• USD 27.2
  • EUR 30.8
  • GBP 35.9
Спецпроєкти

Кавказьке загострення. Чого чекати на лінії вірмено-азербайджанського конфлікту

Перервана рік тому війна в Карабаху вкотре не увійшла до гарячої фази, обмежившись коротким інцидентом. Поки що обмежившись. Але це нічого не змінює – війна триває

На кордоні Вірменії та Азербайджану нове загострення
На кордоні Вірменії та Азербайджану нове загострення / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Жодну зі сторін не влаштовує перемир'я річної давності. Азербайджан не повернув усіх втрачених територій і не вирішив проблему зв'язку з Нахічеванською автономією. Вірменія, втративши частину завойованого у 90-х, прагне реваншу. Тут же метушиться Росія, виступаючи за "відкладений конфлікт", що означає необмежено довгий час перебування її миротворців на лінії поділу, що склалася за наслідками 44-денної війни 2020 року. Десь на задньому плані, але цілком зримо, маневрує Туреччина, послідовно збільшуючи присутність у регіоні. За турецькими маневрами слідкує Іран, чий вплив на регіон за результатами війни 2020 року значно зменшився. Це дуже непокоїть Тегеран, який то викриває Азербайджан за пособництво "світовому сіонізму", то згадує, що "Іран і Азербайджан — дві сусідні мусульманські країни із загальними цінностями" — це пряма цитата з тритижневої давності виступу голови МЗС Ірану Хосейна Аміра Абдоллахіана.

Втім, "війна 2020 року" — не зовсім правильне визначення. Війна між Вірменією та Азербайджаном йде у різних формах з кінця 80-х. У рамках цієї війни, за результатами наступальних операцій 2020 року, проведених Азербайджаном після ґрунтовної багаторічної підготовки та багаторічного затишшя, Баку повернув собі частину окупованих карабаськими вірменами територій. Але тільки частину, тож війна не закінчена. Більше того, проксі-конфлікт, у якому проти Баку воювали карабаські сепаратисти, а Єреван формально залишався осторонь, змінився прямим протистоянням Азербайджану та Вірменії. Тож питань щодо ситуації на лінії поділу, по суті, лише два: коли вкотре відновляться військові дії та хто завдасть удару першим. Хоча й "перший" тут теж досить умовне поняття. Перестрілки, мінування, вилазки вірменських ДРГ на азербайджанську територію, яку вірмени за тридцять років звикли вважати своєю, не припиняються ні на день.

Що сталося цього разу

8-15 листопада на де-факто кордоні Вірменії та Азербайджану — або, якщо завгодно, на вірмено-азербайджанському фронті, таке бачення теж має повне право на життя — різко зріс рівень збройного протистояння. Безпосереднім приводом для цього послужила вірменська провокація: напад на блокпост азербайджанських військових, скоєний якимсь "жителем Карабаху", який кинув гранату в групу солдатів.

Далі все розвивалося за наростаючою. 13 листопада МО Азербайджану та Вірменії майже одночасно повідомили про артобстріли: з боку вірмен — у Кельбаджарському районі, азербайджанців — у Гегаркунікському. Почалися бої із застосуванням артилерії та бронетехніки – невеликі за масштабами і без використання авіації, але вже безперечно не проста перестрілка зі стрілецької зброї. Вранці 16 листопада МО Азербайджану заявило, що вірменські війська розпочали операцію із захоплення висот на кельбаджарській та лачинській ділянках кордону Азербайджану. МО Вірменії зі свого боку заявило, що вірменські військові робили "відповідні дії для запобігання просуванню" азербайджанських військових, після чого Єреван спішно запросив допомоги Москви. Мабуть, дії азербайджанців у відповідь виявилися досить ефективними, і вірменам не на жарт припекло. Москва, мабуть, відповіла з невеликою паузою, так що вже надвечір 16 в Єревані почали виявляти сильне занепокоєння. Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян згадав і про те, що Єреван пропонував і пропонує Азербайджану укласти мирну угоду, а Москва кілька разів пропонувала Баку розпочати процес демаркації та делімітації кордону, але азербайджанська сторона затягувала його.

Нарешті, у ніч із 16 на 17 бої закінчилися. За російською версією, після того, як між конфліктуючими сторонами стали російські миротворці. Це породжує два питання: що миротворці робили попередні вісім днів і чи випадково так збіглося, що вони виявили активність лише тоді, коли в Єревані закричали "Путін, допоможи"?

При знайомстві з висвітленням боїв у російських ЗМІ обидва питання негайно відпадають. Росія явно награє на руку вірменам. Відомий російський пропагандист Пегов на ТГ-каналі WarGonzo, що належить йому, написав, що "стріляти по російських військових або вести артилерійський вогонь в безпосередній близькості від них азербайджанці не ризикують". А що ж вірмени "недалеко від російських військових"? Теж не ризикують відкривати вогонь по азербайджанцям? Чи ризикують – і відкривають?

