілком можливо, стільки часу, скільки треба") для доопрацювання політичної частини. Причому якщо б цей процес перетнув зазначену дату, британцям довелося б взяти участь у виборах до Європарламенту (сьогодні цього бояться обидві партії, оскільки зіткнення громадських рухів, які виступають за і проти Європи може, в буквальному сенсі вилитися на вулиці).
Оскільки пакет знову провалений, Брюссель буде чекати від Лондона якогось плану подолання такої ситуації до 12 квітня, після чого, в разі відсутності такого плану, ЄС просто-напросто "відключить" Великобританію від комунікацій і заморозить її "банківські рахунки". Жарти, як кажуть, скінчилися - інфантильність еліт, в першу чергу англійських, сама загнала країну (а разом з нею - і сусідню Республіку Ірландія) в нинішній глухий кут, так що, на думку європейського керівництва, якщо лондонський трагіфарс продовжиться, острівним владі слід просто розплатитися (згідно Віденського "договором про договори") і провалювати.
До колишньому члену стануть ставитися як до "третьої країни" (з де-факто більш низьким статусом у відносинах з ЄС, ніж у співпраці, скажімо, з Україною, не кажучи вже про Чорногорії), і керуватися у цих відносинах виключно законодавством ЄС. А не якимись винятками або окремими угодами (раніше Брюссель припинив будь-які спроби двосторонніх домовленостей, наприклад, Лондона, Дубліна). До речі, ефекти відношення до Сполученого Королівства, як до третьої країні вже проявилися у планах і бюджетах наукових програм Союзу, болісно зачепивши британські вузи та дослідницькі організації.
Третій нюанс - на цей раз Тереза Мей як би (в партійній та міжпартійної політиці Лондона вже багато місяців, будь-яка визначеність супроводжується таким "як би") поставила на кон своє прем'єрство. Пообіцявши, правда, теж якось двояко, що у разі прийняття будь-якого з варіантів та/або її правочину вона покине свій пост в травні. Слід знати, втім, що Мей аж ніяк не зобов'язана це робити - адже раніше вона виграла битву за партійне лідерство, чим забезпечила собі річний імунітет, а згодом домоглася вотуму довіри своєму уряду, що тепер стримує опозицію від нового винесення питання відставки Мей на порядок денний.
Правда, додаткове обставина тут те, що навряд чи хтось по-справжньому мріє про те, щоб саме зараз обійняти посаду прем'єра. Але в середу цією обіцянкою Мей вдалося навіть залучити голоси радикалів з власної партії ("Групи європейських досліджень"), де в наявності аж троє можливих наступників прем'єра (Борис Джонсон, Майкл Гав і Девід Девіс).
Однак голосів все одно не вистачило - адже уряд, який вже покинула дюжина міністрів, тримається на багнетах північноірландських уніоністів, а їх позиція є твердокаменной. Вона полягає в тому, що на Ольстер може поширюватися тільки британське законодавство - ЄС не менш твердий у тому, що цілісність Загального ринку, куди входить Республіка Ірландія, не може бути порушена в принципі. Лейбористи ж не збираються допомагати Мей - їх мета полягає у відставку уряду і дострокові вибори. Цинічно чи ні, але опозиція у своєму праві - адже не вона затіяла всю цю абсурдну історію з Брекзитом.
Тому третє голосування по угоді "Мей-ЄС" було позбавлено політичної частини. Воно, власне, стосувалося шансу на нормальне функціонування міцно просчитавшейся в оцінці свого міжнародного ваги Великобританії, принаймні, до кінця травня, але не більше того. Втім, успіх голосування міг дати можливість Терези Мей заявити, що вона виконала свою місію, гарантувавши вихід без катастроф (принаймні, щодо), і з легким серцем передати ношу прем'єрства комусь із ізоляціоністів. Згодом посміюючись над виразом обличчя того ж Ґава, очікує прийому у президента Єврокомісії в компанії президентів Мадагаскару і Нової Гвінеї.
Провал голосування, в свою чергу, запустить новий, але тепер самий короткий цикл катавасії, мабуть, прискорює закриття заводів і втеча капіталів у Амстердам, Франкфурт і Дублін. Тим не менше право на застосування "ядерної опції" - припинення Брекзита звичайним повідомленням ЄС з боку британського уряду - залишається в руках прем'єра. Яка, правда, вже сьогодні ризикує залишитися без уряду, але і не у відставці - при тому, що процес брекзита багато в чому контролюється поруч помірних парламентських торі, не мають, щоправда, можливостей забезпечити більшість.
Капкан на лева
Сакраментальне питання, на який сьогодні намагаються відповісти як в основній, так і в континентальній пресі, а також у дипломатичних колах, звучить так: як взагалі Великобританія докотилася до такого життя? Адже очевидно, що в будь-якому з варіантів розвитку подій вона програє, оскільки навіть в самому кращому випадку залишається в частковій юрисдикції Союзу (а Ольстер - у повній), не маючи при цьому права голосу.
Відповідь на це питання складається з декількох частин.
