Государство

Чому Тимошенко і Ляшко виступають проти Луценка-прокурора

Прокурори – найбільш недоторканна каста в країні. І ця каста має найвищу повагу до своїх попередників. Прокурорські досі з пієтетом ставляться до Потебенька, Піскуна та навіть Шокіна з Кузьміним. Це не можуть не знати всі ті, хто зараз говорить, що систему можна очистити зсередини

Фото: Коммерсантъ

"Демократична та європейська опозиція" в особах Садового, Тимошенка та Ляшка, які говорять про юридичну освіту та прокурорський досвід так необхідний для керівника ГПУ, зараз якраз стоять на позиціях недоторканості прокурорської касти. І "єврооптимісти" та Саакашвілі просувають в генпрокурори Горбатюка, який є плоть від плоті прокурорським. Зрештою, як і той таки Касько. Насправді, в позиції "опозиціонерів" є одна велика невідповідність - всі вони кричать, що суддів треба звільнити, всіх і відразу, бо третю гілку влади треба очистити повністю. В прокуратурі така ж ситуація, але в силу політичної кон'юнктури, в цьому випадку "опозиція" кричить про те, що радикальні кадрові зміни призведуть до колапсу.

Наразі головним кандидатом на пост генпрокурора залишається Юрій Луценко, головною перевагою якого перед тими ж Горбатюком є саме "непрокурорськість". Depo.ua спробував проаналізувати позитивні та негативні аспекти Луценка як генпрокурора.

Позасистемність

Перша і головна перевага Юрія Віталійовича як кандидата в генпрокурори - це його неналежність до прокурорської касти. Ні для кого не секрет, що прокуратура в Україні протягом усіх 24 років Незалежності була річчю в собі, закритим клубом, який запопадливо беріг свою обраність, не допускаючи до святая-святих людей ззовні. Результат такого кастового підходу ми спостерігаємо сьогодні - не полишає враження, що при розслідуванні гучних справ прокурори керуються внутрішньо-системною логікою, а не державною. Не виключено, що саме тому усі гучні справи якщо не заминалися остаточно, то просувалися дуже і дуже повільно. Це стосується і справи Георгія Гонгадзе, і отруєння Віктора Ющенка, і останніх гучних справ щодо розстрілів на Майдані, діамантових прокурорів, радикала Мосійчука та "укропа" Корбана.

Крім того зацикленість на собі зробила з прокурорів мало не єдину недоторкану когорту українських службовців. В Україні судили і народних депутатів, і суддів, і міністрів, і прем'єрів, але жодного засудженого високопоставленого прокурора згадати неможливо. Ситуацію могла б виправити справа "діамантових прокурорів", але її перспективи за умов керування ГПУ "білою кісткою" прокурорських виглядають не надто оптимістично.

Досвід Віктора Шокіна яскраво продемонстрував, що прокурорські кадри щось змінювати в цій системі не здатні, та й не надто хочуть. То ж, єдина можливість зламати цю систему - це призначити людину ззовні.

Управлінський та життєвий досвід

Луценко не може не розуміти, що глибокі юридичні знання йому за великим рахунком не потрібні, адже особисто здійснювати слідство генпрокурор вочевидь не буде. Для Луценка головним пріоритетом роботи має стати підбір кадрів, і також не з прокурорської тусівки. Якщо Юрій Віталійович знайде десяток молодих та енергійних "важняків", які зрушать з мертвої точки резонансні справи та 25 таких само обласних прокурорів, генпрокурорство Луценка уже можна буде вважати успішним.

Головна проблема лідера фракції БПП в парламенті полягає в тому, що піти за тією ж системою, яку він апробував в МВС в прокуратурі він не зможе. В МВС він підвищував майорів до генеральських посад і люди готові були рити землю. В прокуратурі система інша - людина з майорської посади буде продовжувати слухатися попередника (та сама історія в судах). Тому треба глобально міняти всіх і вся. І саме пошук кадрів - головний виклик для Луценка, який говорить, що готовий до цих змін.