Реклама на dsnews.ua

За підсумками боїв Азербайджан повідомляє про сім загиблих і десять поранених. Вірмени визнають одного загиблого, 13 потрапили в полон і 24 зникли безвісти. Зрозуміло, що обидві сторони занижують свої втрати і завищують втрати противника. Особливо намагаються вірмени, які заявили про 70 загиблих і поранених азербайджанських військових (ну, логічно, 7*10 = 70, а чого їх шкодувати?). Баку ж без особливих коментарів просто опублікував фото кількох десятків вірменських полонених.

Але навіть співвідношення визнаних сторонами втрат, як і реакція Єревана, котрий запросив російську допомогу, після чого російські миротворці і прокинулися, ясно говорять про те, як усе було насправді. Очевидно, що вірмени, висунувшись із-за спини росіян, спробували промацати азербайджанську оборону, нарвались на відсіч і поспішили сховатись назад. При цьому в Єревані дуже енергійно стверджують, що лінія розмежування не зазнала жодних змін, хоч і визнають, з великим небажанням, втрату двох укріплених пунктів. Москва та Баку утрималися від коментарів на цю тему.

Цікаві збіги

Одночасно з початком загострення на лінії зіткнення, 10 листопада, на території російського військового містечка поблизу Степанакерту (Ханкенді), що залишилося під вірменським контролем, було відкрито пам'ятник "російському миротворцю". Захід був присвячений першим роковинам введення російського миротворчого контингенту в Нагірний Карабах. На церемонію відкриття прибули аж два генерал-лейтенанти: замкомандувача ПВО Рустам Мурадов і командувач миротворчого контингенту РФ у Нагірному Карабаху Геннадій Анашкін.

Пам'ятник із бронзи, встановлений напрочуд оперативно – лише через рік після початку місії, — зображує миротворця з автоматом, який обіймає дівчинку, яка дарує йому квіти. За твердженням російської сторони, прототипом пам'ятника став реальний учасник миротворчої місії (а не хтось із героїв-миротворців минулого, наприклад, покійний Буданов, ікона російських патріотів, що теж любив дівчаток, щоправда, чеченських). У рамках церемонії відбулася і закладка капсули часу із посланням нащадкам.

На думку ряду компетентних коментаторів, установка пам'ятника була прямо адресована Баку і стала продуманою демонстрацією того, що росіяни мають намір залишитися в Карабаху назавжди, на багато поколінь — звідси і послання нащадкам. І навіть якщо Баку за 6 місяців до закінчення 5-річного терміну їх перебування в Азербайджані (а Карабах, нагадаю, це саме азербайджанська територія ) сповістить Москву, що її миротворчості більше не потребують, як це передбачено угодою про миротворчу місію, росіяни все одно знайдуть привід залишитися. Щонайменше, у Степанакерті завжди буде хтось, хто прочитає послання і доглядатиме пам'ятник — і навряд чи в цій ролі можна уявити азербайджанців. Такі пам'ятники – опорні точки Москви, як і військові бази. Ставлять їх росіяни з дивовижною легкістю, скрізь, де хочуть закріпити свою ідеологічну присутність (згадати хоч сімферопольського "ввічливого" катувальника котів — теж, до речі, з дівчинкою, яка тримає квіти. Очевидно, це затверджений типовий проєкт). А при спробах прибрати чергового потворного боввана – символ окупації, піднімають страшне виття.

Те, що і в даному випадку йдеться саме про окупацію, ледь прикриту фіговим листком "миротворчості", теж очевидно. Згода на розміщення російських миротворців і зупинка наступу рік тому стали для Баку вимушеним кроком, альтернативою якому було пряме (або, як варіант, гібридне, наприклад, через ПВК, запрошену Єреваном) втручання у конфлікт Росії на боці Вірменії.

Дуже цікаво все виходить і з датами. Саме 8 листопада в Азербайджані широко відзначили річницю перемоги у 44-денній війні. А в ніч з 9-го на 10-е виповнився рік із Тристоронньої заяви (ТСЗ), яка, за задумом Москви, мала стати прологом до мирної угоди та до делімітації нового кордону між Вірменією та Азербайджаном, прокладеного, підкреслю ще раз, азербайджанською територією. І в Єревані — поза сумнівом, за погодженням з Москвою, про що свідчить і приурочене до дати встановлення пам'ятника, вирішили вирівняти святковий настрій азербайджанської сторони, ясно давши зрозуміти, що ніякого миру не буде, а буде вічна російсько-вірменська окупація частини Азербайджану під приводом "миротворчості".