По-перше, обіцянка попереднього прем'єра Кемерона провести такий референдум було чисто кон'юнктурних. Шанси торі утриматися у влади в 2015 році розцінювалися як невисокі, а лейбористи (тоді возглавлявшиеся все ще поколінням Блера - братами Миллибэндами) явно не стали б проводити подібний захід. Але Консервативна партія перемогла, і Кемерон потрапив у пастку.
В реальності шанси успіху кампанії за вихід, та й наслідки виходу країни з ЄС ніхто ніколи не оцінював. Проте представництво ізоляціоністів на лавах торі в парламенті збільшилася, вони стали педалювати цю тему. Частина виборців-консерваторів сприйняла ініціативу як частина політики, що проводиться урядом їхньої власної партії. А частина виборців-лейбористів голосувала б проти будь-якої ініціативи, яка йде від влади партії опонентів. Звідси і прогнозів туманність, на тлі, до того ж, поведінки міністрів, які агітують проти виходу в умовах, коли референдум був оголошений ними самими.
Тим часом лейбористи змінили лідера, а Джеремі Корбін виявився не меншим ворогом міжнародної бюрократії", ніж ізоляціоністи праворуч. Після того як кампанію за вихід почали фінансувати підозрілі "диваки", з точки зору внутрішньої політики капкан зачинився.
По-друге, проблема агітації під час самого референдуму полягала в тому, що лідери партії "за вихід" то весь час брехали, то виявилися некомпетентними. Так, не будучи частиною Шенгену, Великобританія ніяк не могла звинувачувати ЄС в проблемах з міграцією - це тільки її (ну, нехай ще Ірландії, з якою у британців загальна міграційна зона) політична проблема. Те ж стосувалося і економічних питань - як і всі, Лондон не тільки давав, але й отримував. Але про це організатори "народного волевиявлення" вважали за краще мовчати. А після того, як вони перемогли, - в жаху розбіглися в різні сторони. Покинув свій пост і прем'єр-міністр. Брекзит буквально звалили на Мей, і тут почали усвідомлювати всю адову прірву цієї колізії.
Справа в тому, що, по-третє, ЄС обставив британців з перших же днів і тижнів, оскільки, наскільки б неймовірною не здавалася успіх референдуму, у Брюсселі до нього готувалися, забезпечивши єдність країн-членів при будь-якому розвитку подій. Як би підігруючи "волелюбним" брекзитирам, ЄС миттєво зажадав від Лондона ініціації процедури по статті 50 союзного договору, щоб, мовляв, "не відкладати справу в довгий ящик".
Підступ полягав у тому, що, активізувавши цю процедуру під радісний гавкіт недалеких ізоляціоністів, Великобританія автоматично втратила право і можливість впливати на будь-які рішення в ЄС. Випала, так би мовити, з двосічного алгоритму консенсусу. Тому її доля повністю опинилася в руках політичних лідерів у Брюсселі, Берліні, Парижі і навіть, скажімо, в Загребі або Бухаресті.
Французька дипломатія, найбільше цінує традицію створення переваги в силі, сформулювала брекзит як ампутацію, вигнання країни-невдахи, а зовсім не як переговори між державами. Суто технічні питання, бюрократичний процес, нічого особистого, брити - підпишіться тут і тут і біжіть в свій паб (ви ж цього хотіли?). А потім, якщо раптом захочете, - доведеться вступати на загальних підставах, займете чергу за Албанією і Україною... Але ви ж не захочете, правда?
Звідси і трирічний сезон серіалу про Брекзит - все це час Лондон був змушений принижуватися, просити пом'якшити те чи інше правило, обговорити майбутнє, але європейці легко відмітали всі ці спроби. Адже Великобританія сама погодилася на якнайшвидший вихід з інститутів Союзу, цієї монструозної бюрократичної машини, давившей на груди волелюбного сакса, немов камінь у входу в його печеру? Мало хто помітив, що Мей погодилася навіть заплатити всі внески в повному обсязі за кілька років - але суму засекретили, щоб риба не зірвалася з гачка. Потім, після того як пакетну угоду було схвалено, а торі почали обурюватися, європейці влаштували Мей в Зальцбурзі давно предвосхищенную розправу. Великий зовнішньополітичний капкан теж закрився.
Тепер у якому би напрямку не стали розвиватися події - ЄС вигравав однаково (контролюючи правовий та економічний простір островів) або більше (повернення британців), а Сполучене Королівство - програвало або менше, підписавши угоду, або більше (відмовившись), адже вплив на процес прийняття рішень воно втратило. Тому Юнкер міг дозволити собі сказати про те, що не знає, де будуть приземлятися британські літаки, а Туск - про місце в пеклі для брекзитиров.
По-четверте, намагаючись зміцнити свої позиції, Мей додатково погіршила своє становище достроковими виборами, де-факто втративши більшість і опинившись в заручниках у екстремістів. Тепер з неї можна було варити брюссельський суп з мідіями при будь-якому розкладі.
Нарешті, по-п'яте, незважаючи на трагіфарс п'ятничного голосування і незалежно від того, хто стане наступним прем'єром Великобританії, Союз і його інституції продемонстрували таку колективну силу, що навіть приказка "вхід - фунт, вихід - два" застаріла. Схоже, вихід з ласкавих обіймів Європейського Союзу неможливий в принципі.