Правда, що стосується досвіду керування МВС, то до Луценка можуть бути претензії щодо відсутності глобальних змін у цій структурі, але не можна не відзначити, що Юрій Віталійович був вочевидь більш ефективним міністром внутрішніх справ, ніж його попередники та наступники - Сергій Кравченко, Анатолій Могильов, Віталій Захарченко тощо. До того ж під час своєї роботи в МВС Луценко неодноразово скаржився, що в першу чергу ефективно працювати МВС заважав генпрокурор від Партії регіонів, отже тепер він матиме чудовий шанс довести свою тодішню правоту.

Фото: УНИАН

Стосунки з президентом

Луценко без сумнівів є представником команди президента Петра Порошенка і називати його рівновіддаленим від центрів політичного впливу, як того вимагають від майбутнього генпрокурора деякі політики та громадські активісти, аж ніяк не можна. Але, якщо дивитися на речі реально, то абсолютно незалежний ні від кого генпрокурор - це утопія (той самий Горбатюк також є висуванцем певних політиків і називати його незаангажованим - це відверто брехати). Реальна незалежність будь-якого керівника правоохоронної структури забезпечується системою стримування та противаг, яка вибудовується десятиліттями, а не наявністю чи відсутністю особистих симпатій чи професійних стосунків.

Тим не менше, попри належність до президентської команди, Луценко є досвідченим, сформованим та самодостатнім політиком, як би до нього персонально не ставилися, і його робота міністром в часи конфлікту Ющенко -Тимошенко продемонструвала, що він не просто слухняний виконавець волі патрона. То ж побоювання, що Луценко в ГПУ буде аватаром Порошенка все ж таки, м'яко кажучи, перебільшені. Крім того, політична вага Луценка та наближеність до президента може дозволити Юрію Віталійовичу пролобіювати збільшення зарплат для молодих юристів не з прокурорів, яких він захоче найняти на ключові позиції.

З іншого боку, Луценко в першу чергу політик і політична діяльність є для нього основною і головною, а отже, ключова проблема для Луценка-прокурора - не перетворити ГПУ на політичний майданчик для піару.

Репутація

Юрій Луценко, звісно, має досить неоднозначну репутацію в Україні, виною тому його любов до не надто серйозних і не завжди політкоректних (хоча іноді і досить влучних) дотепів. Тим не менше, за спиною цього політика немає якихось серйозних корупційних скандалів чи, тим більше, політичних зрад. Кримінальна справа часів Януковича, за якою Луценко відсидів два роки, виглядала відвертою політичною розправою і, відповідно, виборця ні в чому не переконала. А вихід з Соціалістичної партії під час "зради Мороза" був швидше ознакою вірності власним переконанням, ніж політичним пристосуванством. Отже Луценко один з небагатьох представників вищого ешелону наших політиків, який примудрився не те щоб зовсім не забруднитися, але забруднитися менше, ніж всі інші.

І останнє. Два роки тому, якби хтось спитав у щойно звільненої Тимошенко, чи хоче вона бачити генпрокурором Луценка, вона б з трибуни Майдана закликала б всіх голосувати за Юрія Віталійовича. Чи готовий був би Олег Ляшко голосувати за Луценка-прокурора, якби першим заступником керівника ГПУ пропонували когось із його людей? Він би кричав про заслуги Луценка більше ніж, він кричить про село, яке гине. Але, як відомо, місце сидіння визначає політичні переконання. Сьогодні ні Тимошенко, ні Ляшку, ні Садовому Луценко генпрокурор не потрібен. І не тому, що вони бояться політичних розправ чи тому, що вони вважають, що він не зможе боротися з корупцією. Їх цікавить лише система противаг. І реформи зі злочинністю не мають до цього жодного значення.

Олексій Сергієнко