Хто розпочав війну цього разу і навіщо

Зрозуміло, що конфлікт розпочала вірменська сторона – тут взагалі немає предмета для обговорення. Доволі очевидна і причина: Єреванові необхідно постійно підтримувати певний градус напруги з тим, щоб якнайсильніше загальмувати будівництво, а потім зірвати введення в експлуатацію 40-кілометрового Зангезурського коридору, який повинен через територію Вірменії зв'язати основну частину території Азербайджану з Нахічеванською автономною областю, яка має, в свою чергу, 17-кілометровий кордон безпосередньо з Туреччиною. Відкриття Зангезурського коридору, а також Лачинського коридору — шестикілометрової траси Єреван — Горіс — Степанакерт (Ханкенді), що пов'язує невизнану НКР з Вірменією, було частиною умов перемир'я за підсумками 44-денної війни. Але якщо Лачинський коридор уже створений і справно працює під прикриттям російських миротворців, то Зангезурський залишається у проєкті, причому Вірменія створює максимум перешкод для його прокладання. Якщо ж Зангезурський коридор у якомусь віддаленому майбутньому і буде прокладений, можна не сумніватися, що він піддаватиметься безперервним терористичним атакам "простих жителів Вірменії", які користуються навмисною сліпотою російських миротворців.

Але є й сприятливіший для Азербайджану варіант розвитку ситуації. Коли Зангезурський коридор буде щонайменше демаркований на місцевості, а залізниця, запланована в ньому, хоча б частково побудована, Баку після ретельної підготовки погодивши свої дії з Анкарою, вибравши найменш зручний для російського втручання момент і використавши як привід одну з вірменських диверсій, може зробити різкі дії щодо організації надійного військового прикриття коридору. Які завершаться і введенням у нього миротворців, але турецьких. План цей — вкрай складний, сьогодні просто неймовірний, до того ж здатний викликати жорстку протидію Росії. Але в принципі реалізований, до того ж безальтернативний для Азербайджану. І в Єревані його теж прораховують, і, розуміючи, що для його здійснення потрібно хоча б розмітити майбутній коридор, отримавши привід для його захисту, як можуть зволікають момент цієї розмітки. Справа доходить до абсурду: так, Пашинян заявив, що "Азербайджан за досягнутими домовленостями та опублікованими документами може отримати лише такий коридор, який Вірменія отримає територією Азербайджану та Нахічевані" (?!). Прессекретар МЗС Вірменії Ганна Нагдалян виступила із заявою про те, що в угоді від 9 листопада 2020 року про ніякий Зангезурський коридор взагалі не йдеться.

Тим часом для нормального розвитку Азербайджану життєво необхідно вирішити два завдання. Насамперед — повномасштабно запустити Зангезурський коридор, що має для нього найважливіше економічне, військове та політичне значення, і зі 100% надійністю прикрити його від будь-яких вірменських диверсій. У тому, що спроби організувати такі диверсії будуть завжди, — принаймні у всьому доступному для огляду майбутньому, і що їх буде багато, — жодних сумнівів немає. Тим часом залізниця, та ще й у поєднанні з газопроводом, будівництво якого теж входить до планів Баку, до того ж втиснуті в обмежений простір коридору, — надзвичайно вразливі. Газопровід Баку теж дуже потрібен: зараз транзит азербайджанського газу йде через Іран, який по-братськи відбирає як оплату 15% його обсягу. Але щоб справді надійно прикрити залізницю та газопровід, коридор доведеться буквально нашпигувати озброєною охороною. І тут постає питання: а ким саме?

Азербайджанський контингент, введений на територію коридору, буде явним та постійним casus belli. Російські миротворці – це набагато гірше, аніж взагалі нічого. Єдиний можливий варіант – турецький контингент, але для того, щоб погодитися на це, Вірменія має вихопити від Азербайджану дуже сильно, так сильно, як ще не вихоплювала жодного разу, до того ж обов'язково в ситуації, коли Росія не зможе надати їй ефективної підтримки, а Туреччина Азербайджану – зможе.

Друге завдання — сам факт введення в гру турецьких миротворців, які офіційно визнані всіма сторонами. Їхня поява, неважливо де саме, і навіть не дуже важливо, в якій кількості, цілком змінить загальний розклад сил, створивши передумови для того, щоб російські гості, які нав'язали Азербайджану свою миротворчість, згодом таки вирушили додому.

План цей, за всієї очевидності, повторюю, вкрай складний. Крім наявності сприятливого моменту, що зв'язав руки Москві, багато залежатиме і від того, якими будуть на цей момент відносини Росії та Туреччини. Зокрема, постачання Туреччиною компонентів для виробництва російських С-400, які зараз перебувають у стадії обговорення, стали б для Баку дуже сприятливим фактором.

Що ж до зв'язаних рук Кремля, то найбільш імовірною є ситуація, коли Росія загрузне на українсько-білоруському напрямку і не зможе оперативно надати Вірменії військову допомогу. Перспектива такої розтяжки, яка прораховується в Москві, певною мірою вигідна й Україні. Готовність Баку скористатися черговою кремлівською авантюрою на західному напрямі і нездатність Росії відповідати на виклики на західному кордоні і в Закавказзі одночасно стане ще одним чинником, який дещо стримає войовничий запал Кремля.

    Реклама на dsnews.ua